Вечоріло. Автомобіль наближався до села. Стара, трохи похилена хатина одиноко сховалася серед великого саду. На подвір’ї висока некошена трава, величезні яблука під ногами.
Зайшли до хати, голосно привіталися, а у відповідь – тиша… Гамір стих.
Серед світлої вибіленої кімнати схилився на коліна старенький дідусь.
«Чому ж він не відповідає? – в юній голівці закрутилися думки, – може, не чує, старенький вже дідусь – дев’яносто літ. А може, й підвестися так швидко не може…»
Мала здивовано відшукала поглядом мамині очі, але у відповідь побачила вказівний палець, приставлений до вуст: «Тихо!» – мовляв. Невдоволена такою відповіддю, вона допитливо розглядала кімнату.
«І що це за такі дивні картини на стінах? Нічого не намальовано, а лише щось написано, та й то кривенько…»
Невдовзі ці роздуми перервали теплі і щирі вітання прадіда, його зморшкувате обличчя сяяло радістю. Він розповідав про те, що щасливий, бо має велику родину – одинадцять онуків та сімнадцять правнуків. Хвалився, що знає всіх поіменно, хоч усі живуть дуже далеко, а декого взагалі ніколи не бачив. Запевняв, що молиться за всіх.
Велика родина не розділяла віри старого в його Бога. А він молився…
Минуло зовсім небагато часу і не стало мого прадіда. Відійшов з цього світу. А життя продовжувалося. Промайнуло десять років. І нічого, здавалося б, не змінилося за цей час. Але вгодно було Богові саме тепер згадати дідові молитви. Його дочка, а моя бабуся, уже в похилому віці зустрілася з Господом і прийняла Його як свого Спасителя. Трохи згодом прийшов до Христа у молитві покаяння і найменший дідів син. А далі, по милості Божій, – діти, онуки, правнуки – три покоління, серед яких і я, одне за одним ставали дітьми Божими.
Велика родина. Багато ще серед нас є тих, хто не відкрив свого серця Господу. Але тепер до дідових молитов додалася ще не одна молитва за їхнє спасіння, і воно продовжує звершуватися.
Моліться за наших дітей, онуків, правнуків. Моліться за наших батьків і дідів. Адже Господь сказав: «Я – Господь, Бог твій,.. що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто тримається Моїх заповідей» (Вих. 20:5-6).
Ось таке коротеньке свідчення одного разу довелося мені почути (вже пізніше я попросила його авторку передати для друку свої нотатки), і чомусь воно особливо торкнулося мого серця і закарбувалося в пам’яті. Можливо, через те, що колись, у дитинстві, я постійно бачила свою бабуню, яка також молилася за всіх своїх рідних і жодного разу не забула згадати онучку, тобто мене. Можливо, через те, що відійшло у вічність покоління наших дідів і прадідів, а ми, що живемо вже в іншому вимірі й ритмі, якось не встигли віддати їм шани і просто сказати «дякую» за турботу, глибоку життєву мудрість і благословення, якими вони так щедро і щиро обдаровували нас. Можливо, через те, що так несподівано швидко виросли наші діти, підростають онуки, і мимоволі запитуєш себе, чи зможемо ми так любити їх, чи вистачить нам мудрості і терпіння, а то й просто часу, ревно молитися про майбутнє покоління?
Так чи інакше, але коли видалася нагода познайомити читачів часопису з непересічною людиною, вибір зупинився на Світлані Расюкевіченє.
– Світлано, будь ласка, кілька слів про себе. Звідки Ви родом? Де знаходиться те подвір’я з великими яблуками у нескошеній траві?
– Народилася і виросла я у місті Рівне. А подвір’я і хатина мого прадіда були у невеличкому селі на Волині, біля самої Польщі. Звідти родом моя бабуся, і мама там народилася.
– А звідки у Вас таке незвичне для України прізвище?
– Тепер я розумію, що в цьому селі Господь приготував для мене ще одне благословення. Саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який розділив зі мною і прізвище, і життя, і віру. Його тато за національністю литовець, був військовослужбовцем і служив на кордоні з Польщею. Ось так у мене з’явилося литовське прізвище.
– Тоді відразу запитаю про Вашу сім’ю. Як Ви виховуєте своїх дітей?
