— Сьогодні гостем нашого часопису є отець Тарас Варварук, настоятель Свято-Михайлівського храму смт Млинова Рівненської області. Священик, учитель, громадський діяч… — хто Ви насамперед? Будь ласка, розкажіть про себе.
— Народився я на Івано-Франківщині 1979 р. Після закінчення місцевої десятирічки вступив до Чернівецького національного університету на філософсько-теологічний факультет, який закінчив 2001 р. з червоним дипломом. 2005 р. був зарахований до аспірантури Київської духовної академії, де захистив дисертацію «Історичний розвиток всенічного бдіння в українській церкві та догматично-богословський зміст його піснеспівів» і здобув науковий ступінь кандидата богословських наук. Також 2006 р. закінчив Національний університет «Острозька академія».
З 2002 р. викладаю основи християнської етики в школі. Крім того, працюю викладачем у Рівненській духовній семінарії, викладав богословські дисципліни в НаУ «Острозька академія» та у Волинській православній богословській академії.
— Що спонукало Вас обрати саме такий шлях у житті?
— Перші поняття про Бога донесла до мене моя бабуся по маминій лінії, однак через старість і практично повну сліпоту вона до церкви не ходила. Від неї я лише чув про красу храму та про священиків, а також навчився всіх щоденних молитов. У п’ятирічному віці, на похороні свого дідуся (він жив у сусідньому Рожнятівському р-ні) священик, церква, церковна відправа справили на мене надзвичайно сильні й незабутні враження. Відтоді я не розлучався з думкою стати священиком, і дякую Богові, що сподобив мене такої ласки.
Важливу роль в обранні життєвого шляху відіграли і священики, із якими мені довелося зустрітися в дитячих та юнацьких роках, а також і тоді, коли сам став священиком. Від кожного я збирав, ніби духовний нектар, їхні настанови, повчання, захоплювався їхніми чеснотами, намагаючись наслідувати. Хочеться згадати о. Степана Дерена — першого священика, якого я побачив. Отець Степан володів винятковим даром проповідування. Слухаючи його проповіді, я завжди хотів повторити за людьми: «Після таких слів і камінь здригнеться». Вважаю, що саме через нього Господь покликав мене до Свого служіння. Не можна не згадати і про о. Івана Повха, з рук якого я прийняв Святе Хрещення, перше Причастя та сповідь, а також ази церковного служіння, бо саме о. Іван благословив мене ще у 5 класі виконувати обов’язки церковного читця.
Особливо хочу виділити Високопреосвященнійшого Данила — Митрополита Чернівецького і Буковинського, під опікою якого я перебував 6 років, жив у його домі та із його рук прийняв хіротонію. Усі вищезгадані священики вражали мене своєю відданістю Божій справі, добрим та терпеливим ставленням до пастви, готовністю постраждати заради Божої слави.
— 13 років викладання християнської етики — це чималий досвід… Що, на Вашу думку, найважливіше для викладача духовно-моральних дисциплін? На що хотіли б звернути увагу колег?
— Свого часу доводилося викладати основи християнської етики в усіх трьох школах Млинова, працював з учнями 5-10 класів. У цьому півріччі викладаю в старших класах Млинівської гуманітарної гімназії.
Як учитель та викладач перш за все намагаюся прищепити своїм учням любов до Бога, один до одного, повагу до кожного як особистості, єдиної і неповторної, до того ж створеної за образом і подобою Божою. У кожному бачу образ Божий, а тому й намагаюся ставитися з належною любов’ю і повагою до школярів, хоча іноді це буває доволі непросто, однак слід пам’ятати, що ніхто не досконалий, окрім Господа.
Досвід спілкування із дітьми, молоддю підказує, що їм потрібні духовні провідники, які б допомогли знайти ту єдину правильну стежину до Бога й не дали збитися на манівці, хоч би як було важко. Тому вважаю, що молодь потрібно виховувати в дусі терпеливості, пояснювати, а не повчати, не боятися наводити приклади із власного життя, чим засвідчити, що кожен може помилятися, зазнавати упадків, однак повинен знаходити в собі сили піднятися й іти далі.
Найкращий метод навчання — це особистий приклад учителя. Світ утомився від гарних слів, він хоче бачити гарні діла.
— Мабуть, саме це спонукає Вас їздити на схід України з волонтерською та душпастирською місіями?
— Хтось із богословів сказав, що пастир має пахнути своїми вівцями. Така думка пасує моїм переконанням, бо вважаю, що священик має бути не тільки там, куди його запрошують на такі прекрасні життєві події як хрещення, вінчання, освячення оселі, — він має бути й там, де сльози, біда, відчай. Відтоді, як розпочалася російсько-українська війна на Донбасі, я переймався питанням: чим можу допомогти.
