Інтерв’ю з відомим українським християнським поетом Сергієм Рачинцем
Сергій Порфирович Рачинець народився 1 січня 1948 року в с. Іванне Дубенського району на Рівненщині в селянській родині. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Працював журналістом, редактором. Автор понад тридцяти поетичних збірок, текстів понад двохсот пісень, його твори внесено до шкільних підручників.
Творчість С. Рачинця широко відома за межами України, зокрема в Канаді і США. Двічі він ставав лауреатом Всеамериканського фестивалю української пісні, нагороджений Грамотою Слов’янського центру штату Каліфорнія, США. На батьківщині нагороджений Кришталевим жолудем і Дипломом у номінації «За самобутність у мистецтві», лауреат міжнародної літературної премії імені Авеніра Коломийця в місцевій Спілці письменників України.
— Хто Ви за фахом? Де і ким працювали?
— Мій фах — учитель-словесник української мови та літератури. 1973 р. закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Став професійним журналістом, публікувався в різних часописах, в журналах «Жовтень» (нині «Дзвін»), «Ранок», у газетах «Молодь України», «Радянська освіта», «Сільські вісті», в поетичному альманасі «Пісня й праця», в колективному збірнику «Дзвінке джерело» тощо. Тривалий час очолював літературно-мистецьке об’єднання «Серпанок» на Дубенщині. Так, крок за кроком знаходив своє місце в житті. Півтора десятка років працював редактором дубенського радіо, науковим співробітником краєзнавчого музею. 1987 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла моя перша збірка віршів «Запах вітру». Ще через рік — «Світлиця голосу». Скільки планів! Скільки надій! Але у Бога для мене був зовсім інший план.
Я був, як всі — у клопотах, тривогах,
Вросталися в долоню мозолі.
Ні для людей своїх, ані для Бога,
А сам для себе жив на цій землі.
Проте пройшло, розвіялось туманом
Все те, що душу ранило мені.
Життя нового я побачив грані —
Не тут, а там, в небесній далині.
Ні-ні, не пізно, я спішу до Нього,
Там палахкоче вічності вогонь…
Тепер я знаю, що любов без Бога —
То не життя, відлуння лиш його.
— Хто для Вас є Бог?
— У моїй родині ставлення до Бога було таким, як і у багатьох інших сім’ях на той час. Вдома Біблії не було. Та звідкіля було їй узятися? Батьки зрідка відвідували православну церкву, здебільшого на великі християнські свята. Не вирізнялися своєю ревністю до церкви і мої дід із бабцею, Сильвестр Васильович та Євдокія Микитівна. Правда, від них я навчився молитви «Отче наш», оскільки мама померла, коли мені було лишень п’ять років. На цьому моє знайомство з Богом закінчилось би, та праця журналіста дозволяла мені бути скрізь і всюди, зустрічатися з багатьма людьми: і з тими, котрі знали Бога, і з тими, котрі Його ненавиділи, вели жорстоку атеїстичну боротьбу, віддаючи данину своїй приналежності до комуністичної партії та її безбожницької ідеології. Я теж не був винятком і не раз у своїх статтях, в радіопередачах намагався доводити своїм читачам і слухачам те, що Бога немає, а Біблія є ніщо інше як фольклорний збірник, який відповідає запитам малограмотних людей або людей похилого віку.
У світлиці
Тільки Біблія. Тиша в світлиці,
І вікно, що задивлене в сад.
Сяє сонцем душа, як жар-птиця,
На небесний настроєна лад.
Тут вона, освятившись любов’ю,
Одягнула смирення хітон.
Йде в нетління до вічного Бога,
За розп’ятим на древі Христом.
Зачитаюся… Ніч, як цунамі…
Посвітлішало враз за вікном.
І здалось: не в світлиці я — в храмі,
Обійняв мене ангел крилом.
Стало раптом врочисто на подив…
Все ж збагнув я для себе, чому:
Дух мій живиться Словом Господнім,
І молитва є хлібом йому.
— Що вплинуло на Ваше ставлення до Бога?
— У свій час мене почала дивувати позиція влади щодо тих, котрі були щирими християнами, сумлінно трудилися, показували приклад у сім’ї, в побуті, в суспіль¬стві, а написати правду про них заборонялося. Виникало питання: «Чому?» Я знав, що згідно з Конституцією у нас існувала свобода совісті і віросповідання, а насправді бачив іншу картину — дискримінацію віруючих. Таких людей намагалися звільнити з роботи, обминути в черзі на отримання житла. Їх залякували, шантажували. Були випадки, коли місцеві партійні ідеологи намовляли дітей з християнських родин зрікатися своїх батьків, осудити їх через засоби масової інформації. За це обіцяли допомогти влаштуватися на роботу, вступити до престижного навчального закладу тощо. Одним словом, готували нових павликів морозових. З кожним днем у моїй душі виникало щораз більше запитань, відповідей на які я не міг знайти. Це мене спонукало написати вірш-запитання:
Як же так сталося, космосу ера?
