Жив-був король, що прославився на весь світ своїм добрим серцем. Він з великою любов’ю і турботою ставився до всіх мешканців свого королівства, піклуючись про кожного, немов батько, за що його так і прозвали: король Добре Серце.
Одного разу він звернувся до своїх підданих: «Завтра я хочу влаштувати бенкет на честь моїх друзів. Це будуть дуже почесні гості, а тому подбайте, щоб все було якнайкраще».
Отримавши таке повеління, кожен узявся за свою справу, та оскільки король мав лагідну вдачу, його піддані не відзначилися особливою ретельністю.
Комірник, що видавав усе необхідне на королівську кухню, раптом з’ясував, що в коморі обмаль борошна та цукру. Що робити? По борошно треба їхати до млина, а по цукор — на цукроварню, а це ж стільки клопотів! Зітхнувши, комірник вирішив: «Що ж, доведеться обійтися тим, що є».
Молочниця, що дбала про те, аби на королівській кухні завжди вдосталь було свіжого молока, масла, сиру та вершків, цього разу, скуштувавши масло, відчула, що воно гірчить, а вершки віддають кислим. Але, щоб зібрати свіжі вершки й збити масло, потрібно стільки зусиль, а тому, ставлячи горнятка в кошик, сказала сама собі: «Як буде — так буде». І щоб ще більше заспокоїти своє сумління, додала: «Чи ж мені не спати всю ніч? Можливо, не всі розсмакують, що масло й вершки не такі свіжі, як завжди».
Садівник, який стежив, щоб усі зали палацу були прикрашені пишними букетами троянд, подумав: «Добре було б устати завтра вдосвіта та нарізати свіжих квітів, коли вони надзвичайно ніжні, всі вкриті крапельками роси й розливають неповторний аромат. Проте саме над ранок сон особливо міцний і такий солодкий. До того ж, скоріше за все, ніхто на ці букети не зверне ніякої уваги. То для чого ж таке марнотратство?» З такими думками садівник склав увесь свій реманент і поспішив додому.
Праля, що піклувалася про те, аби вся білизна в палаці була бездоганно чистою, оглянувши столи в бенкетній залі, з прикрістю помітила, що серветки не вражають своєю білизною, а на скатертині невідомо звідки взялася пляма. Усе це потрібно було негайно випрати й добре випрасувати. Праля вже хотіла зібрати серветки й скатертину зі столу, та раптом передумала, поглянувши на свої почервонілі й потріскані від холодної води руки. Не вагаючись, вона посунула срібного підсвічника так, щоб він якраз закрив собою пляму. «Ніхто і не помітить», — подумала праля, зачиняючи за собою двері.
А наступного ранку, коли урочисто заграли сурми й усі піддані вишикувалися в очікуванні почесних гостей, раптом прочинились двері бенкетної зали й увійшов король Добре Серце. Але… він був сам, без гостей.
«Що могло статися?» — збентежено подумали всі, і ще більше розгубилися, побачивши, що обличчя короля сяє невимовною радістю і любов’ю.
«Любі мої, — звернувся король до своїх підданих, — ви і є мої найкращі друзі, мої найпочесніші гості, і це задля вас влаштовано цей пишний бенкет».
Та король не почув у відповідь жодного радісного вигуку. Жодного слова вдячності. Усі стояли мовчки, похнюплено опустивши голови.
Кожного з нас люблячий Бог наділив особливими талантами й дарами, кожному дав свої можливості й обставини життя, щоб, використовуючи все це, ми трудилися для Його слави. Проте, чи завжди ми сумлінні в цьому і чи не позбавляємо себе власного блага?
Анжела Чудовець