Інтерв’ю з Оксаною Косік
Із задоволенням пригадую нашу недавню зустріч. Оксана Володимирівна, дуже мила й привітна жінка середнього віку, просто й щиро розповідає про своє життя, про сім’ю, про радощі й труднощі, про успіхи дітей та онуків і неминучі хвороби, про плани і мрії. Від неї віє миром, спокоєм і лагідністю. У цій розмові (як і постійно в житті) вона йде назустріч, не просто відгукуючись, а ніби намагаючись випередити прохання чи потребу, наразі — запитання. У результаті склалося так, що під час розмови я навіть не зазирнула в блокнот, але на всі (!) завчасно приготовані запитання отримала відповідь. Можливо, хтось подумає, що я забагато на себе беру, але скажу, що під час нашого спілкування відчувалася незрима присутність третього — Божого Духа, Який благословляв і скеровував нашу бесіду. І, зустрівшись як малознайомі люди, ми прощалися як сестри, які відчули реальну духовну єдність і насолоду від спілкування.
Якщо відкинути містичні переживання, а поглянути на нашу розмову з наукової точки зору, наприклад, використовуючи індуктивний метод (засіб дослідження, при якому від спостереження окремих фактів і явищ переходять до встановлення загальних правил і законів), то можна виділити два ключові слова, які найчастіше лунали з уст Оксани Володимирівни і, безперечно, є визначальними в її особистому житті й у житті їхньої родини. Це слова «храм» і «служити».
Храм… Звучить урочисто, велично й багатогранно. Найперше, це місце поклоніння Богові в серці кожного члена родини Миколи Миколайовича й Оксани Володимирівни Косік. Відтак, це православні приходи у с. Руда-Красна Рівненського р-ну, де служить митрофорний протоієрей Микола Косік, у с. Людинь Дубровицького р-ну, де служить їхній зять ієрей Петро Удодік, у с. Антопіль, де дочка Ірина несе служіння регента. Зрештою, це церковні будівлі, над зведенням яких обидва священики зараз працюють (і не лише в плані організації роботи, але часто й власними руками).
А почалося все із здобуття нашої незалежності, коли відродилася Українська Автокефальна Церква й було обмаль священиків, які б несли служіння українською мовою. Тоді Микола Миколайович сказав своїй дружині, що вирішив іти навчатися на пастирські курси при Рівненській єпархії УПЦ КП, а вона з радістю погодилася, хоча й мала певні хвилювання з огляду на недалеку історію.
Та ні, мабуть, раніше, коли подружжя, яке вже мало на той час двох дітей-підлітків, вирішило-таки взяти шлюб у церкві, бо відчувало потребу в Божому благословенні та молитві Церкви.
А, може, ще тоді, коли маленького Миколу брали до Свято-Воскресенського собору на служби Божі. Хлопчик дуже любив і цікавився всім церковним і проніс цю мрію через дитинство і юність, допоки реалізував у 39 років уже зрілим чоловіком.
По-різному люди приймають у своєму житті доленосні рішення, одним вибір дається легко, напрошується сам собою, у інших — є глибоко пережитим і вистражданим. Після того як почало скорочуватись виробництво на Рівненському тракторному заводі, Микола Миколайович, як висококласний спеціаліст, мав вибір: міг піти в приватну фірму, знайти високооплачувану роботу за кордоном тощо. Але в серці загорівся вогонь ревності за Богом, з’явилося непереборне бажання вчитися на священика і служити Богові й людям. Після навчання на пастирських курсах він вступив до Волинської духовної семінарії, яку закінчив 1998 р.
Особливо цікавим є те, що одночасно таке ж бажання з’явилося у Оксани. Однак її шлях до служіння був дещо іншим. За фахом музикант і педагог (1976 р. закінчила музично-педагогічний факультет Рівненського педагогічного інституту) Оксана Миколаївна стала регентом хору в церкві с. Білів, де після висвячення служив чоловік. У НВК № 12 м. Рівне, де працювала вчителем музичного мистецтва, — організувала ансамбль «Осанна» духовного спрямування (цей ансамбль неодноразово ставав переможцем різноманітних міських і обласних конкурсів; зараз Оксана Володимирівна навчає й виховує уже третій склад ансамблю). А з 2001 р. викладає уроки християнської етики (у 2006 р. закінчила факультет релігієзнавства НУ «Острозька академія» за магістерською програмою) у школі, а ще займалася з дітками в недільній школі при Свято-Покровському соборі в Рівному, проводила уроки християнської етики в притулку для дітей ССД Рівненської ОДА.
