За великим будинком, під яблунями в затінку сидить хлопчик з товстезною книгою в руках. Він із захопленням перегортає сторінку за сторінкою, забувши, здається, про все навколо. Бажання отримати відповіді на свої запитання, такі недитячі в його ще дитячі роки, примушує його сидіти так годинами, залишивши звичайні хлопчачі розваги. Цей хлопчик — Чарльз Сперджен, у майбутньому — пастор багатотисячної церкви й відомий на весь світ проповідник.
Згадуючи своє дитинство в дорослому віці, ми не можемо не визнати, що на шляху нашого становлення завжди була присутня невидима сила згори. Вона спрямовувала, формувала й провадила нас у потрібному життєвому напрямку, використовуючи для цього і людей, і обставини.
Саме це визнавав Чарльз Сперджен, коли згадував і записував факти зі свого дитинства.
«Я мав величезний привілей бути дитиною віруючих батьків, які спостерігали за мною з розплющеними очима. Навряд чи вони дозволили би мені гратися з дітьми з сумнівних компаній. Вони попереджували мене про те, щоб я не слухав аморальні розмови, і з юних років вони спрямовували мене на Божий шлях. Минув час, коли серйозність вічності привела мене до рішення, тому що за мене линули до неба сльози матері й молитви батька. Якби в той час я був залишений один і без Божої благодаті, я міг би заглушити свою совість, і, напевно, був би зараз мертвим і засудженим. Я сам себе ввів би в могилу власним гріховним життям».
Вихователями й наставниками Чарльза, які стежили за ним «з розплющеними очима», були не тільки батьки, а й дідусь з бабусею, які знали Бога й жили згідно з Його Словом. Дідусь був пастором церкви. Він не один раз брав з собою онука на богослужіння, і моменти перебування в церкві міцно закарбувалися у серці хлопчика.
«На дерев’яному цвяху за кафедрою завжди висів капелюх пастора. На кафедрі було достатньо місця для мене й дідуся, і я часто сидів там, коли був ще маленьким хлопчиком… Найкращим у нашій церкві було благословення, воно, ніби роса Святого Духа, сходило й залишалося на ній: де б не з’являвся мій дідусь, від його проповіді люди наверталися до Бога…»
Бібліотека дідуся вміщала велику кількість серйозних богословських книг, які дуже цікавили юного Чарльза.
«На першому поверсі містилась ще одна кімната… одночасно робочий кабінет для пастора й молитовна кімната, дуже затишна. У ній були книги, і це робило її «золотою жилою» для мене. Деякі книги були такими великими й важкими, що маленький хлопчик заледве міг підняти їх. Тут я вперше познайомився з мучениками, з «Мандрівкою Пілігрима в небесну країну» Джона Буньяна, а також з великими авторами біблійного богослов’я. З цього місця я брав книги цих авторів і ніколи не був щасливіший, ніж у їхній присутності».
Важливий внесок у майбутні духовні пошуки Чарльза зробила його мама. Вона була благочестивою жінкою, яка турбувалася про духовний стан своїх дітей не менше, ніж про їхні фізичні потреби.
«Не можу висловити словами свою подяку моїй добрій матері за її святі добрі слова. Коли ми були маленькими дітьми, у неділю ввечері вона зазвичай залишалася з нами вдома, і тоді ми сиділи за столом, читали вірш за віршем з Біблії, і вона пояснювала нам. Після цього надходив час для молитви. Ми читали декілька сторінок з книги Алайне «Тривога» або Бакстера «Заклик нерозкаяного», де були настанови для всіх нас, хто сидів за столом. Нам пропонувалося запитання: коли ми замислимося над своїм становищем і почнемо шукати Господа? Потім мама молилася. Деякі слова з її молитви я ніколи не забуду. Я пам’ятаю, як вона одного разу молилася так: «Господи, якщо мої діти не приймуть Тебе, тоді вони загинуть, але не тому, що не чули про Тебе, і моя душа буде свідчити про це в день суду…» Ця думка про матір, яка повинна дати свідчення, зачепила мою совість і серце.
Батьки і матері — безпосередні інструменти в руці Божій для спасіння своїх дітей. Ніхто не може оцінити, чим завдячує своїй віруючій матері. Хіба я можу забути сльози в її очах, коли вона благала мене не чекати Божого гніву, який може прийти на мене? Чи зможу забути, як вона схиляла свої коліна, обіймала мене за плечі й молилася: «Нехай живе мій син перед Тобою!»
Згадуючи своє дитинство, Сперджен відзначає той факт, що його бачення духовних речей було досить серйозним. Незважаючи на мізерний життєвий досвід, який може мати дитина, і незважаючи на маленькі знання, уже тоді, у ранньому віці він мав справжні духовні пошуки.
