Уроки батьківства з життя кайр
Нещодавно, переглядаючи документальний фільм про життя тварин, я була вражена одним епізодом, який надовго залишився у моїй пам’яті. Розповідали про полярну чайку — кайру. Пташенята кайри повинні покинути гніздо ще до того, як вони навчилися літати. Для того, щоб дістатися моря і разом із дорослими вирушити в тепліші місця, пташенятам слід зробити відчайдушний крок — зістрибнути зі скелі, зробивши декілька змахів крилами, пролетіти приблизно 300 метрів над сушею і приземлитися (чи приводнитися?) на хвилі.
В одному з епізодів показали одне з пташенят, яке з острахом і невпевненістю дивилося вниз, не насмілюючись стрибнути. А поряд… тато-кайра злегка підштовхував пташеня, поки нарешті воно не відірвалося від землі. Ви тільки уявіть, весь шлях — від точки «відриву» і аж до того моменту, коли пташеня опуститься на воду, батько летить поряд і, щось «підкрякуючи», підбадьорює його своєю пташиною мовою. Деякі пташенята, не долітаючи, падають на кам’янистий берег. У такому випадку тато приземляється поряд з ним, і, знову ж таки, криками заохочує дитинча рухатися до води.
Зворушена побаченим, я замислилася про стосунки між нами, людьми, особливо про той час, коли підростаюче покоління робить свої перші кроки назустріч новим випробуванням. За моїми спостереженнями більшість підлітків залишається наодинці з усім тим, що доводиться переживати на етапі дорослішання. Це подібно до того, коли ти йдеш з провідником частину дороги, та перед небезпечними «віражами» провідник чомусь потроху відстає і врешті залишає тебе одного. Можливо, хтось скаже, це природно — «дати дитині більше самостійності», та насмілюсь зауважити, що дуже часто це стає просто вдалою відмовкою…
Рідний дім чи вороже місце?
Хоча підлітковий вік супроводжується прагненням до самостійності й незалежності, втім, це зовсім не означає, що роль батьків, їхній вплив, автоматично послаблюється. Думаю, підлітки потребують уваги дорослих, їхньої участі, і чим проблемніший підліток, тим більше йому потрібна ця увага.
Кайри турбуються про те, щоб бути поряд з пташенятами в найвідповідальніший момент. Цікаво, напевно таткова присутність і його голос заспокоюють пташеня і надають йому впевненості, коли воно долає ці 300 метрів… І навіть у разі невдачі батьківська підтримка не покидає його.
Чому ж так часто підлітків дратує присутність поряд дорослих? «Не лізь у мої справи», «Сам обійдуся», «Дайте мені спокій» — ось що часто доводиться чути батькам від сина чи доньки. Чи не викликані ці реакції намаганням відгородитися від критики й засудливого контролю з боку дорослих?..
У помилковому ставленні батьків до суперечностей підліткового життя криється велика небезпека: рідний дім може стати для дитини не затишним притулком, а ворожим місцем, куди не хочеться повертатися.
Одна з моїх найулюбленіших притч Ісуса Христа — це притча про блудного сина, прекрасна ілюстрація Божого прощення, прийняття і безумовної любові до грішника. Образ батька не може залишити серце байдужим. Він пронизаний істиною про Бога Отця, обійми якого відкриті для пошматованої гріховним життям душі, яка все ж таки повернулася до Нього. Блудний син, який самовпевнено віддалявся все далі й далі від дому, сам того не знаючи, на дні своєї душі ніс із собою пам’ять про те, яким був його батько. Пізніше, коли він, змучений і голодний, шукав виходу, згадка про щедрість отця навіть стосовно слуг підштовхнула його до правильного рішення. А якщо уявити собі іншу сім’ю, — у якій жорстокий чи байдужий господар безжалісно б’є своїх слуг за нікчемну провину, — про що згадає його син наприкінці своїх невдалих мандрів? Про те, наскільки батько був далекий від милосердя?. . Чи захочеться повертатися до нього?
Що спонукало мене одного разу відчути огиду до безбожного життя і звернутися до Бога? Звістка про Його любов. Саме вона, Його любов завоювала моє серце. Це таке Боже ставлення, яке приймає тебе незалежно від глибини твого падіння, ступеню забрудненості та зіпсованості… Приймає тебе, щоб дати життя, а ціна цього дарунка — смерть Сина. Ось вона — незбагненна, нелогічна, неможлива для мого обмеженого розуму, нетутешня, і в той самий час така реальна і справжня любов, — сумніваюся, що колись вповні збагну її.
Саме любов спроможна зробити рідний дім для підлітка місцем, про яке він згадуватиме з теплотою, а не з острахом.
Отже, спробуймо зрозуміти внутрішній світ підлітка, перш ніж поспішно його критикувати.