Ставлю своїй співрозмовниці запитання стосовно того, чи не було користі в цих рішеннях. Адже з’явився новий предмет, можливість отримати додаткові години… Та й священицьку парафію вважають дохідним місцем.
— Ще до того, як почала викладати християнську етику в школі, я мала повну ставку, тому річ не в годинах, а в бажанні донести дітям Боже слово, привести їх до пізнання Бога. Я готова це робити безкоштовно.
Якби мій чоловік дбав радше про матеріальне становище, а не про Бога, то працював би на заводі, куди його вже неодноразово запрошували повернутись і де заробітна плата в 6–8 разів більша, ніж у священика.
Ми ніколи не прагнули збагачення. Коли до нас додому хтось приходить, то нерідко з сусіднім будинком сплутує, бо по нашій хаті не скажеш, що там два священики живуть (сміється).
Почуваю себе не дуже зручно, що поставила таке запитання, тому переводжу розмову на дітей. Про них, а також про онуків, мама й бабуся може розповідати безупинно.
— Наймолодшій Марії у вересні виповнилося 4 рочки. Вона із задоволенням ходить до храму, вчить віршики й потішно розмахує рученятами, повторюючи рухи регента — мами й бабусі.
Тарасику вже пішов дев’ятий рік, дуже жвавий хлопчик, йому важко всидіти на місці, спробував художню школу, захопився шахами, але зупинився на музиці (Рівненська ДМШ № 2) і спортивно-бальних танцях (Палац дітей та молоді, спортивно-бальні танці «Ритм»). Їздить з мамою в Антопіль, прислуговує у Свято-Покровському храмі.
Анастасія, синова донька, разом із татом і мамою відвідує Свято-Георгіївський храм у Рівному, ходить у недільну школу, допомагає монахиням. Дівчинка дуже любить малювати, навчається в музичній школі грі на фортепіано.
У сина Андрія знову ж таки своя дорога до Бога і служіння. Свого часу він вступив до духовної семінарії, але покинув, пояснив, що духовно ще не доріс до такого служіння. Поїхав на заробітки. Пройшов митарства в Чехії, Росії, Італії. Розповідає, що були моменти, коли лише віра в Бога допомагала йому вижити. І зараз знову подав документи для вступу в духовну семінарію. Мабуть, Богові було до вподоби саме таким шляхом провести свого майбутнього служителя, адже тепер проблеми прихожан будуть йому набагато зрозумілішими та ближчими.
— Як Ви виховували своїх дітей, виховуєте онуків, що вони не уявляють свого життя поза Церквою, що їм не важко вистояти службу, що вони із задоволенням допомагають батькам?
— Нічого особливого. Завжди водили з собою до храму, вчили бути слухняними, богобоязливими, вчили давати милостиню. Зайву одежу віддавали в притулок. Чим могли, тим допомагали нужденним. У кожному храмі є скринька пожертв — для сиріт, для розбудови храму, для духовної семінарії, то ми завжди намагаємося чимось пожертвувати. І діти вчаться цього.
Коли мої діти росли, то в нас не було Біблії, такий був час, потім бабуся купила на церковно-слов’янській мові. То ми всі читали, багато чого не розуміли, намагалися розібратися. Тепер маємо Святе Письмо і українською, і російською, і церковно-слов’янською мовами. Часто сідаємо всі разом, і якщо комусь щось незрозуміло, разом досліджуємо. Наш зять також із християнської родини, з дитинства прислуговував у церкві, закінчив Рівненську духовну семінарію.
Коли в сім’ї траплялося якесь непорозуміння, завжди намагалися спокійно розібратися, брати приклад з життя тих людей, які вже мали певний досвід служіння Богу, з життя тих святих, які переборювали труднощі, намагалися всі питання узгоджувати між собою без конфліктів і сварок.
— А що для Вас означає недільний день? Як Ви його проводите?
— Це для нас — святий день, як мала Пасха, як святе воскресіння Христове, всі на службі, потім намагаємося когось провідати, поговорити про Слово Боже. Тарасика заохочуємо, щоб він читав Біблію для дітей, у нього завжди виникають запитання, спілкуємося. Діти переглядають християнські мультфільми. Хоча в нас кожен день починається з молитви, читання Писання, але в неділю — особливо.
Чоловіки перечитують Євангеліє, готуються до проповіді, адже проповідь повинна бути як висічення вогню, щоб запалити людей до віри, щоб люди зрозуміли Боже Слово, ходили до храму, робили добрі справи, були милосердні, побожні.
