Якби в Бога була Книга скарг і пропозицій, важко уявити, до яких розмірів вона б розрослася, починаючи з тієї найпершої претензії («Ти Сам дав мені таку дружину, від якої одні проблеми» — Буття 3:12) і до нашого часу. Але Господь дав нам іншу «книгу скарг» — Книгу Йова.
Усе почалося з того, що прийшли Божі сини, тобто ангели, перед Боже лице. Серед них був і сатана. І Бог поцікавився, чи звернув він увагу на Йова, «бо ж немає такого як він на землі». На що сатана відразу ж реагує запитанням: чи ж дарма Йов богобоязливий? Купається, як сир у маслі, оточений зі всіх боків Божою турботою, пересичений благословеннями. Не будь цього — він і пальцем не ворухнув би заради Господа.
Як не парадоксально, але створюється повне враження, що за зухвалість лукавого Бог посилає кару на голову… Кого б ви думали? Самого Йова! Всевишній дозволяє сатані позбавити праведного всього, що було його відрадою: дітей, майна, здоров’я. Причому, бідолашний залишається зі своїм горем не один на один, а разом із дружиною, схильною до радикального вирішення проблеми. Йов мовчки сидить на землі й глиняним черепком шкребе свої струпи.
Утім побути наодинці йому вдається недовго. Друзі, почувши про його скорботу, приходять із благородною метою втішати бідолаху. І все б ще нічого, якби вони просто продовжували мовчки сидіти поруч, як і в перші сім днів. Та страстотерпець, не втримавшись, спробував вилити свою скорботу — і опісля «братерські» напучування годі було спинити!
Поки «експерти» ділились своїми знаннями щодо теми бесіди, Бог мовчав. Він заговорив лише тоді, коли обговорення людських думок нарешті закінчилося. Творець не дав їм відповіді. Бо Він Сам — Той, Хто запитує. І всі Його запитання до Йова можна звести до одного: «Ти хто такий?!» Реакція Йова була дивовижною: «Ура! Я — ніхто! Та Бог мене все ще пам’ятає!». Отже, праведника хвилювали не стільки самі страждання, які він переживав, скільки питання: чи не залишив його Господь? Адже якщо Бог із нами, ніякі страждання не будуть даремними. Навіть якщо ми самі не бачимо в них жодного сенсу.
Дивні й слова Всевишнього до друзів Йова, що вони «не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов» (Йов. 42:7). Чим же вони не догодили? Правильно та благопристойно виклали свої усталені богословські погляди. Тоді як праведний Йов поводився зухвало! Причому, не стільки стосовно своїх горе-втішителів, скільки стосовно самого Бога. Принциповим виявилося те, що провадячи благочестиву дискусію, друзі Йова говорили про Бога в третій особі, — як про когось відсутнього в цій розмові. Йов же не скаржиться їм на Бога. Усі свої образи, увесь біль він виливає безпосередньо Творцеві. Йов провокує Його й отримує найголовніше: відповідь.
Я дуже люблю фільм «Скрипаль на даху». Коли вперше подивився його, відразу ж кинувся читати книгу, за мотивами якої він був знятий. Але моєму розчаруванню не було меж! Хоча сюжет фільму повністю відповідав першоджерелу й усі репліки були збережені без змін, книга, при всій її геніальності, не йшла ні в яке порівняння з драматичністю фільму. І все через те, що в книзі головний герой скаржиться на життя своєму приятелеві — Шолому Алейхему. У фільмі ж він постійно розмовляє з Богом, напряму висловлюючи Творцеві всі свої претензії. І це підіймає історію містечкового молочника Тев’є до епічного розмаху Книги Йова: «Я, звичайно, розумію, що ми — обраний народ, проте чи не міг би Ти хоч інколи обирати кого-небудь іншого?»
Богослов’я, виявляється, тут ні до чого. Доктринальні погляди Йова нічим не відрізняються від учення його друзів. Утім висновки вони роблять різні. Друзі говорять Йову: «Якщо ти хороший хлопчик — ти отримуєш цукерку. Якщо ти поганий хлопчик — тебе ставлять у куток. Тебе поставили в куток, отже, ти — поганий хлопчик». Міркування Йова такі: «Якщо я хороший хлопчик, мені мають дати цукерку. Був би я поганим хлопчиком, мене мали б поставити у куток. Я хороший хлопчик, а мене поставили в куток. Отже, мене поставили в куток несправедливо». Йов думає, що Творець виніс йому звинувачувальний вирок і відновити справедливість уже не вдасться. Адже Бог — найвищий Суддя. Кому подавати на Нього апеляцію? Йову не відомо, що Бог справді виніс йому вердикт, причому — на самому початку книги. Але вердикт цей не був звинувачувальним, а виправдувальним: «Немає такого, як він, на землі: муж він невинний та праведний, що Бога боїться, а від злого втікає» (Йов. 1:8). А це значить, що нещастя Йова ніяк не пов’язані з тим, чи хороший він хлопчик.