Поштовхом для моїх поїздок став телефонний дзвінок одного з моїх колишніх учнів, а тепер — воїна АТО. Він хотів поговорити, і в розмові прозвучали слова: «Було б добре, щоб Ви приїхали. Ми будемо вас оберігати». Ніколи не забуду тієї першої поїздки в Краматорськ. У бліндажі напалили так, що мусив вночі відхиляти двері. А якоїсь ночі прокинувся від того, що хтось мене вкриває, так солдати турбувалися про мене. Сама присутність священика викликала в них повагу.
Відтоді почав активно працювати на волонтерській ниві. Мої прихожани, млинівчани, збирали харчі, одяг, кошти. До цього долучалися навіть діти. Приміром, школярі Млинівської ЗОШ І–ІІІ ст. № 1 приготували для воїнів величезні пакунки з сухофруктами, трав’яними чаями, горіхами та зернятами «Вітаміни для бійців», щоб вони могли відчути часточку родинного тепла. Зворушливим дарунком для наших захисників стали українські прапори з відбитками дитячих долоньок, малюнки, листи, символічні листівки з привітаннями, колажі на військову тематику.
Проте згодом відчув, що цього замало, потрібно більше послужити воїнам: організувати богослужіння, вислухати сповідь тощо.
— Та чи до молитви воякам, коли навколо говорять гармати? Як ставилися до Вас бійці, командири?
— Певний час мене хвилювала думка — чи не буду хлопцям заважати, адже у війську ніколи не служив, до військової муштри й армійського режиму стосунку не мав. Відверто зізнаюся: жодних непорозумінь не виникало. Так, за місяць мого перебування на передовій до таїнства сповіді й причастя приступили з десяток бійців. Бувають миті, коли воїни дуже потребують священика, навіть якщо це поодинокі випадки.
Війна — це такі умови, де кожен мусить себе проявити: хтось озлоблюється, у когось домінує негатив, а хтось думає, як послужити побратимам, державі, як кажуть, на совість. Чи до молитви в окопах, бліндажах? Не задумуючись, відповім: на війні, як ніде, місце молитві. Кажуть, що в окопах атеїстів немає. Перебуваючи в Пісках на сході України, переконався, що це правда.
Для себе зробив висновок, може, надто суб’єктивний: війна дуже затягує. У кожному чоловікові дрімає прихований Каїн. Якщо його розворушити, то він буде готовий убивати. Тому краще війн не розпочинати, а докладати зусиль, щоб їх ніколи не було.
Очевидно, що війна змінює людей. Кого і як — залежить від самої людини.
— Як «любити своїх ворогів» під час війни?
— Так само, як і в мирний час. Божі заповіді вічні й незмінні. «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить», — читаємо в Новому Завіті (Лк. 6:27-28). Апостол Павло в Посланні до римлян розкриває, як ми повинні чинити зі своїми ворогами у житті: «Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, живіть у мирі зо всіма людьми!.. Отож, як твій ворог голодний, нагодуй його; як він прагне, напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову» (Рим. 12:17-18, 20).
Наша любов до ворога буде також випробовуванням, вона може погасити непорозуміння і ненависть, які виникли між нами.
Приклад молитви за Своїх кривдників подає нам Господь Ісус Христос: «Отче, відпусти їм, — бо не знають, що чинять вони!» (Лк 23:34). Такий приклад від свого Учителя взяли не тільки учні Христа, апостоли, але і їхні послідовники. Яку нагороду дасть нам за таку любов Господь? «Ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви» (Лк. 6:35).
— Як Ви оцінюєте духовний стан українського суспільства?
— Мені як священику, мабуть, найбільш прикро бачити те, як чимало людей, охрещених в Ім’я Святого Духа, живе далеко від церковного життя й християнських принципів, не відчуваючи докорів сумління. Прикро спостерігати, як вічна біблійна мораль для багатьох сьогодні вже не авторитет. Вважаю, що християнська модель життя повинна будуватися за принципом «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт. 6:33).
— Мабуть, це і буде Вашим побажанням читачам «Слово вчителю»?
— Так. І не забуваймо, що з тих численних дарів, які дав нам Господь, є щось найдорожче, найцінніше. Це наша безсмертна душа, котра є ціннішою за всі скарби цього світу. За неї Христос перетерпів воплочення, велике приниження, а відтак і хресну смерть. Тож дбаймо про спасіння наших душ, підносьмо молитви й допомагаймо всім, хто цього потребує, живімо так, як нам заповів Ісус Христос, будьмо чесними та відданими своїй справі, робімо добрі вчинки, будьмо смиренними та любімо ближнього свого, щоб мати нагороду на небесах.
Розмовляла Надія Доля