В Австралії є пляж, на який в певну пору року хвилею викидаються тисячі морських зірок. Зазвичай вночі, під час припливу, велика хвиля викидає їх настільки далеко, що інші хвилі туди вже не дістають. Потім, коли піднімається сонце, морські зірки повільно засихають і вмирають.
Якось вранці один турист прогулювався берегом. На пляжі він помітив хлопчика, який збирав морських зірок і кидав їх назад у море. Але на березі їх лежали тисячі… Чоловік підійшов до хлопчика і спитав його: «Я бачу, що ти робиш, і, думаю, що знаю, навіщо ти це робиш. Але ж тут тисячі морських зірок. Ти дійсно вважаєш, що те, що ти робиш, щось змінить?» На це хлопчина відповів: «Я не знаю, але думаю, що для цієї морської зірки – так!»
Він підняв наступну морську зірку і кинув її в море.
Не знаю як ви, а я часто ставлю собі одне запитання: «Чи варто?» Воно постає переді мною з багатьох причин. Наприклад, коли я йду вулицями свого міста, то часто думаю: «Що зміниться, якщо я викину сміття в урну, коли 80 відсотків людей викидають його під ноги? Хіба від цього моє місто стане чистішим?» Або: «Чи варто бути чесним, сплачуючи за проїзд в тролейбусі, коли немає кондуктора, а водій просить передавати гроші йому? Адже з усіх пасажирів тролейбуса це зроблю я і ще якийсь дивак?» Можна наводити і наводити приклади. Часом, озираючись навкруги, я відчуваю себе цілком безпорадною, хіба я можу змінити щось на краще в своїй країні?
Переглядаючи навчальну програму «Основи здоров’я» з 5 по 9 клас, я роздумувала, адже справді, питання, що тут піднімаються, важливі. Хіба дитині не потрібно знати, як впливають на здоров’я шкідливі звички або, наприклад, тему «Як правильно харчуватися»? Хіба не важливо знати, що таке наркотична залежність та які її наслідки? Але, спостерігаючи за тим, що відбувається в нашій країні, я розумію, який жалюгідний і бляклий голос освіти в порівнянні з потужною та яскравою індустрією розваг. І знову в голові виникає це нав’язливе запитання – ЧИ ВАРТО? Адже, розсудіть самі, зараз бути інтелігентним не просто немодно, а навіть ганебно. Бути культурним і вихованим – означає бути відсталим і несучасним. Сьогодні педагогам доводиться боротися з гігантським інформаційним потоком, в якому активно рекламується зовсім інше життя, яке аж ніяк не збігається зі шляхетними навчальними програмами. За спиною педагогів стоять мізерні державні дотації, а за індустрією розваг – олігархи та мільйонери. Сили явно нерівні, можливості – тим паче. І, здається, боротися даремно, це те ж саме, що одному гасити охоплений полум’ям ліс. Абсолютно логічно поставити собі запитання: «А чи варто взагалі говорити про мораль, моральність, духовність, здоровий спосіб життя? Адже шансів немає, ми явно програємо, і то з великим відривом. Якщо державі байдуже, а батькам ніколи займатися дітьми, то навіщо стільки сил марнувати даремно?»
Я переконана, що є сенс продовжувати боротися за душі дітей, всупереч статистичним відомостям та голосу розуму. Розумію, що оптимізм – це досить хибка основа для дій, і тому не хочу ґрунтуватися просто на емоціях або на якихось гаслах. Мені здається, що всі вже достатньо втомилися від гасел та політичних заяв, сьогодні потрібно щось більш вагоме для того, щоб іти вперед і, не здаючись, боротися за майбутнє нашої України – за наших дітей!
Світова історія оповідає про різних людей, таких як Мати Тереза – тендітна жінка, яка стала матір’ю десяткам тисяч покинутих дітей, Мартін Лютер Кінг, що без зброї боровся проти расизму, Вільям Бут – засновник Армії Спасіння, які практично поодинці, маючи лише внутрішню силу, змогли вплинути на те, що відбувалося не лише у своїй країні, але навіть в цілому світі. Вони знали Джерело сили й завоювали світ без меча й насильства, однією тільки любов’ю! Для них Біблія була улюбленою книгою, джерелом натхнення, рушійною силою.