Навіщо ж Бог дозволяє сатані випробувати Йова? Невже Творець намагається щось довести лукавому? Зовсім ні: після перших розділів книги сатана там навіть не згадується! Але Творцеві відомі його задуми. Лукавий — експерт з руйнування довіри. Він усюди сіє кукіль сумнівів. Коли він не спроможний накликати осуд на ваші справи, він ставитиме під сумнів ваші мотиви. «Чи правду сказав Бог?», «Чи даремно богобоязливий Йов?»
А й справді, — чи даремно? Чи даремно трудиться волонтер, допомагаючи біженцям? Ось у нього є: і дах над головою, і діти всі освіту отримують у престижних вузах, і позашляховик, і телефон мобільний — такі, як треба! Якби всього цього не було — чи хвилювали б його ці нещасні? А чи дарма ваш сусід зберігає вірність своїй дружині? Ось у нього й одяг завжди випрасуваний, і їжа на столі, і чистота в будинку. Якби всього цього не було — чи не стрибав би він у гречку? Чи дарма ви ходите до церкви? Там усі піклуються один про одного, тим, хто має потребу, — допомагають. І так далі. Сатана постійно пересмикує — підміняє причину на наслідок; плутає бажання належати з бажанням володіти; підозрює за добрими справами недобрі мотиви. І вихід тут лише один — ігнорувати його нападки! Якщо ви знаєте, що справи ваші праведні й мотиви чисті — не витрачайте сили й час на спростування пліток. Виправдовуючись, ви лише підливатимете масла у вогонь. Ніхто не знає людського серця, окрім самої людини й Бога. Перед Ним нам і доведеться відповідати.
Але якщо сатана поставив це запитання Богові, очевидно, він зможе поставити його й самому Йову, підточуючи тим самим щирість його стосунків із Богом! І це стане для Йова найвищим випробуванням. Адже підозри — найбільша загроза для любові. Тому-то Господь і дозволяє лукавому позбавити Йова всього. Щоб той зміг сам визначитися, що йому дорожче: Бог чи те, що він від Бога отримує. Для дружини Йова відповідь очевидна. Та Йов продовжує жадати найціннішого: Самого Бога.
У результаті, Бог повертає Йову все, що той мав. Причому — у подвійному розмірі. Згодом це стане нормою Закону Мойсеєвого: забрав щось у людини — мусиш повернути їй удвічі більше. От тільки з дітьми, здавалося б, неузгодженість: як десять було, так десять і стало. До того ж — чи можна взагалі вважати це заміною? Десять овець замінять десять овець. Десять верблюдів замінять десять верблюдів. Але чи замінять десять дітей інші діти? Звичайно ж, ні! Адже кожна дитина унікальна! Тому-то й дав їх Бог Йову не двадцять, а десять — щоб було подвійно. Адже ті, що загинули, теж залишаються дітьми Йова, й у воскресінні мертвих усі вони знову будуть разом!
Книга Йова — найдавніша з книг Біблії. Але тема воскресіння звучить у ній сильніше, ніж у будь-якій іншій частині Старого Завіту: «Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу» (Йов. 19:25-26). Книга «скарг» Йова служить нам джерелом невичерпної надії! Апостол Павло пише: «Бо я думаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас. Бо чекання створіння очікує з’явлення синів Божих, бо створіння покорилось марноті недобровільно, але через того, хто скорив його, в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння зітхає і мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі, зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла. Надією-бо ми спаслися. Надія ж, коли бачить, не є надія, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю» (Рим. 8:18-25).
Неможливо уявити, яких розмірів повинна була б бути книга Божих претензій до нас. Але її немає. Він прибив її до хреста Ісуса Христа. Страждання безгрішного Сина Божого не були відплатою за Його життя. Він страждав замість нас. Для того щоб і нас прославити разом із Ним. Чи надарма ми богобоязливі? Звичайно ж, ні! Ми знаємо, яку ціну заплатив за нас Господь.
Сергій Головін,
д-р філософії, д-р прикладного богослов’я, магістр гум. наук, магістр природн. наук, фахівець-педагог (фізика), президент Християнського науково-апологетичного центру, президент міжнародного просвітницького товариства «Людина і християнський світогляд»
Переклад із російської Олени Шельвицької