У Біблії описана історія, коли диявол зробив Богові закид стосовно праведного Йова, мовляв, йому неважко праведно жити й славити Бога, коли все добре й він користується всіма Божими благословеннями. А от забери від нього його статки, дітей, здоров’я, чи прославить він тоді Бога? Відтоді минули тисячоліття. Але й у наш час можна почути подібне висловлювання. Тому дуже цінно, коли люди не лише в добробуті, але й у труднощах продовжують жити свято і славити Бога.
Не оминуло лихо й сім’ю Косіків. Оксана Володимирівна важко захворіла. Довго не могли встановити діагноз, довелося їхати в столичну клініку. Прогноз виявився невтішним. Вилікувати неможливо, для підтримки організму необхідні дорогі ліки.
— Як Ви пережили таке потрясіння? Як Вам вдається бути такою спокійною та життєрадісною?— Це триває вже три роки. Спочатку було дуже важко через невідомість. Але я до бабок не ходила, а просила Бога, щоб Він відкрив лікарям мою хворобу, щоб можна було її лікувати, і я могла далі служити Йому. І Бог зробив це через молодого лікаря у нашому місті, у Рівному, а в Києві лише підтвердили діагноз. Мушу зізнатися, що спочатку це була душевна трагедія, і я ставила запитання: чому це так зі мною сталося? Потім перестала. Вирішила, що я повинна набратися терпіння, що в цьому є воля Божа, дякувати Богу, що я ходжу, що я ще можу працювати, не лише в школі, але й вдома. Змирилася, набралася терпіння і почала дякувати за все, що Бог посилає. Коли лежала в Києві, я постійно читала Святе Письмо, прокидалася рано, молилася і читала. І день так закінчувала. Це мені давало сили для боротьби з моєю хворобою.
Моя сім’я спочатку дивувалася, що зі мною. Вони звикли, що я постійно рухаюся, а тепер вже не така поворотка стала. Інколи шкодують. Чому інколи? Тому що я прошу, щоб не шкодували, щоб давали мені все робити, що я можу. До храму ходжу, стояти — вистоюю, рідко коли сідаю. Намагаюся часто ходити до храму. Це мене укріпляє. Там я відживляюся, набираюся терпіння, наче воскресаю.
Хвороба дає мені шанс глибше пізнати Бога, укріпитися у вірі. Можливо, це випробування, яке я повинна пережити. Кожна людина повинна за будь-яких обставин славити Бога, якщо не вголос, то в думках, а найкраще співом, — бо тоді людина подвійно славить Бога. Важливо не нарікати на Бога ні в якому разі, і на людей, нікому не казати: якби тобі так було.
У палаті зі мною лежали дві старші жіночки, їм обом уже за 70, але вони не знають Бога. Ми багато спілкувалися, але вони так і не ходять до храму. Дивуюся й шкодую їх, бо лише віра в Бога по-справжньому допомагає долати труднощі.
Коли я запитала Оксану Володимирівну про її мрії, вона відповіла:
— Мені б хотілося, щоб була єдина помісна церква, щоб усі вірили в Бога, щоб ми жили краще, щоб наші діти жили краще — не про матеріальне кажу, а про духовне. Щоб не робили зла.
Я б хотіла, щоб мої онуки продовжували цей нелегкий, але благословенний шлях служіння Богові. Хотіла видати книжечку сценаріїв християнських свят для онуків, частину вже впорядкувала, але хвороба завадила. Та я вірю, що Бог усе може. Він може звершити чудо, якщо захоче. Я сама була свідком не одного чуда.
Наостанок я попросила Миколу Миколайовича Косіка сказати кілька слів духовної настанови для читачів часопису.
— Що можна побажати викладачам християнської етики? Перш за все любові до свого предмета. Висвітлювати теми уроків так, щоб діти слухали з цікавістю й активно брали участь на уроках. Прищеплювати учням християнські цінності, віру в Бога, від Якого залежить усе життя людини, її духовний і моральний світогляд. Навчити дітей двох головних заповідей Божих: любити Господа Бога всім серцем, душею, думкою і любити ближнього, як самого себе. Бо коли ми будемо дотримуватися цих заповідей, то будемо поважати одні одних, поважати свою сім’ю, свій народ, свою державу, усіх людей, і навіть своїх ворогів. Ми виявлятимемо милосердя до скривджених і пригноблених.
Бажаю, щоб усі вчителі постійно й повсякчас зміцнювалися у вірі, любили й поважали своїх учнів, постійно перебували в молитві. І, як пише Святе Письмо: «…все, що тільки робите словом чи ділом, — усе робіть в ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:17).
Нехай Боже благословення завжди перебуває з вами.
Розмовляла Надія Доля