Сьогодні, в пошуках відповідей на запитання й керівництва до дії, я знову розгортаю Біблію й розумію, наскільки мав рацію Екклезіаст, коли сказав: «Немає нічого нового під сонцем». Читаючи 19 розділ Євангелія від Матвія, я раптом побачила наше суспільство; ми, жителі XXI століття, з точністю відображаємо ставлення до дітей, що було в епоху, коли Ісус Христос жив на землі. І хоча ми давно пересіли в дорогі авто, оснащені суперновітніми технологіями, будуємо міста майбутнього, а мислимо так само недалекоглядно.
Думаю, ви знайомі з цією зворушливою історією. Не один художник був натхненний нею й намагався відобразити її на полотні. Можливо, і ви не раз заворожено розглядали цю картину, де Ісус, розкривши обійми, благословляє дітей. Кучеряві голівки, усмішки, ніжний погляд Ісуса, спрямований на малят, але це всього лише фрагмент із того, що відбувалося. Ні один художник не відобразив того, що відбувалося насправді. Євангеліст розповідає приголомшливу історію про те, що Ісус Христос прийшов у землю Юдейську і, як завжди, Його обступили люди зі своїми проблемами: хтось мав потребу в зціленні, а когось розривало на шматки від бажання посперечатися. І от, серед усього цього галасу й багатолюддя, з’являється група людей з дітьми: вони теж хочуть підійти до Ісуса й одержати для дітей благословення. Але на шляху цих людей стають послідовники Христа – учні. Як оповідає євангеліст, вони не пускали дітей до Христа, на що Ісус відреагував досить імпульсивно. Євангеліст Марк, описуючи цю ж історію, говорить: «Тоді поприносили діток до Нього, щоб Він доторкнувся до них, учні ж їм докоряли. А коли спостеріг це Ісус, то обурився, та й промовив до них: Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже! Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, той у нього не ввійде. І Він їх пригорнув, і поблагословив, на них руки поклавши» (Мк. 10:13). Читаючи цей уривок, я звернула увагу на три категорії людей, які фігурують у цій історії.
Перша категорія людей – це юрба, що оточувала Христа, люди, що сперечалися з Ним, вельможі, прості роззяви й ті, хто прийшов за зціленням. Зазвичай євангелісти описують реакцію юрби на те, що відбувалося; іноді це була радість, іноді подив, бували моменти агресії або осуду, але в цій ситуації мене вразило те, що юрба промовчала, тим самим висловивши свою повну байдужність до того, що відбувається. Люди нічого особливого не побачили в тім, що дітей привели до Христа. Взагалі, якщо подивитися на культурно-історичне тло, то можна помітити, що діти в той період не мали особливої значимості. Коли в Євангеліях описуються чудеса про нагодування п’яти і чотирьох тисяч людей, то там використовується така фраза: «…їдців же було мужа тисяч із п’ять, крім жінок і дітей» (Мт.14:21). Жінки й діти в перші роки нашої ери були дискриміновані, вони займали низьке положення в суспільстві. Учні були людьми того часу, тому порахували лише чоловіків, хоча Христос нагодував і жінок, і дітей, бо написано: «Всі їли й наситились».
Але що говорити про минуле, давайте придивимося до нашої ситуації. Права жінок і дітей начебто захищені. У нашій країні першого червня святкується День захисту дітей. Але якщо подивитися не на картинку, яку старанно малюють наші можновладці перед Європою, а зазирнути за лаштунки, то ми бачимо зовсім інше: йде активна торгівля дітьми за кордон, зростає кількість безпритульних дітей, найбільш незахищеними є діти, позбавлені батьківської опіки; 70 % дітей, що живуть в інтернатах і дитячих будинках, є соціальними сиротами, тобто сиротами при живих батьках. Просто вражає така яскраво висловлена байдужність «юрби» до дітей. Ніхто не намагається зупинити дитину, що йде вулицею, сміливо затягуючись сигаретою, ніхто не хоче вплутуватися, коли діти жорстоко б’ють одне одного, хтось взагалі використовує такі моменти – знімає й розміщує сцени дитячого насильства в інтернеті. На жаль, нинішньому суспільству абсолютно неважливо, що відбувається з дітьми сьогодні й що буде з ними завтра.
• Неважливо, що в Україні на 100 тис. чоловік припадає 22 самогубства. Більшість тих, хто скоїв самогубство, – підлітки у віці до 14 років. Експерти також відзначають, що «суїцидні спроби» найчастіше роблять молоді люди у віці від 14 до 29 років, у більшості ті, що живуть в розвинених промислових районах.