Душі міліють людські, як озера.
Тихо згасають, як досвіта зорі.
Як же так сталося, — душі в нас хворі?..
Потім мені потрапила до рук деяка духовна література і Новий Завіт, після знайомства з якими в мені почалася внутрішня переоцінка духовних цінностей. Я усвідомлював, що все навколо змінюється: події, факти, обставини, мода, політика, ідеологія. Проте є речі і поняття, які мають у своїй основі вічний характер. Це Бог, любов, Біблія, добро і, звичайно, людська натура, яка схильна до гріха. Зрештою я дійшов висновку, що суспільство, в якому я живу, є ніби великим театром, а я в ньому — в ролі актора, де маю певну роль і не можу бути самим собою. Тобто доводиться лукавити, йти проти власного сумління, настирно догоджати вищому начальству, щоб просуватися щаблинами кар’єри і тим самим створювати собі певні матеріальні блага. Після довгих вагань і роздумів, аналізу власних учинків дійшов єдиного висновку — до грішників належу і я. Однак, Бог і мене полюбив, незважаючи ні на що. Моє життя почало різко змінюватися.
— Як розпочалося Ваше християнське життя?
— Є багато слів, з яких можна скласти детальну відповідь, і я знайшов їх для себе у Новому Завіті. Ось вони: спокута, віра, народження згори, прощення гріхів. У кожному з них глибока таїна, але всі вони разом складають, так би мовити, одне ціле. Ще краще можна сказати словами Нового Завіту: «Старе минуло, тепер усе нове». Коли я сповна усвідомив розумом те, що я є грішна людина, а це дуже важливий крок у напрямку до Бога, то вступили в дію мої почуття, в мене пробудилося сумління, яке боляче докоряло за моє гріховне минуле. Стали з’являтися зовсім інші вірші, інша тематика, інше спрямування. Таким чином зробив наступний крок. Народилася поема під назвою «Сповідь», в якій я засуджував самого себе за свої вчинки, все те, що було не до вподоби Господу. А Господь вів мене далі Своїм шляхом, і я все частіше почав замислюватися, чи зможу я своїм поетичним словом прославляти Бога, кликати людей на шлях Божої істини. Відразу ж лукавий підкидав свої думки, мовляв, тоді ніхто моїх творів не друкуватиме і я не зможу заробляти собі навіть на хліб, відвернуться від мене мої друзі, і як же я, незрячий, без цих друзів буду боротися за своє існування.
Тоді ж Бог допустив у моєму житті тяжке випробування. За станом здоров’я я таки змушений був залишити свою улюблену творчу працю в редакції. Це стало справжнім ударом. По суті, я залишився майже без засобів для існування. Здається, зникло бажання писати вірші, займатися будь-якою творчістю. Коли залишився сам на сам зі своєю бідою, дуже швидко про мене забули вчорашні друзі. Я був нікому не потрібний, крім власної сім’ї і самого себе.
У такому стані мені дуже важко було зробити вирішальний крок у своєму житті — повністю віддатися Богу і довіритися Йому. З Нового Завіту я збагнув для себе — наші гріхи в минулому, помилки та невдачі забираються Богом раз і назавжди. Якщо Святе Письмо каже, що Бог узяв на Себе наші немочі, наші недомагання, всі наші хвороби, то ми можемо бути впевнені, що так воно і є. Тому нам не потрібно більше про них думати, оскільки Він був побитий за гріхи наші, мучився за беззаконня наші та, прийнявши вірою Його жертву, ми не будемо більше страждати від тягаря власних гріхів і чекати справедливого суду за них. Ще раз задумуючись над цими словами, що були сказані до мене зі сторінок Біблії, я зрозумів, що Бог досконало повністю вирішує проблеми нашого минулого. У тому числі і мого. Господь Бог нічого не робить наполовину, і якщо Він втрутився і навів порядок у тому, що стосувалося мого попереднього життя, то незаперечно, що Він не міг залишити мене на півдорозі. Бог незмінний, Він Господь, Який має владу над часом, минулим, теперішнім і майбутнім. Він — Альфа й Омега, початок і кінець. Я не міг знати, що мене чекало у майбутньому, та нам і не дано знати грядущого в усіх деталях. Ми можемо бачити його тільки крізь серпанок, лише обриси, контури. А що нам майбутнє бачиться лише неясно, невизначено, то Богу абсолютно все відомо і підвладно. Він Своїми руками облаштовує наше суще і грядуще. Господь знає, чого ми боїмося і чому ми радіємо. Він не стоїть байдужим десь удалині і спостерігає, як ми боремося з перешкодами. Творець постійно працює в нас і над нами, розвиває наше довір’я до Нього, нашу надію на Нього, перевтілюючи нас на образ Христа. І навіть тоді, коли здається, що Всевишній забув про нас, Він перебуває поруч, тримає нас за руку і каже: «Чи жінка забула своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? А коли б вони позабували, то я не забуду про тебе!». Так сталося і зі мною. Господь не залишив мене, а заспокоїв. Дав нових друзів, нові сили у моїй творчості.
