Продовження, початок див. №№ 3–4/2008, 1–4/2009, 1-2/2010.
Творіння: день шостий
«І сказав Бог: «Нехай видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її». І сталося так. І вчинив Бог земну звірину за родом її, і худобу за родом її, і все земне плазуюче за родом його. І бачив Бог, що добре воно» (Бут. 1:24-25).
Отож, шостого творчого дня Бог наповнив землю (суходіл) тваринами: звіриною, худобою та плазунами.
Наземні плазуни
Цікаво, що Біблія робить різницю між плазунами п’ятого дня і плазунами шостого дня. Земноводні плазуни – це тварини, які в дорослому стані здебільшого поширені на суходолі, проте їхнє розмноження і розвиток відбуваються у воді. На відміну від земноводних, наземні (або суходільні) плазуни – це тварини, які також холоднокровні, але їхнє розмноження і розвиток пов’язані із суходолом. Відомо близько 8 тис. сучасних видів плазунів (в Україні – 21 вид), які поширені на всіх континентах, окрім Антарктиди.
Порівняно із водними плазунами, суходільні мають складніший скелет, а отже, мускулатуру, травну та кровоносну системи, набагато складніша їхня нервова система та система і механізм дихання. Щодо органів чуття, то вони дуже добре розвинені і краще пристосовані до наземного способу життя. Зокрема, очі захищені трьома повіками (верхньою, нижньою та мигальною перетинкою); кришталик здатен змінювати форму та відстань від сітківки, тому плазуни добре розрізняють предмети на різних відстанях. Органом дотику у них є язик, який може далеко висуватися з ротової порожнини. Крім того, дуже добре розвинені органи слуху, рівноваги, нюху, смаку та ін. Цікавий орган чуттів виявлено у гримучих змій: за допомогою заглиблень перед очима вони здатні сприймати зміни температури на 0,02ºC на відстані до 15 см. (Мабуть, саме це допомагає їм знаходити у темряві теплокровну здобич.) Складна будова головного мозку та органів чуттів зумовлюють і складнішу поведінку плазунів. Окрім безумовних рефлексів та інстинктів (турбота про потомство, шлюбна поведінка, мисливські та захисні інстинкти тощо) у них можуть утворюватись умовні рефлекси.
У житті суходільних плазунів можна виділити сезонні періоди: зимівлі, розмноження та літньої активності (однак у степах та пустелях, де влітку надзвичайно висока температура, можлива так звана літня сплячка).
Ящірок, змій та хамелеонів об’єднують в один ряд – ряд лускатих, бо на поверхні їх тіл наявні рогові луски та щитки.
Дрібні ящірки – гекони – активні в сутінках і вночі, тому мають великі очі; здатні лазити по скелях, стінах та стелях помешкань, стовбурах дерев; довжина тіла не перевищує 20-25 см.
Найбільші розміри серед ящірок мають варани, поширені в тропіках та пустелях. На деяких островах Індонезії живе велетенський (комодоський) варан завдовжки до 3,6 м і масою до 140 кг. В Північній Африці та Середній Азії поширений сірий варан, завдовжки до 1,6 м, який здатний пересуватись із швидкістю до 120 м за хвилину.
Змій поділяють на отруйних та неотруйних. Отруту, якою змії вбивають здобич, виробляють видозмінені слинні залози. Серед отруйних змій найбільша – королівська кобра (до 5,5 м), яка живе у лісах Південно-Східної Азії. Цікаво, що здобиччю для неї можуть бути інші змії. Небезпеку для життя і здоров’я людини можуть становити американські гримучі змії, мешканці азіатських пустель – гюрза та ефа. В Україні живуть два види отруйних змій – звичайна та степова гадюки. Більшість змій неотруйні: вони вбивають здобич за допомогою зубів або душать, обвиваючись навколо неї (пітони, удави). Найбільші серед них: анаконда (до 11 м), яка живе на берегах водойм Південної Америки, та сітчастий пітон (до 12 м), що трапляється у Південній Азії. В Україні поширені 8 видів неотруйних змій: вужі (водяний та звичайний), мідянка та полози (візерунчастий, чотирисмугий, леопардовий, лісовий та жовточеревий). Хоча ці змії і неотруйні, та їхній укус дуже болючий.