Їхні «вибрики» і наші реакції
Особливості перехідного віку супроводжуються протиріччями, подолання яких здебільшого є проблематичним для того, хто їх переживає.
Емоційна нестабільність. Різкі перепади настрою, дратівливість — навіть через дрібницю хлопець чи дівчина може розсердитися чи навіть розридатися. Через загострене почуття справедливості підліток швидко «закипає». У таких випадках головне — не піддаватися, так би мовити, на провокації. Через хвилину син або дочка пошкодує про гнівні слова й буде готовий заспокоїтися і просити вибачення… якщо батько не встиг влаштувати скандал на півдня. Дуже важливо (хоча й важко!) дорослим просити прощення за свою провину, скажімо, за образливі слова або принизливий тон у розмові. Цей крок може створити справжнє диво у стосунках, збудовуючи їх, а не руйнуючи. До того ж, син або донька матиме живий приклад для наслідування.
Переоцінка звичних норм і стандартів. Пробуючи нове, незвичайне, заборонене, підліток перевіряє свої переконання на життєздатність. Якщо раніше він робив щось, бо так йому сказали, то зараз він намагається формувати власну думку, щоб вчинки не були нав’язані чужим судженням, а йшли з його особистих переконань. Такі прояви незалежності можуть викликати в нас, дорослих, справжній «шквал» обурення. І зреагувати на них можна істерично-панічно або тиранічно-деспотично. Але це закладе підвалини довготривалої війни, яка закінчиться поразкою для обох сторін. Є й інша крайність — кинути фразу «роби що хочеш», цим самим проголошуючи свою байдужість чи безсилля. А можна зайняти позицію мудрого, суворого, але розуміючого наставника. Чесно і відверто говорити про наслідки того чи іншого вибору, а іноді дозволити підліткові сунути палець у вогонь і обпектися. Якщо до цього часу між батьками і дітьми збереглися хороші стосунки, «блудний» син повернеться і визнає: «Так, ви мали рацію, туди не варто потикатися». Напевно, все ж таки варто прийняти як факт те, що в перехідному віці діти будуть експериментувати з життям; поряд із нами або ховаючись від нас — найчастіше це залежить від нас.
Низька самооцінка. Причиною заниженої самооцінки в підлітковому віці може бути все, що завгодно: починаючи з прищика на носі й закінчуючи невдалим наслідуванням улюблених кінозірок. Це відбувається через перебільшені вимоги до себе, викривлений погляд на себе очима оточуючих. Підліток дуже часто відчуває себе «непідходящим», «невдахою», «бездарою» і «нікчемою». Цікаво, що навіть «круті» з вигляду хлопці і дівчата, нібито впевнені в собі, лише намагаються прикрити свої справжні відчуття оцим покривалом «крутості». Якщо син чи донька отримуватиме від батьків достатньо підбадьорення, заохочення, переконання, що вони далеко не гірші за інших, стосунки між ними будуть розквітати, а батьки робитимуть важливий внесок у формування дорослої особистості. І, навпаки, називаючи своїх чад принизливими словами, насміхаючись або висловлюючи невіру в їхній успіх, батьки віддаляють їх від себе, ризикуючи повністю втратити довіру й повагу з боку дитини.
Пошуки прийняття в колі ровесників. Думка друзів виростає до гігантського рівня значущості. Навіть якщо вона очевидно безглузда, підлітку буде важко сказати «ні», коли на кону — прийняття чи неприйняття товаришів. Якщо батьківський дім до цього часу не став для дитини притулком, в якому вона відчуває себе прийнятою і захищеною, природно, їй доведеться шукати цей прихисток де завгодно і будь-якими засобами.
Ми і Він — відчуймо різницю!
Багатьох дорослих лякає позиція доброго ставлення до дитини, незалежно від її витівок. Як, питають вони, у такому разі утримати її від усякого лиха? Інколи батьки думають, що контролювати й оберігати дитину на кожному кроці — найкращий засіб допомогти їй уникнути проблем. Дехто, захопившись цим засобом, з часом відчуває себе майже в ролі всемогутнього Бога, намагаючись усе знати, бачити, чути і всім керувати… А потім настає час гірких розчарувань і визнання, що дитина не робот, а жива людина, яка все одно робитиме свої власні помилки.
Тому, усвідомлюючи, що ми все ж таки люди, просто звичайні люди, якими б чудовими педагогами ми не були, скільки б дисертацій не захистили, скільки б дітей не виховали, — ми потребуємо Божої мудрості, Його дії передусім у наших серцях, думках і вчинках. Нам украй необхідно прийти до Бога з проханням, щоб Він, а не ми, був господарем нашого життя, і наших дітей також. Адже довірити Богові найдорогоцінніше — дитину — можна тільки тоді, коли ти відчув на собі, що означає жити у близьких стосунках з люблячим Небесним Отцем, в абсолютній владі якого і минуле, і теперішнє, і майбутнє.
Ольга Новікова