У виборі педагогічних умов забезпечення духовно-морального виховання дітей, впровадження прогресивних ідей до практики роботи вітчизняної школи важливо звернутися до теоретичної спадщини фундаторів освітньої справи в Україні ХХ ст.: Г. Ващенка, В. Зеньковського, В. Левицького, А. Макаренка, І. Огієнка, С. Сірополка, С. Русової, Г. Костюка, М. Ніжинського, М. Стельмаховича, Б. Ступарика, В. Сухомлинського тощо.
З аналізу наукових досліджень, періодичних видань, архівних документів довідуємося, що видатні представники освіти й культури України з увагою ставилися до проблеми духовно-морального виховання дітей у вітчизняній школі.
Мета школи духовності — всебічно й гармонійно розвивати особистість, природні здібності й задатки, виховувати національну самосвідомість і загальнолюдську мораль, формувати духовну, високоморальну, розумово розвинену, фізично загартовану, працелюбну, соціально зрілу й творчу людину.
За словами священика й педагога В. Зеньковського (1881–1962), школа має стати органом не тільки розумової освіти, а й соціального виховання, носієм вищих суспільних ідеалів і справжнім знаряддям соціального прогресу. У книзі «Соціальне виховання, його завдання і шляхи» (1918) В. Зеньковський зазначав, що школа, виховуючи дитину в штучному індивідуалізованому середовищі, розвиває безглузду соціальність: змагальність, заздрість, марнославство. Ці соціальні почуття «пригнічують» і «розбещують», а не розвивають учня. Провідним мотивом соціального виховання вчений вважав піднесення активності через звільнення і розвиток емоційного життя дитини. Основні надії покладав на сім’ю та самовиховання, створення дитячих самодіяльних організацій.
У праці «Проблема шкільного виховання в еміграції» (1929) В. Зеньковський наголошував на першочерговості загальнолюдських цінностей, «наднаціональних» духовних пріоритетів. Головне завдання духовно-морального виховання, на думку педагога-християнина, полягає у тому, щоб допомогти молоді знайти самих себе, оволодіти тими силами, які є у розпорядженні нашого часу, надихнути тим ідеалом, якому потрібно присвятити своє життя.
Питання національного виховання дітей, яке ґрунтовно вивчали українські емігранти, В. Зеньковський розглядав у контексті духовно-морального виховання національних цінностей. Водночас надавав великого значення вихованню в дусі національної ідеї. Священик і педагог В. Зеньковський переймався розвитком православної педагогіки. Головним у житті людини, на його думку, є не фізичне і не психічне, а духовний процес, який є запорукою цілісності. Духовний процес має в собі ключ до розуміння всього, що відбувається в людині. Духовний розвиток дитини підпорядкований певному ритмові відповідно до її віку. Усвідомлення духовного життя в його ритмі має бути покладено в основу педагогіки, проте не моральний, а релігійний духовний процес зростання створює істинну й визначальну тему виховного впливу на дітей.
Проблеми педагогіки В. Зеньковський розглядав з позицій православ’я, тож великого значення надавав приходському життю дітей. Головною ідеєю вченого стало «воцерковлення» дитини, духовне прилучення її до цінностей християнства.
Свою педагогічну концепцію В. Зеньковський виклав у праці «Проблеми виховання в світлі християнської антропології» (1934). За основу автор узяв створення світу й людини Богом, спирався на тему Людини, сенсу її життя й долі, духовно-моральних цінностей, скерованих на досягнення Царства Божого. Учений поглиблено розвивав релігійну педагогіку, створював її нові методологічні засади. У праці «Принципи православної педагогіки» (1934) мету й завдання виховання дітей та молоді вбачав у допомозі дітям задля вивільнення їх від влади гріха через благодатне поповнення, що надходить від Церкви, допомозі в розкритті образу Божого… тобто розкриття шляху вічного життя як долучення до вічного життя в повсякденному земному житті.
Завдання християнського виховання В. Зеньковський намагався вирішувати через ієрархічний розвиток усіх аспектів внутрішнього життя особистості, їх взаємозв’язок та інструментальне визначення для повноцінного духовного життя. Складовими цього процесу, на думку вченого, є психічний розвиток, що охоплює «виховання здатності до свободи», та авторитет, який має стати «провідником духовного здоров’я», а не посилювати «трагічну роздвоєність у людині». До елементів психічного розвитку педагог залічував формування характеру, проблему дисципліни, емоційно-художнє та статеве виховання.
На відміну від матеріалістичної, сцієнтистської та позитивістської парадигм В. Зеньковський з’ясовував свободу як надання особистості можливості «самовизначення зсередини», де є «таємниці», тобто можливість творчого розкриття лише за умови «життя у Бозі». Поза цим свобода є не творчою силою, а навпаки — джерелом хаосу та марної претензійності. У контексті духовно-морального виховання В. Зеньковський переймався буттям сім’ї, яка має виконувати провідну роль у формуванні моральності особистості, прилученні її до релігійного, церковного життя. Розглядав питання статевого й сексуального виховання дітей і молоді, яке, за його переконанням, має велике значення для «емпіричного і духовного здоров’я особистості». Зокрема, у статті «Проблеми шкільного виховання в еміграції» (1929) писав, що цим повинна турбуватися саме школа.
На переконання В. Зеньковського, мета школи — виховати дітей у дусі національної ідеї, дати освіту й професійну підготовку для життя. Для вирішення цих завдань необхідні, вважав педагог, нові засоби виховання: якомога менше сентенцій, повчань, моралізувань, а більше задушевних, простих, щирих розмов із дітьми; створення особливих умов виховання для розвитку внутрішнього світу учнів (через організацію середовища подібно до літніх колоній); розвиток духовних сил дитини і її досвіду. Проте виховання без релігійних почуттів буде неповним й однобоким. Отже, дітям потрібні фізичне здоров’я, соціальна свобода, національна культура, передусім реальність духовного світу, добра і правди.
В. Зеньковський аналізував радянську педагогіку і виокремлював її ідеологічний догматизм, знеособлення, утилітаризм і примітивізм у постановці й розв’язанні як теоретичних, так і технологічних проблем виховання. Прикметною ознакою новоствореної педагогіки вчений вважав зв’язок з комуністичною ідеологією, яку ця педагогіка сприймає як подобу релігії. До відмінних рис радянської педагогіки залічував її утопізм, що виявлявся у проголошеній меті школи — докорінно змінити життя й виховати покоління, здатне побудувати комунізм. На думку вченого, цей утопізм полягав у відірваності від реалій, від упливу середовища, у неможливості виховати ідеал без опертя на соціум. Водночас педагог позитивно оцінював організацію фізичного виховання в радянській школі, а недоліком її вважав поступове наближення до «мілітаризації».
Ірина Сіданіч,
д-р пед. наук, доцент кафедри управління навчальними закладами та педагогіки вищої школи Інституту менеджменту і психології Державного вищого навчального закладу «Університет менеджменту освіти» НАПН України.