Хамелеони – це група тропічних плазунів, пристосованих до життя на деревах. Вони мають цупкі пальці та довгий хвіст, якими охоплюють гілки. Ці тварини, перерозподіляючи пігменти шкіри, можуть змінювати своє забарвлення залежно від тла навколишнього середовища. Здобич (переважно комах) захоплюють довгим язиком, який різко викидають із рота, а потім утягують назад разом із жертвою.
Плазуни, як правило, не викликають великої симпатії у людей і потерпають від цього: їхня чисельність зменшується. Водночас плазуни знищують велику кількість гризунів і шкідливих комах, зміїну отруту широко використовують у медицині для виготовлення різноманітних ліків. А тому ми маємо усвідомити, що плазуни – це також творіння Боже, яке має таке саме право на існування, як і всі інші істоти.
До плазунів (або рептилій) сучасна біологія відносить також динозаврів – велетенських тварин (травоїдних та хижих), які колись населяли нашу планету, але внаслідок якихось катаклізмів (найімовірніше, потопу) вимерли. Тепер лише викопують їхні рештки, які трапляються практично на всіх материках (в Україні – в крейдяних відкладах Криму). Учені-еволюціоністи датують їхній вік близько 65 млн. років.
Термін «динозавр» з’явився в 1841 р., тобто тоді, коли остання книга Біблії була написана майже за дві тисячі років до цього. Тому марно шукати цей термін у Біблії, але десятиліттями не вщухає дискусія навколо питання, чи жили динозаври одночасно з людьми. З точки зору гіпотези еволюції – однозначно, ні. Але куди подіти наскельні малюнки давніх людей; згадки й описи динозаврів у стародавніх хроніках і літописах; свідчення китайської культури; безліч оповідань та історій різних народів світу про драконів (давня назва динозаврів) і зустріч людей з цими рептиліями?
Багато з вас чули, напевно, про цікаві знахідки: відбитки слідів людини разом зі слідами динозаврів та про чорні камені Іки. (На початку 60-х років XX ст. в Перу, в провінції Іка, в давніх індіанських місцях поховань були виявлені камені доінкських часів, здебільшого чорного кольору. На них були зображені сцени древньої культури, її досягнення, а також різні динозаври в тісній взаємодії з людиною.) Еволюціоністи поспішили оголосити ці камені підробкою. Але ось цікавий випадок, який стався з доктором Мері Швейцер з національного університету штату Монтана: в кістках динозавра (Тиранозавра Рекса) було знайдено мікроскопічні червоні кров’яні тільця та м’яка, волокниста тканина, а також цілі кровоносні судини. Сама М. Швейцер так поділилась враженнями про знахідку: «Від того, що я побачила, моє тіло вкрилось «мурашками», – адже всім відомо, що ці клітини не можуть вижити протягом 65 млн. років». Більш детальні дослідження показали, що в знайдених зразках зберігся і білок колаген, і складна біологічна молекула. Маючи такі докази, можна зробити лише один висновок: цим зразкам лише кілька тисяч років. Дослідники Біблії вказують, що в Слові Божому є близько 30 віршів та уривків, які можна віднести до описів динозаврів. Наприклад, у Йов. 40:10-19 хоча й використано термін «бегемот», але в якого бегемота хвіст як кедр? Або у Йов. 40:20-26 використовується термін «левіафан», який часто застосовують для описів різноманітних великих тварин. Сучасні, навіть примітивні племена полюють на будь-яких наземних тварин, якщо тільки цього не забороняє їхня релігія. Описана ж тварина настільки сильна, що її неможливо вполювати. Подальший опис цього гіганта у Йов. 41:1-26 просто подих перехоплює. Це дуже схоже на морського вогнедишного дракона. На сьогодні існує чимало теорій, що намагаються пояснити, як тварини можуть створювати таку температуру, щоб видихати вогонь та дим, а самі при цьому залишаються неушкодженими. Серед комах подібний механізм має сучасний жук — бомбардир.