— Будь ласка, розкажіть про Ваші творчі здобутки як християнина.
— На початку 90-х р., коли я остаточно прийняв рішення служити Богу і став Його дитям, я почав знову писати вірші, правда, вже християнського змісту. Вони пізніше ввійшли до моєї книжки «Пробудження». Відтоді одна за одною з’являються нові книги як для дорослих, так і для дітей. Нині їх три з половиною десятки. Серед них два томи вибраної поезії: «Будую храм», «Храм любові», роман про нашого земляка Олексу Гарбузюка, художньо-документальна повість «Благослови душу», збірник інтимної лірики «Спалах на серці», поезія для дітей «Сонячна повінь». Десятки моїх творів вміщені у шести підручниках з християнської етики для загальноосвітніх шкіл України. На мої слова різними композиторами, виконавцями написано понад 200 пісень, які звучать не тільки в Україні, а й на багатьох континентах. І це ще раз свідчить про те, що я на правильному шляху, що Бог не залишив мене у важкий час, сприяє моєму духовному і творчому зростанню.
Ранкове диво
В час, коли на небі сонце сходило
І вітри принишкли, відгули,
Я завмер, аж зупинився з подиву —
Раптом абрикоси зацвіли.
Прямо у повітрі намальовані,
Невимовно гарні, молоді,
Так рум’яно, щедро обціловані
Юним ранком, сповненим надій.
Ще й синичка, від краси розгублена,
Дарувала їм свої пісні.
О, напевно, що була залюблена,
Як і я, в це диво навесні.
Хто створив картину цю удосвіта?
Сам себе на думці я ловлю.
І від щастя промовляю: «Господи,
Я Тебе понад усе люблю!»
— Яку головну думку хочете донести читачам через свої роздуми?
— Я не вважаю себе письменником чи прозаїком. В першу чергу я — проповідник. Усе, що я пишу, підпорядковано головному — проповіді радісної звістки про Ісуса Христа. Мені Господь довірив дуже важливу справу — проповідувати своєю творчістю Його істину. Дуже часто буваю в громадських місцях у багатьох регіонах України, у численних навчальних закладах, церквах, а також шість разів відвідував Сполучені Штати Америки, де також можу себе реалізувати як письменник: читати свої твори, спілкуватися з людьми, котрі знають і котрі не знають Бога. Тож не випадково на мою адресу звідусіль приходять сотні листів з проханням надіслати ту чи іншу книжку, листуватися. Багато людей через мою поезію сьогодні прийшли до церкви і стали дітьми Божими, як от Галина Савчук зі Львова, яка хотіла покінчити життя самогубством. Вона так і сказала мені на творчому вечорі: «Брате, ви мене врятували від смерті…» Нині у неї все гаразд. Коли мене сьогодні запитують про моїх друзів, хто вони, то впевнено кажу: «Мільйони братів і сестер. З ними я найбагатша і найщасливіша людина».
Господь покликав мене на дивовижне служіння — нести для людей вістку про Ісуса Христа і прославляти Його. У силу своїх можливостей я роблю це. Що може бути більш дорогоцінним, як у такий безпросвітній час дарувати людям надію? Це не мистецтво для мистецтва. Це мистецтво для найголовнішого на землі — проповіді Євангелія. Так, я щасливий сьогодні, але як кожна людина маю якісь переживання, якісь тривоги, пов’язані з різними обставинами життя, і тут нічого дивного, адже світ переповнений гріхом, і ми, навіть віруючі люди, так чи інакше дотичні до всіляких негараздів у наших повсякденних буднях. Але Богу не потрібно, щоб ми одягали маски. Йому потрібні наші відкриті серця. Якщо нам чогось не вистачає, ми чимось незадоволені, потрібно зізнатися в цьому Йому. Інакше ми ведемо гру, обманюємо і таким чином не дозволяємо Йому діяти в нашому житті.
