У житті людини чи нації Бог іноді допускає події, що не викликають позитивної реакції ні в кого. Хіба ж можна вважати добром якісь критичні моменти у житті, коли, здається, на карту поставлене все? Тим більше, коли не видно ні кінця ні краю всьому цьому, але потрібно бути мужнім. Проте саме тоді Бог гартує наші душі і веде нас до тих висот, куди ми, без такого виховання, просто не дійшли б. Ні, не пішли б…
Усі ми знаємо, що Богдан Хмельницький підняв велике визвольне повстання в Україні у 1648 р. Проте, що передувало тому, що увесь народ піднявся на визвольну боротьбу? Що сформувало те бачення себе «українцем», яке дало можливість боротися за свою свободу?
На межі XVI–XVII ст. на теренах України склалися надважкі обставини. Зумисна полонізація населення, зубожіння української шляхти як носіїв культури, придушення української церкви — усе це змусило частину українського духовенства піти на компромісний крок — підпорядкуватись Папі Римському з умовою збереження східного церковного обряду. Таким чином 1596 р. у Бересті (нині — Брест) була підписана унія (союз) православної і католицької церков. Так виникла греко-католицька церква.
Проте це не зупинило нападів на православну культуру. Багато католицьких діячів, єзуїтів і філософів, почали писати книги, які невтомно повторювали ідею меншовартості тих, хто вклоняється Богові рідною мовою. Так, ще у 1577 р. єзуїт Петро Скарга написав книгу «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.), у якій закликав до об’єднання усіх існуючих церков Польщі навколо Папи. Власне, цей твір став обороною, та й основою унії. Використовуючи друковане слово (проповіді, листи, брошури) ідеї унії поширювались.
І тоді, як відповідь на ці закиди, українські священики і монахи почали писати твори, в яких відстоювали ідею можливості поклонятися Богу тим чином, як того хоче кожен народ. І цей літературний диспут, який тривав понад 20 років, дістав назву «полемічної літератури».
У цьому диспуті брали участь переважно отці-єзуїти, яскравими представниками яких були П. Скарга, Б. Гербестом. З українського боку їм відповідали Г. Смотрицький, Х. Філа¬рет, С. Зизаній, М. Смотрицький, М. Андрелла, З. Копистинецький, більшість з яких утворили так звану «Острозьку групу». Саме там, в Острозі, у 1597 р. вийшла одна із перших українських полемічних книг «Апокрисис» (Відповідь) Христофора Філарета. У ній автор викриває неправильну політику польської шляхти щодо українського населення і попереджає про те, що це може призвести до народного повстання.
Одним із найвидатніших пись¬менників-полемістів був Іван Ви¬шенський. Народився в містечку Стара Вишня на Львівщині, здобув дуже хорошу освіту. Проте, не бажаючи миритись із тогочасними політичними порядками, що панували у Речі Посполитій, став ченцем Афонського монастиря (гора Афон, Греція). Свою літературну діяльність Вишенський почав одночасно із острозькою групою полемістів. І хоча відомі лише 16 творів цього автора, але вони набули такої популярності, що переписувалися від руки і розповсюджувалися серед народу. У 1600–1601 рр. він написав «Краткословний ответ» П. Скарзі, як відповідь на закиди щодо православного віросповідання.
У своїх творах усі полемісти в іронічному стилі давали відповідь на претензії збоку Риму. Окрім того, вони закликали духовенство України до присвяти себе служінню народу, українську шляхту — згадати свою славну історію і присвятити себе розбудові нового суспільства, підтримували братства у їхньому прагненні популяризувати українську мову і культуру, створювати нові школи і друкувати духовну літературу українською.
Братства, які займались ор¬га¬нізацією шкіл для городян, вико¬рис¬товували ці книги як підручники для підвищення освіти спудеїв. А ті, у свою чергу, йшли в народ, організовуючи у селах і містах церковні школи, в яких викладали ідеї полемістів. Таким чином, до середини XVII ст. було сформоване бачення українців як народу, що має право на свою культуру, мову і право вклонятися Богу. Саме це стало підґрунтям майбутньої визвольної бо¬ротьби під проводом Богдана Хмеля…
Розважаючи над полемічною літературою, ми повинні розуміти одне — ніщо не може зупинити силу слова. Тим більше Слова Божого. І коли ми говоримо про відродження нашої України, про пробудження народу зі сну, про виховання моральності і високодуховності, ми повинні розуміти і визнавати — це під силу лише Слову Божому. Лише воно здатне змінювати серце людини і давати йому можливість вибирати добро і справедливість.
Без опори на Слово — як джерело пізнання і розуміння Божих шляхів для кожної людини і народу загалом — ми не можемо мати ні гідного майбутнього, ані вільної держави…
Олег Блощук
«Посилаю вам виклад про неправду, котра царює у вашій землі над істиною, і Бог християнства ганиться з усіх боків та частин… А коли не почуєте і не виправитеся, то, знаючи знайте, що благочестя наше до решти запустіє, а ті, що залишились у безвір’ї, всі погинуть. Готове бо начиння гніву Божого пролитися на вашу землю, чим швидше запобігайте покаянням та виправленням вашим перед Богом» (І. Вишенський, «Книжка», вступ).
«Благочестя — це непохитна і безсумнівна віра, істинне уповання, розумодушевна міць, здоровий помисел, благоговіння до Бога, простота, конечна беззлобність. «…То щоб знав ти, — каже Тимофію, — як треба поводитися в Божому домі, що ним є Церква Бога Живого, стовп і підвалина правди. Безсумнівно, велика це таємниця благочестя: Хто в тілі з’явився, Той оправданий Духом, Анголам показався, проповіданий був між народами, увірувано в Нього в світі, Він у славі вознісся!» (І. Вишенський, «Книжка», розділ 7).