Далі, Іс. 27:1 згадує два види левіафана — прудкого і звивистого, а також дракона морського. Що ж це за тварина така — левіафан? Величезні розміри, сильні щелепи, великі зуби, здатність швидко пересуватись під водою, – все це досить добре описує Кронозавра чи подібну до нього тварину. Амос згадує (9:3) морського змія. Цікаво, що досить багато навігаційних журналів містить в собі рапорти і доповіді про «морських зміїв», які зовні нагадували древніх Пліозаврів та Мозазаврів. Їхній вигляд був як у величезних ящірок чи крокодилів з плавниками або перетинками та лапами. Скам’янілі рештки стверджують, що спинні кістки були досить гнучкими, тому цілком імовірно, що вони могли плавати, звиваючись.
Так, Господь Бог створив динозаврів. Очевидно, що більшість з них загинула під час Всесвітнього потопу. Врятувались ті, які перебували з Ноєм у ковчезі, або були морськими істотами. Після потопу динозаври не були рідкісними, але з часом їх ставало все менше і менше, оскільки відбулись зміни у кліматі, крім того, люди полювали на них. На сьогодні окремі особини динозаврів ще де-не-де зустрічаються, зокрема в африканських болотах. За останні десятиліття туди були надіслані понад 40 експедицій, звіти яких стверджують, що динозаври існують до цих пір.
Звірина
Сучасна наука біологія виділяє клас ссавців, або звірів, який налічує близько 5 тисяч видів (в Україні – 108 видів). Для цих тварин характерне вигодовування малят молоком. Їхнє тіло складається з голови, тулуба, хвоста та кінцівок (передніх і задніх). Усі вони теплокровні, мають добре розвинену здатність до теплорегуляції. Розміри цих тварин дуже різноманітні: карликова білозубка лише до 3,5 см завдовжки, зате слони мають зріст до 3,5 м. Маса тіла, наприклад, землерийки становить 3-5 г, зате маса слона більше 5 тонн. Кінцівки ссавців розташовані не з боків тулуба, як у плазунів, а під ним, завдяки чому їхнє тіло підняте над землею. Більшість із них має волосяний покрив, а шкіра багата на різноманітні залози. Зуби різні за будовою, залежно від виконуваних функцій, і мають корені. Шийних хребців зазвичай сім. Серце чотирикамерне. Головний мозок добре розвинений, кора півкуль переднього мозку вкрита численними борознами та звивинами.
За способом життя тварин цього класу поділяють на наземних, підземних (риючих), водяних та літаючих, що позначається на їхній зовнішній будові.
Ці тварини мають добре розвинені нюх, слух та зір; мають органи дотику, смаку та рівноваги. Але рівень їх розвитку у різних видів уже залежить від умов існування.
Існує невелика група яйцекладних ссавців (усього 6 видів), поширених в Австралії та найближчих островах. До цієї групи належать єхидни та качкодзьоб. Єхидни – наземні риючі тварини, що живуть у норах. Самка відкладає одне яйце, яке виношує у шкірній сумці на череві. Качкодзьоб веде напівводяний спосіб життя. Гнізда влаштовує у норах, де відкладає і висиджує два яйця. Дитинчата цієї групи тварин злизують молоко зі шкіри матері.
Відомо понад 250 видів тварин, які виношують своїх дитинчат у черевних сумках (кенгуру, коала, сумчастий кріт, водяний опосум та ін.).