– Бог подарував нам трьох діток. Вони абсолютно різні як за віком, так і за характерами. До кожного треба застосовувати інший метод виховання. Але основний принцип, безперечно, – виховати їх для Божої слави. Адже діти дані нам тимчасово і саме з цією метою, і ми, батьки, відповідальні перед Богом за своїх дітей. Виховання – це не один урок і, навіть, не цикл бесід, – це все наше життя. В особливих обставинах діти пильнують за нами, чи поводимось ми так, як навчаємо їх, чи не розходяться наші слова з ділом. І поважають нас, коли ми визнаємо свої помилки і вміємо попросити у них пробачення. Часто це буває ой як важко, і без Божої допомоги тут не обійтись.
– Яку роль відіграє молитва у Вашому житті?
– Переконана, що від постійності у молитві залежить успіх мого життя як християнки. Однак, розуміючи всю її важливість, мушу визнати, що часто бракує часу і добрі наміри слабнуть. Найбільше мене втішають наші спільні сімейні молитви. Тут обов’язково хтось нагадає, що час молитись. А щирі дитячі молитви часто додають віри і нам з чоловіком.
– Хто Ви за фахом, де навчалися, ким працюєте?
– Після школи я закінчила Рівненський педагогічний інститут, нинішній РДГУ, за фахом учитель російської мови та зарубіжної літератури. Але відразу по закінченню навчання почала працювати вихователем у нашому міському будинку дитини. Ось уже 12 років працюю з дітками, позбавленими батьківської опіки.
– Хто займався Вашим духовним вихованням?
– Доречніше було б запитати, хто займався моїм атеїстичним вихованням. Адже моє дитинство пройшло за радянських часів, і уроки атеїзму я добре пам’ятаю. Пригадую випадок у дитячому садку. Під час ігор діти почали висміювати дії православного священика: хрестились, хто як умів, били поклони і сміялися. Я теж брала в цьому участь. Коли за мною прийшли батьки, хтось гукнув через паркан: «А ваша Свєта молилась!» – і знову почувся дитячий сміх. Такі, здавалося б, не варті особливої уваги дитячі пустощі, закінчилися серйозною «дорослою» бесідою про Бога у тата на колінах, що, до речі, було рідкістю.
Але, дякуючи Господу, часи змінилися. Ми з мамою почали заходити до православного храму. Хоч це було не часто, але згадуючи ті дні, я й досі відчуваю теплоту й особливу близькість Бога і мами. Якусь таку єдність усіх нас. Та особливою людиною у моєму житті була моя бабуся. В дитинстві вона мене виховувала і дуже любила. Її серце завжди було відкрите вислухати і готове зрозуміти. Які теплі бесіди були між нами!.. Після того, як вона увірувала в Бога, наші розмови стали ще змістовнішими. Зараз я можу лише здогадуватися, скільки молитов було піднесено нею за мене.
– Коли відбулося Ваше перше знайомство з Біблією і яку роль відіграє вона зараз у Вашому житті?
– Біблію нам з чоловіком до дня одруження подарував мій дядько. Я відразу поставилася до неї, як до святої книги, і ретельно стирала з неї пил. Бралася читати, але мало що розуміла і тому пил знову сідав. Але наш Господь – чудовий Бог! Бог живий, Який може говорити до тих, хто щиро Його шукає. Одного разу Господь просто, але дуже серйозно сказав мені через Біблію: «…богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомольців» (Ів. 4:23).
І я все зрозуміла. І що це сказав Бог, і саме до мене, а не до самарійської жінки, і що є більше служіння, ніж зрідка поставити свічку в храмі, – служіння всім життям. І що такого служіння прагне Собі Отець.
Ось так я познайомилася з Біблією, як із живим Словом Божим. А зараз – це мій хліб, «правдива пожива» і дороговказ, за яким звіряю свій шлях до неба. Біблія – це можливість чути Бога завжди.
– Як відбулася Ваша зустріч з Ісусом Христом?
– Мабуть, моя віра залишилася б традиційною релігійністю, якби ця чудова зустріч не відбулася.
У апостола Павла зустріч з Ісусом Христом відбулася по дорозі в Дамаск, він навіть і не збирався зустрічатися з Господом. Христос Сам наблизився до Павла.