«Коли я був ще дитиною, Бог одного разу почув мою молитву. Я вже не пам’ятаю, про що я просив, можливо, це був якийсь дріб’язок. Але для мене як для дитини це було такою самою великою молитвою, якою колись молився Соломон. Бог почув мою молитву, і так з ранніх років я зрозумів, що Господь є Бог.
Дехто дотримується думки, що діти не можуть осягнути великих таємниць віри. Але я впевнений, що в Слові Божому немає такого вчення, яке дитя, що пізнало шлях спасіння, не змогло би зрозуміти. Я вчу дітей усіх великих таємниць істини без вибору, щоб вони могли потім триматися їх.
Ніхто не повинен ставитися з презирством до керівництва Святого Духа в серці молодих людей. Також не можна ігнорувати дитячі страхи й покаяння. Якщо хтось навіть у незначних справах, слідуючи намовлянню лукавого, затоптує пробуджену совість дитини, отримає жахливий тягар провини. Ніхто не може визначити, у якому віці діти повинні каятися. Я можу засвідчити, що Божа благодать може працювати в дітях у такому віці, про який ледве згадуєш. Коли я був ще дуже юним, я з великим сумом відчував тягар гріха. У мене боліли кістки через щоденне зітхання. І вдень, і вночі на мені лежала тяжка рука Божа. Я прагнув визволення, оскільки моя душа марніла в мені».
Після глибокого переживання власної гріховності Чарльз знайшов утіху в Божій обітниці, що кожен, хто увірує в Божого Сина Ісуса Христа, отримає прощення гріхів і вічне життя. Він поклався на цю обітницю, з вірою поглянув на Христа й отримав мир і радість у своєму серці. Почався новий етап його життя.
«Я почав своє християнське життя п’ятнадцятирічним хлопчиком із радісною впевненістю: «Улюблений мій належить мені». Я всім своїм серцем і без сумнівів вірив Ісусу Христу.
Це чудово, коли починаєш християнський шлях з довірою біблійному вченню. Я вдячний Богові, що Він з раннього віку навчив мене довіряти Євангелії, яка вповні задовольняє потреби моєї душі, і нічого іншого знати не хочу».
Невдовзі молодий Сперджен уже робив перші кроки в служінні Господу, навчаючи дітей у недільній школі. Він дуже хотів, щоб ці маленькі учні почули Добру Звістку й відгукнулися на неї, як це колись трапилося з ним.
«Я згадую про ту радість, яку мені приносило скромне служіння після мого покаяння. Щонеділі я викладав у недільній школі. Коли я почав заняття, то сказав своїм учням, що Ісус Христос врятує усіх, хто вірує в Нього.
— Учителю, — запитав один хлопчик, — ви віруєте в Нього?
— Так, — відповів я, — принаймні, надіюсь.
— Але ви не впевнені?
Я побачив, що хлопчика не задовольнила моя відповідь, і я почав роздумувати. Хто довіряє Христу, той спасенний, — раптом я зрозумів, що не зможу продовжувати заняття, поки не зможу твердо відповісти: «Так, я знаю, що це так і є». Я повинен вміти говорити про те, що я бачив, чув і відчував, — про Слово життя. Хлопчик мав слушність — справжнє свідчення може дати лише той, хто впевнений у своєму спасінні й має радість у Господі.
Коли мої учні починали нудьгувати, їхні думки блукали. Це мотивувало мене до того, що я почав урізноманітнювати заняття історіями й прикладами. А підштовхнув мене до цієї думки один учень, який перервав заняття запитанням: «Чи не могли би ви розповісти що-небудь? Інакше я засну». Я виконав його бажання, і в мене знову були уважні учні».
Усе життя Чарльз Сперджен висловлював упевненість у тому, що діти мають право чути про Бога та Його шляхи ті ж самі істини, що й дорослі. Діти не повинні бути обмежені, вони повинні знати всю правду, яка врятує їх.
«У свої юні роки діти можуть усвідомити навіть ті речі, які пізніше ми ледь розуміємо. Дитяча віра дуже проста, і завдяки простоті їй доступне найвище пізнання. Як тільки дитина може зрозуміти, що вона гине, вона може з Божою допомогою зрозуміти й пізнати, що вона може бути врятована. Якщо дитина може грішити, то може й вірити Слову Божому та прийняти його. Як тільки дитина може вчитися злу — будьте впевнені, вона може вчитися й добру під керівництвом Святого Духа».[1]
Ольга Новікова
[1] У статті використано матеріал із книги «Чарльз Гаддон Сперджен. Все для славы Божьей. Автобиография». — Christliche. Literatur-Verbreitung e. V. Postfach 11 01 35 · 33661 Bielefeld