Є також група тварин, яка пристосована до активного польоту, – це рукокрилі. Рукокрилі ведуть нічний спосіб життя, а вдень ховаються на горищах, у дуплах чи печерах. Деякі види взимку впадають у сплячку, а інші перед початком холодів мігрують у теплі краї. Політ цих тварин дуже маневрений; вони мають тонкий слух, але зір зазвичай розвинений погано. Більшість видів здатна до ультразвукової ехолалії (звуки частотою понад 20 000 Гц, які людське вухо не сприймає, виробляються голосовими зв’язками тварин і поширюються довкола, відбиваючись від навколишніх предметів, вловлюються органами слуху тварин). Це дає можливість рукокрилим орієнтуватися під час польоту та полювати. Відомо близько тисячі видів рукокрилих, серед яких розрізняють криланів та кажанів. Крилани (наприклад, летючий собака) поширені в Азії, Африці, Австралії. Живляться рослинною їжею. Здатність до ехолокації розвинена слабо. А кажанів лише в Україна нараховується 22 види. Вони живляться переважно комахами, але є хижі види та кровососи (вампіри). Вампіри трапляються у Південній та Центральній Америці. На верхній щелепі у них є дуже гострий різець, яким вони, мов лезом, розрізають шкіру тварини або людини і злизують кров, що виступає. Їхня слина містить речовини, які запобігають згортанню крові, а також знеболювальні сполуки, завдяки чому їхні укуси маловідчутні. Кажани, які поширені в Україні (підковоноси, вечірниці, нічниці, нетопирі, довгокрили звичайні), живляться виключно комахами, чим приносять неабияку користь. Живуть вони до 20 років.
До хижих тварин належить близько 240 видів (в Україні – 17), які нараховують кілька родин, зокрема, вовчі, котячі, ведмежі та ін.
Особливу групу ссавців складають копитні (парнокопитні та непарнокопитні). Парнокопитних відомо понад 150 видів, яких поділяють в залежності від особливостей будови травної системи на жуйних та нежуйних. На півночі й заході України мешкає одна з найбільших жуйних парнокопитних тварин – зубр (тіло завдовжки до 3 м, маса – до 1 тонни). Непарнокопитних відомо 16 сучасних видів. До них належать коні, тапіри та носороги, зебри, осли, кулани та ін.
Ще одна група ссавців (близько 200 видів) — це примати, до якої належать напівмавпи та мавпи. Їх спільною ознакою є дуже рухливі п’ятипалі кінцівки. Великий палець протистоїть іншим, і це забезпечує різноманітність хапальних рухів. Під час пересування по землі примати спираються на всю стопу. Вони мають добре розвинений головний мозок. З органів чуттів найкраще розвинені органи слуху та зору. Поширені у тропічних та субтропічних частинах Азії, Африки, Південної та Центральної Америки. До напівмавп належать лемури (ласкоподібний та котячий), тупайї, довгоп’яти та ін. – всього 52 види. Мавпи (або вищі примати) мають кращий розвиток головного мозку, ніж напівмавпи. Їхні розміри тіла мінливі: від 15 см (ігрунка) до 2 м (горила). Вони мають об’ємний зір (поля зору правого і лівого ока перекриваються, тому зображення предмета об’ємне). Пальці закінчуються нігтями. До вищих приматів належать ігрунки, ревуни, павукоподібні мавпи, макаки, мартишки, павіани, а також людиноподібні мавпи (гібон, орангутанг, шимпанзе, горила). Людиноподібні мавпи за особливостями своєї будови і процесів життєдіяльності дуже близькі до людини. Ознаки подібності стосуються не лише особливостей зовнішньої будови, але й внутрішньої (травна система, видільна тощо), мають близькі групи крові, захворювання, паразитів тощо. За біологічними та генетичними показниками найближчими до людини є горила і шимпанзе. Тому ці тварини є незамінними об’єктами для різноманітних наукових досліджень.