• Неважливо, що щорічно в Україні від передозування наркотиками й хвороб, пов’язаних з їхнім уживанням, помирає близько 120 тисяч чоловік.
• Неважливо, що сотні тисяч помруть від СНІДу, адже, згідно лише з оптимістичним прогнозом, кількість ВІЛ-інфікованих людей до 2010 року перевищить півмільйона, а кількість смертей від СНІДу досягне 43,4 тисячі.
• Неважливо, що багато хто з них так і не повернуться до нормального життя з віртуальної реальності.
• Неважливо, що хтось із них у пошуках легких грошей уб’є завтра когось із ваших близьких.
Сьогодні більшості неважливо, тому що це – чиїсь діти!..
Друга категорія людей – це учні Ісуса Христа. Зверніть увагу, як впливає соціальне середовище на людей, причетних до віри. Учні Ісуса теж по-своєму були байдужі, вони не бачили необхідності в тім, щоб Христос благословив дітей, для них це був зайвий клопіт і дискомфорт. Як часто буває, що й церква теж умиває руки й не пускає до себе тих, хто порушує загальноприйняті канони і правила поведінки. Так, учні, на відміну від юрби, помітили дітей, але замість любові й прийняття вони виявили до них агресію.
Як же сьогодні релігійне суспільство ставиться до дітей? Чи готове воно відкрити обійми для тих, кого відкинула юрба? Виявити до них любов, а не осуд?.. Останнім часом сплеск насильства й аморальності серед дітей і підлітків стривожив релігійне середовище. Священнослужителі різних конфесій висловлюють свою заклопотаність і тривогу…
Слава Богу, що сьогодні релігійне суспільство прокинулося й заговорило про важливість духовного виховання дітей. Що, нарешті, сіли за круглий стіл, щоб відмовитися від того, що роз’єднує, й об’єднатися в боротьбі за підростаюче покоління. Шкода, що конструктивна розмова почалася тільки на 17-му році незалежності України. Просто як у приказці: «Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься»…
Мене наповнює оптимізмом третя категорія – люди, які, як написано, «поприносили діток до Нього». Вони пройшли через байдужість юрби, через агресію й нерозуміння учнів Ісуса й досягли того, чого хотіли – благословення своїм дітям! У Біблії не сказано, хто це були: батьки, бабусі чи тітоньки й дядечки, але ці люди розуміли – діти потребують благословення, їм не було байдуже, тому що це були їхні діти!!! Вони не змінили ставлення суспільства до дітей, не волали до совісті учнів, з ними мав розмову Христос, вони не привели всіх ізраїльських дітей до Ісуса, але все-таки для тих, кого вони тримали на руках або за руку, із цього моменту почалося інше життя – життя, благословенне Самим Богом!
Дорогі вчителі, я не хочу, щоб мої слова звучали безнадійно, але, як мені здається, ви не зможете докричатися до влади і також не зможете розбудити пасивне суспільство, АЛЕ одне вам точно під силу! Сьогодні саме ви можете стати тими, хто приведе дітей до Бога, Який дає благословення! І, можливо, ви не врятуєте тисяч, але, як той хлопчик, допоможете декільком! Нехай «туристам» це видасться дивним і вони, дивлячись на вас, будуть крутити пальцем біля скроні – не звертайте уваги, подумайте про те, що сьогодні від вас залежить, як проведе життя як мінімум одна дитина, що перебуває поруч із вами. Ідіть і не зупиняйтеся! Адже сорок годин на тиждень діти проводять у школі, у вас є можливість впливати на них! Ви не загасите палаючий ліс, але на випаленій території посадите нове дерево, що буде охоронятися не міністерством з надзвичайних ситуацій або ще кимось, а Самим Всевишнім Богом! Не опускайте рук, дивлячись на байдужість юрби, погляньте у бік Христа поверх людських голів, і ви побачите – Він за вас! Він уже простягає руки назустріч тим дітям, за яких ви боретеся!
автор Наталія Дубовик народилася і живе в м. Харкові. Закінчила Київську богословську семінарію за спеціальністю викладач біблійних дисциплін. Координатор проекту «Впровадження християнської етики в навчальних закладах Харкова і Харківської обл.»