Шановні колеги, хочу запропонувати ідею проведення літньої навчальної практики з християнської етики. Вона виникла, так би мовити, випадково. Під час минулорічного Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року з предметів морально-духовного спрямування» мене вразила одна річ. Конкурс проводили в приміщенні НУ «Острозької академії» в будні дні, навчання студентів у цей час продовжувалось, як завжди, було вельми людно. І ось, коли я виходила з академії, а назустріч прямував великий гурт студентів, я мимоволі зупинилась, даючи їм дорогу (за приказкою «від гріха подалі»). Але молоді люди теж зупинились і спокійно чекали, доки я пройду перша.
Дрібниця? Але з таких дрібниць складається наше життя. І тому цей випадок усе не йшов мені з голови. А чому в нас, на півдні, не так? Чому я і всі ми, дорослі, з цим тихенько змирилися? Саме з цієї причини й виникла ідея — на літню практику винести предмет християнської етики, і саме на практиці, а не за шкільними партами, хоч щось зробити в цьому напрямку.
Директор М. П. Гузик підтримав таку ідею, адже досі навчальної практики з християнської етики в нас ще не було. У нашій школі практика проводиться методом проектів. Учні 5-6 класів обрали тему «Повага до людей». Вивчення біблійної основи, практикування власної поваги, записи інтерв´ю, відеозйомки, презентації із зібраних матеріалів й на завершення — колективна стаття в міську газету «Новини Южного», яку я пропоную вашій увазі.
Повага до людей
Здавалося б, коли в школі лунає останній дзвоник, навчання закінчується. Але це не так. Ще півмісяця йде навчальна практика. Отримані в школі знання діти втілюють у життя. Кожен учень бере участь у певному проекті. В Авторській школі М. П. Гузика під час такої практики проектні предмети діти обирають самі — що кому до душі. Про один із таких проектів наша розповідь. А розповідати будуть самі учні.
Рошка Микита: «Ми працювали над проектом з християнської етики на тему «Повага до людей». Спочатку ми відшукали, що про повагу написано в Божому Слові (Біблії), чому треба поважати всіх людей, а особливо людей похилого віку та батьків. Ми навчались проявляти таку повагу самі й дивились, як проявляють повагу мешканці нашого міста. Ми ходили по місту й брали у різних людей інтерв’ю…»
Руденко Володимир: «Ми зробили багато фотографій, як люди переходять дорогу. І більшість чекає, коли загориться зелене світло. Ми зустріли біля світлофора нашу вчительку з молодшої школи Асауляк Олену Миколаївну. Під час інтерв’ю вона сказала, що теж переходить дорогу тільки на зелене світло й старається подавати дітям тільки хороший приклад» …
Тюленєв Максим: «Ми були на пішохідному переході біля світлофорів і брали інтерв’ю в пішоходів. Адже на дорозі особливо важливо поважати водіям пішоходів, а пішоходам — водіїв. Я запитав одну жінку: «Чи зустрічались вам водії, які їхали в п’яному стані?» Вона відповіла: «Ні». І додала, що ніколи б не хотіла таке бачити. А сама вона переходить дорогу тільки на зелене світло».
Мурга Владислав: «Ми запитали трьох пішоходів, а як чинять вони. І кожен із них відповів, що переходити потрібно тільки на зелене світло. А одна жінка додала, що поспішаючи, вона переходить на червоне світло. Але так робити не можна — це неповага до водіїв».
Кириченко Олексій: «Ще ми були на автостанції. Брали у водіїв та пасажирів інтерв’ю, але не всі люди погоджувались давати інтерв’ю. Мене цікавило питання, як часто молоді люди поступаються місцем в автобусі людям похилого віку. Ми опитали п’ятьох пасажирів, і з’ясували, що частіше люди поступаються місцем».
Духно Ольга: «Після автостанції ми зайшли до міліції. Адже всім відомо, що ставлення до міліціонерів у нас не найкраще. Після розмови з жінкою-міліціонером ми зробили висновок про те, що людей цієї професії потрібно особливо поважати, тому що вони слідкують за порядком та спокоєм у нашому місті».
Духно Віктор: «Коли ми зустріли двірників, то запитали: «Чи часто ви бачите, що люди погано ставляться до вашої праці?» І ось що відповіла нам одна жінка: «Да, возле скамеек гадят постоянно, мусорят семечками. Никто не уважает наш труд, это я честно говорю. По клумбам цветы рвут. Вот растут розы красиво — приятно посмотреть, а приходят дети — ломают, вырывают цветы. Оторвал — и бросил. Взрослые то же самое делают: семечки, бумажки. Только позаметали возле скамеек, они тут же сразу щёлкают, хотя урны рядом». На прощання вони побажали нашим городянам перестати курити й смітити лушпинням від зернят. Давайте разом почнемо поважати таку нелегку працю, щоб наше місто було ще кращим і ще чистішим!».
Тішанінов Валентин: «Був такий випадок: хлопчик ішов до магазину. На той час із магазину виходила бабуся. Хлопчик відштовхнув бабусю й зайшов у магазин. Хіба так поводяться чемні люди? Я запитав у одного дідуся (це було в Одесі), як часто це буває. Він відповів: «Молодёжь даже не замечает нас. Они не только не относятся к нам по совести, они забирают у нас последнее добро. Они даже грабят нас! Какой-то паренек, когда я нёс кулёк с товарами, взял и вырвал его из рук!» Дідусь аж заплакав…»
Урсолова Ганна: «…Ми з Аллою Михайлівною пішли в будинок людей похилого віку. Я несла новий великий плед… Ми подарували цей плед дідусеві, у якого не було не тільки обох ніг, але й не було нікого з родичів. Йому ніхто не відповідав на листи. Він був таким враженим, що ніяк не міг повірити, що це йому. Він довго роздивлявся свій новий плед, і я думаю, що він все-таки зрозумів, що не всі забули про нього. І найголовніше те, що про нього пам’ятає Господь і ніколи його не залишить».
Ось таку картину про повагу в нашому місті «намалювали» мої учні. Вони змогли помістити на своє «полотно» далеко не все, що зустрілося нам під час проекту. Але головне те, що поки руки «малювали», їхні серця не раз згадували нетлінні слова поваги: «Перед лицем сивизни встань, і вшануй лице старого, і будеш боятися Бога свого. Я — Господь!» (Лев. 19:32), а також п’яту заповідь: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі» (Вих. 20:12). Не раз чиясь рука тягнулася до кишені за зернятами, а потім хтось окликав: «Де твоя повага? А ще на такий проект прийшов!» І дитина вкотре згадувала прикрі слова наших двірників і ховала насіння. А як приємно було бачити, коли при вході мої хлопчики притримували двері й пропускали вперед не тільки мене, а й інших дорослих. І коли після екскурсії мої дівчатка попри втому й спеку погодилися зайти до будинку людей похилого віку, і коли вони говорили скривдженим людям утішні слова, а самі ледве стримували сльози…
Дай Бог, щоб цей проект залишився не тільки на диктофонах і фотоапаратах дітей. Хочеться вірити, що вони будуть більше шанувати людей і їхню працю, а люди їм говоритимуть тільки добрі слова.
Алла Кириченко