Важкоатлет
Слон належить до найбільших тварин суходолу, тому в його поведінці та життєдіяльності є певні особливості. Наприклад, рухаються слони зазвичай неспішно на своїх товстих, незграбних ногах. Але такі ноги якнайкраще підходять для слона, бо мають значну площу дотику з поверхнею землі, і тому тиск, який чинить слон на землю, порівняно невеликий, що дає йому можливість рухатись, не провалюючись. Крім того, на підошвах ніг слона є «амортизатори» у вигляді великих, м’яких, ніби губка, подушечок — Бог потурбувався, щоб слон мав м’які зручні «капці». Оскільки слони були створені для життя в жаркому кліматі, то Бог подарував їм ще й «кондиціонери», роль яких виконують вуха. Вуха у слона можуть мати досить серйозні розміри: 2 м завдовжки та 1,5 м завширшки (це розмір ковдри для дорослої людини!). Такі величезні вуха мають значно тоншу шкіру, ніж в інших місцях тіла слона. А тому величезна кількість кровоносних судин, якими пронизані вуха слона, розміщена дуже близько до поверхні. І коли слон рухає вухами, то внаслідок утвореного «вітру» кров у судинах вух охолоджується на 10 градусів! А потім ця охолоджена кров розноситься по всьому організму слона, знижуючи його температуру. (Вуха слона прекрасно справляються і зі своїм прямим призначенням — вони вловлюють звук із досить великих відстаней.)
Коли Бог створював тварин, Він з однаковою турботою «конструював» і дрібних тварин, і великих, визначаючи їхню особливу будову тіла, яка б відповідала їхнім особливим потребам. Наприклад, особливістю слона є його хобот. А навіщо він йому? По-перше, це ніби «суперніс», який володіє дуже тонким нюхом. Він попереджує слона про ворога, коли той ще дуже далеко, щоб ця неповоротка тварина могла забратися геть із небезпечного місця. По-друге, хобот є ніби «рукою». За його допомогою слон піднімає і переносить різні речі: дуже важкі колоди і дрібні земляні горішки, а також довгі палиці, якими він чухає свою спину. Хоботом слон зриває траву і зелень із гілок дерев, а потім ним же кладе це собі до рота. По-третє, хоботом засмоктує воду, а потім пускає її собі до рота. А коли йому жарко, він влаштовує собі душ. По-четверте, якщо слону доводиться ходити вночі, він використовує хобот як «щуп». Інколи слони використовують хобот як сурму, щоб попередити родичів про небезпеку або заявити про себе. Слони-мами і слони-тати використовують хоботи для «виховання» своїх неслухняних дитинчат. Чи ж слон не дивне створіння Боже? Всі ці його особливості роблять слона п’ятитонним доказом біблійного вірша: «Господь добрий до всіх, а Його милосердя — на всі його творива!» (Пс. 145:9).
Унікальний «транспортний засіб»
Упродовж тисяч років жителі пустель і жарких країн покладалися на своїх вірних верблюдів, витривалих і невибагливих. На відміну від інших тварин, верблюд їсть буквально все, що потрапить, — колючі кактуси, сухі гілки, старий намет чи шкіряне сідло роззяви. Може, він би хотів зеленої травички чи зерна, але цього в пустелі просто немає. А щоб верблюд міг їсти пустельні колючки, Бог дав йому товсті шкірясті губи і таку ж поверхню ротової порожнини. Щоб верблюд міг пересуватися по гарячому піску пустелі, він має дуже широкі ступні, які не провалюються у піску. Крім того, щоб гарячий пісок не обпікав ноги, ступні мають товсті підкладки або «подушечки», які, до того ж, пом’якшують ходу верблюда. Навіть вії цієї тварини особливі — дуже довгі і дуже густі, і ростуть у два ряди! І все це для того, щоб захистити очі верблюда від піщаних бур, що часто трапляються у пустелях. Щоб піщинки не потрапили в око, Бог подарував верблюдові подвійні повіки. Зовнішнє повіко — звичайне, як у нас, але те, що під ним, – змітає з поверхні ока все, що проскочило між віями. Крім того, верблюд вміє закривати свої ніздрі, щоб пісок не потрапив у легені, а густі довгі волосини закривають вхід до вух. Але справжньою окрасою верблюда є його горб. У всіх тварин шар жиру розподілений по всьому тілу під шкірою. Але Бог знав, що верблюду від такого розташування жиру буде лише дуже жарко, тому весь жир зібраний в одному місці — на спині. Горбів інколи може бути два; а маса жиру може сягати 45 кг. Під час подорожі трапляється, що верблюд не їсть і не п’є по кілька днів, а то й тижнів. Саме в цей час його організм і використовує запаси з горбів. Горб стає м’яким, падає на одну сторону, але як тільки верблюд починає нормально харчуватися, його горб знову стає високим і пружним. Щодо води, то верблюди можуть досить довго (інколи до 17 днів) обходитися без неї. У верблюда не має місця для зберігання води, але Бог влаштував так, що під час руху витрата води дуже мала: він мало потіє, густа шерсть не дає можливості воді випаровуватись через шкіру. Якщо ж води все-таки не вистачає, то верблюд може перетворювати жир на воду. Коли верблюд довго живе без води, він втрачає в масі до ста кілограмів; і коли починає пити, то може випити одразу повну ванну води (до 100 л!). Створивши верблюда, Бог справді створив унікальний «транспортний засіб», який може пройти там, де інші тварини не можуть вижити; може переносити вантажі масою до 450 кг; працює на найдешевшому екологічно чистому «пальному»; добре розмножується і дарує людям смачне молоко та найміцнішу і найтеплішу в світі вовну!