Дай мені, Боже, Духа любові!
Непереможний буду з Тобою,
Стану на чатах Слова Твойого
Від легковажності, погляду злого…
Хай воно в темряві душ наших світить,
Хай воно буде, як світло для світу,
Хай воно кличе людей до спокути, —
Як же без Нього нам жити й бути?
Дай мені, Боже, Духа, що в Тебе,
Щоби душа моя прагнула неба,
Щоб від гріха вона вільною стала,
В вірі до Тебе щоденно зростала
І не томилася в темряві ночі…
Дай мені Духа Святого, мій Отче!
— Що сьогодні турбує Вас?
— Найперше, звичайно, мої діти, внуки. Тішуся тим, що старший син Іван з невісткою Раїсою, їхньою донькою Ольгою пізнали Ісуса Христа як свого Спасителя. Проте я цього не можу сказати про молодшого сина Сергія і доньку Тетяну. Я не нав’язую їм своїх думок про Бога, розумію, що всі біблійні істини повинні бути пережиті, а не засвоєні, подібно шкільному матеріалу. Вся біда в тім, що в наш час все для людини, а не людина для чогось. Тому людина впадає в спокусу мислити, що Бог для нас, а не ми для Нього, і коли людям пропонується підкоритися Богу, це їм не подобається, вони розчаровуються і повертаються в мирське життя. Для мене особисто це сумно, але не безнадійно, тому що я вірю у дієвість молитви.
— А як Ви оцінюєте стан нашого суспільства? Чого бракує для єдності народу України?
— Певний професійний і життєвий досвід дають мені змогу аналізувати події, факти нашого сьогодення, які часто не об’єднують, а роз’єднують політиків, державних діячів та громадян. Виникають питання мови, культури, соборності. Ісус Христос сказав золоті слова: «Де збираються двоє або троє в ім’я Моє, там і Я посеред них». А у нас, де збираються двоє українців, там три гетьмани, там і розбіжність, там і всі негаразди, які супроводжують наше суспільне життя і, зокрема, громадян. У людських душах немає спокою. Пристрасті розпалюються щораз більше і більше, але всі говорять про соборність, про єдність. Чому так? На мою думку, через те, що це питання, насамперед, нашої духовності. Без внутрішнього очищення, а точніше відродження, наших душ неможливі зовнішні зміни. Але це можна зробити тільки за допомогою Слова Божого, науки Ісуса Христа. Інакше Україна ніколи не стане справді єдиною державою.
Не забудь
В цьому світі, де Істину б’ють,
Будуть клопоти, будуть тривоги,
Буде праця важка до знемоги,
Все одно ти Христа не забудь.
Може, друзі тебе не збагнуть
І залишать колись одиноким,
Чи в дорозі впадеш ненароком,
Все одно ти Христа не забудь.
Може, будні важкі розітруть
Вже й останню надію на порох.
Якщо навіть підкорить і ворог,
Все одно ти Христа не забудь.
Може, руки від втоми гудуть,
Не до сну вже й ночами так часто.
Догорає життя передчасно…
Все одно ти Христа не забудь.
Може, смерть переступить поріг,
Сам Христос поведе тебе в Царство,
Де премудрості вічне багатство,
Щоби ти відпочити там зміг.
Тільки б вірність Ісусу зберіг…
— Що Ви хотіли б побажати читачам часопису «Слово вчителю»?
— Оскільки часопис читають в основному освітяни України, то хочеться щоб цей журнал був для них добрим помічником у справі виховання дітей. Аби вони зрозуміли просту істину, що обов’язки людини стосовно інших починаються з сім’ї. Якщо сім’я приходить у занепад, то нація приречена на спустошення. Саме тут, у родині, закладається підґрунтя всіх суспільних відносин. Відповідальність перед батьками — це найважливіший обов’язок кожного з нас. Від ставлення до нього залежить, як людина буде будувати взаємини в усіх сферах своєї діяльності. Бажаю також, щоб журнал допоміг багатьом стати Божими дітьми, отримати спасіння і вічне життя. Зрозуміти євангельські істини, бо зміст цієї книги представляє нам Спасителя Ісуса Христа. Він учора, сьогодні і навіки Той Самий. Рясних Божих благословень колективу редакції журналу і його читачам.
Розмовляв Олександр Бондарчук