Я ж мусила відчути себе невиправною грішницею, перш ніж зрозуміла, до Кого мені треба йти. Намагаючись власними зусиллями перемогти саму себе, свій характер, я просто знемогла. І лише тоді з останніх сил пішла на Голгофу до розіп’ятого Христа. Слава Богу! Викупитель мій живий! Там Він простив мені всі мої провини і подарував Свою праведність. Адже якби Христу так легко було перемогти гріх, не довелося б за мене вмирати. «Благодаттю ви спасенні, через віру…»
Чим більше я розумію Божу благодать, тим міцніше я люблю свого Господа.
Коли Христос увійшов у моє життя, змінилося все, тому що Він змінив мене. Воістину Бог подарував нове серце, яке бажає служити Йому і славити Свого Бога. Господь обновив розум і дав можливість обрати справжні цінності. Наповнив мене радістю. Відкрив мої очі, щоб я у всьому бачила Його. Це чудові відкриття. І, мабуть, їх неможливо пояснити тому, хто цього не пережив.
«Скуштуйте і побачите який добрий Господь», – каже Слово Боже.
– Що Ви думаєте про ситуацію з духовним вихованням української молоді і дітей?
– Саме наше суспільство в духовному плані дуже вдало охарактеризував сатирик Михайло Задорнов: «Мы верующие и суеверные одновременно. Мы говорим: «Слава Богу», – и тут же плюем через левое плечо».
Ми живемо в християнській країні, маємо офіційні вихідні дні на великі релігійні свята. Однак сумніваємось або навіть заперечуємо створення світу Богом, викладаючи школярам теорію Дарвіна, яка зовсім здала свої позиції.
Якщо саме суспільство неправильно визначило свої пріоритети, то чи може воно правильно направляти свою молодь? Ми можемо передати наступному поколінню лише те, чим самі володіємо. Тому, на мою думку, головним учителем духовності завжди є церква.
– Чи вивчають Ваші діти християнську етику в школі, чи потрібний, на Вашу думку, такий предмет?
– На жаль, у школі, де вчиться моя старша донька, такий предмет не викладається і я мало обізнана з цього питання. І все ж, думаю, що дітям познайомитися з основами християнського вчення саме в школі було б дуже корисно, адже переважна більшість сімей, де вони виховуються, не відвідує ніякої церкви. Єдине, про що я турбувалася б як мама, це про вчителя. Хотілося б, щоб це був не просто пересічний громадянин, а людина, чиє серце прагне служити Богові. Адже, як говорить Біблія, якщо сліпий буде вести сліпого, то чи ж не обидва впадуть до ями?
– Яка роль у духовному вихованні сім’ї, церкви і школи?
– Для мене це складне питання, особливо зі школою.
Звичайно, основне виховання людина отримує в сім’ї. Радянський педагог Макаренко казав, що в хороших батьків поганих дітей не буває. Я зустрічала просто зразкові сім’ї і бездоганно вихованих дітей у плані ввічливості, поваги і навіть патріотизму, але зовсім відсутнє богопізнання. «Яка користь людині, що здобуде весь світ? Що дасть вона за викуп своєї душі?» – казав про таких Христос. Тому взаємодія сім’ї і церкви просто необхідна. Християни приводять до Христа своїх дітей, а часто буває і навпаки: діти, які навчаються в недільній школі, самі зустрічаються з Господом і з відкритими серцями розповідають про це своїм батькам та приводять їх у церкву.
Школа теж вкладає у виховання дитини вагомий внесок. Особливо у підлітковому віці, коли формується світосприйняття і закладаються в юну душу основні цінності. В цей час дитині дуже важливо, щоб її приймали і визнавали в колективі однолітків, і молодій людині зазвичай важко залишатися на позиціях батьків та церкви. Саме тут гарну роль відіграли б уроки християнської етики.
– І традиційно: що б Ви побажали читачам часопису «Слово вчителю»?
– Христос сказав: «Пустіть дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм – бо таких Царство Боже» (Лк. 18:16).
Я бажаю кожному читачеві не лише пускати дітей і не забороняти, а й направляти юні, чисті, великою мірою незаплямовані гріхом серця до Джерела справжнього життя.
Матеріал підготувала Надія Доля