Найвищі у світі
Найвищі тварини у світі — це, звичайно, жирафи. Вони також належать і до найбільших тварин — займають другу позицію після африканських слонів. Величезна голова жирафи постійно вгорі, на висоті 5-6 м від землі. Щоб живити мозок достатньою кількістю збагаченої киснем крові, Бог дав цій тварині незвичайне серце — велике і сильне, щоб можна було закачувати кров по надзвичайно довгій (майже 2,5 м) шиї до самої голови. Серце жирафи має ширину понад 60 см і масу близько 12 кг, бо менше просто не справилось би із завданням. Але, даючи таке потужне серце, Бог подбав також про те, щоб у жирафи не виникало у зв’язку з цим проблем. Адже під час водопою, наприклад, коли тварина нахиляє голову, надзвичайно високий тиск крові може пошкодити судини. Міг би пошкодити, аби не унікальна система артерій з потовщеними стінками, різноманітними клапанами, мережею найдрібніших судин і рецепторами, які оцінюють тиск. З їхньою допомогою потік крові в шиї жирафи регулюється, сповільнюється чи прискорюється залежно від потреби тварини. Дивним є також те, що кров не накопичується в ногах жирафи. Це пояснюється тим, що жирафа має надміцну шкіру і таку внутрішню будову зв’язок, яка забезпечує нормальний потік крові в нижніх судинах. (До речі, будова шкіри жирафи інтенсивно вивчалась фахівцями НАСА під час розробки нових космічних скафандрів.) Крім того, всі вени й артерії на ногах жирафи розташовані дуже глибоко, і це також перешкоджає кровотечі під час поранення ноги. Червоні кров’яні тільця у жирафи втричі менші, ніж у людини, а тому капіляри, які розташовані поблизу поверхні шкіри, дуже дрібні. Чим дрібніші кров’яні тільця, тим більшу поверхню (сумарну) вони мають і тим краще і швидше вони засвоюють кисень у легенях. Легені жирафи у вісім разів більші, ніж у людини, а частота дихання — втричі менша. Таке повільне дихання просто необхідне, щоб під час руху величезної маси повітря не обвітрилась ребриста 4-метрова трахея. Практично жодна тварина не може абсолютно повністю видихнути те повітря, яке вдихнула, — певна його частина залишається в дихальних шляхах. А така довга трахея збільшує об’єм повітря, що не видихається. Проблема вирішується… великими легенями: чим більші легені, тим менший відсоток повітря, що не видихається.
Не можна залишити поза увагою чудо народження жирафи. Саме чудо, оскільки є кілька таких моментів, які унеможливлюють народження «малюка». Дитинча жирафи з’являється на світ, падаючи з півтораметрової висоти, бо мама не може присісти на напівзігнутих ногах, а лягти на землю означає стати здобиччю лева чи іншого хижака. Далі, пологи ускладнюються тим, що голова новонародженого, як, зрештою, й в інших звірів, непропорційно велика, але вона з’єднана з 70-кілограмовим тілом довгою тендітною шиєю. Якщо під час народження маля падатиме головою вперед, то коли зверху впаде тіло, неминуче зламається шия. Якщо ж маля падатиме тілом уперед, то шия все одно зламається в момент, коли тіло вже вийде, а голова — ще ні. Як Бог вирішує цю проблему? Новонародженому маляті жирафи Він дав дуже вузькі стегна задніх ніг і достатньо довгу шию, щоб голова могла пройти вздовж тіла до стегон. Таким чином, під час народження спочатку виходять задні ноги і голова, яка підтримується стегнами, а шия залишається цілою саме тому, що довга і гнучка.
Протягом першого року життя «маля» живиться виключно материнським молоком. За 4 роки (від народження до зрілості) шия жирафи виростає від 1/6 до 1/3 загального зросту тварини. Маючи такий високий зріст, жирафи можуть харчуватися листочками і гілочками найвищих акацій, використовуючи свій досить довгий (до 60 см) язик. Таким чином, жирафи розріджують крони дерев, під якими росте їжа для інших тварин. Крім високого зросту, жирафи мають прекрасний зір, а завдяки певним особливостям поведінки ідеально підходять на роль «вартового» савани. Відчувши небезпеку, він сміливо виходить назустріч. Величезний зріст, міцна шкура, смертоносна сила удару задніх копит і стрімка хода роблять дорослого жирафа непривабливою здобиччю для будь-якого хижака. Безглуздо було б стверджувати, що всі ці чудові особливості прекрасного Божого творіння — жирафи — виникли в ході еволюції завдяки виключно тому фактові, що під ногами у них було надто мало трави. Чому ж тоді інші тварини, на яких полювали ті ж самі хижаки і які зазнали такого ж космічного випромінювання, не стали схожими на жираф? Адже є й інші тварини, які їдять листочки й гілочки дерев. Наприклад, африканська газель геренук має найдовшу шию серед газелей і досить довгий язик, а поїдає листочки з дерев, стоячи на задніх ногах. Афганський козел маркор за смачними листочками залазить на дерева до 8 метрів заввишки! Є ще й інші тварини, що ласують листочками і гілочками, але ніхто з них досі так і не перетворився на жирафу. Бо шостого дня Бог створив жирафу жирафою, а вівцю вівцею.
Худоба
Можна виділити також третю групу тварин, створених Богом шостого дня, – худобу. Такий термін застосовують, в основному, тоді, коли мова йде про домашніх (приручених) тварин.
З незапам’ятних часів люди одомашнили велику й дрібну рогату худобу, свиню, коня, осла, верблюда, оленя та ін. Це були не тільки продукти харчування, але й допомога в господарстві (оранка, транспорт тощо). У багатьох народів з появою торгівлі худоба виконувала функцію грошей. З продуктів і відходів худоби одержують цінне кісткове борошно, лікарські препарати (гормональні препарати, сироватки тощо). Всього тепер розводять близько 60 видів свійських тварин, у тому числі кілька тисяч порід, створених у результаті селекційної роботи. Їх розводять заради харчових продуктів (м’ясо, жир, молочні продукти тощо), сировини для промисловості (шкіра, вовна, кості тощо) та медицини, одержуючи цінні лікарські препарати (сироватки, гормональні препарати, вакцини тощо).
Вважають, що людина першою приручила собаку, якої зараз налічують близько 400 порід. Великої рогатої худоби зараз існує понад 250 порід. В Україні найпоширенішими є червона степова, чорно-ряба, лебединська сіра, українська бура, карпатська, українська білоголова та ін.
Відомо понад 600 порід овець, з яких в Україні розводять асканійську, цигейську, каракульську, сокільську, гірськокарпатську та ін. Відомо понад 100 порід свиней, понад 200 порід коней. У результаті схрещування коня й осла було виведено мула — сильну та витривалу тварину. Проте мул не здатний до розмноження, бо його батьки (кінь та осел) належать до різних видів. А інакше і бути не може, бо «вчинив Бог земну звірину за родом її, і худобу за родом її, і все земне плазуюче за родом його» (Бут. 1:25).
Ольга Прокопович
закінчення у наступному випуску