«Моя провина…», – так звучить головна думка конфітеора – короткої покаянної молитви, що читається в Римо-католицькій церкві на початку меси впродовж уже багатьох сторіч. Стосунки людини з Богом завжди бентежили совість і серця тих, хто прагне догодити Богові. Почуття провини й каяття за скоєне, як усвідомлення власної недосконалості у світлі Його святості, змушує будь-яку щиро віруючу людину відчувати трепет і благоговіння перед Ним. Іноді всі ми переживаємо моменти, коли наше прагнення святості зустрічається з реальністю внутрішньої духовної боротьби. Шкода, що далеко не завжди ми виявляємося на тій висоті, на якій нас бажав би бачити Господь. Але, незважаючи на всі наші недосконалості, Він – завжди незмінний – простягає нам Свою руку серед хвиль бурхливого життєвого моря, підбадьорюючи нас не здаватися й продовжувати підійматися до щоразу нової й більш глибокої грані розуміння Його намірів.
Але як висловити праведне ставлення до своїх неправедних дій і при цьому не потрапити у полон емоцій і уникнути намаганням у своєму розумі знайти собі виправдання, тобто знову обдурити й без того вже обмануту душу? Питання вираження свого усвідомлення провини за допомогою слова у сповіді значною мірою визначає щирість нашого наміру. Знову й знову ми запитуємо себе: «Чому це сталося зі мною?», намагаючись зрозуміти свої дії. Як для подорожнього, що безрадісно блукає безлюдними вуличками своєї душі і раптом, зупинившись і озирнувшись, бачить поруч Господа, і це приносить йому надію на прощення, так, лемент упокореного серця: «Прости! Згрішив, винуватий…» приносить заспокоєння душі, яка стенає в молитві, і скеровує її на дорогу правди. Сповідь, як свіжий подих вітру серед пустелі розпачу й самоосуду, запроваджує нас «на тиху воду» і повертає нашу душу до Джерела всякого блага для неї.
«…Зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений» (Мт. 12:37), – так навчає нас великий Учитель і Цілитель зранених сердець, залишаючи за Словом останнє слово… Та чи не стало надто буденним і звичним у молитві слово «прости» без жодних рішучих дій щодо гріха?.. Чи не буває твердість наших намірів виправитися і змінитися схожою на глину в руках гончара, яка так і не відчула на собі сили вогню, який єдиний може закріпити її форму і призначення? Але той, хто йде шляхом багатьох скорбот, знає, що впокорення в Його присутності, усвідомлення власних помилок і гідні плоди покаяння повертають радість спілкування «в прохолоді дня» з люблячим Батьком. «Очі Господні на праведних, уші ж Його – на їхній зойк… Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає» (Пс. 33:16, 19).
Чи важлива сповідь? Безперечно. Чи завжди ми знаходимо правильні слова, щоб висловити свої почуття? Мабуть, ні. Так що ж тоді в сповіді є важливим для Бога? Звичайно, – серце. Ми стоїмо на сторожі свого серця, якщо доглядаємо й оберігаємо свій «сад», з якого виходять джерела життя, і виявляємося невиправдано безтурботними, коли дозволяємо бур’янам невір’я й байдужості пускати коріння у наших думках і почуттях.
Сповідування гріхів робить їх доступними для очищення, тоді як приховування завдає лише великої шкоди. Давид, сповідаючись у Псалмі 50, розуміє, що створити чисте серце й повернути радість спасіння може лише Бог. Лише дорогоцінна кров непорочного й чистого Ягняти Божого очищає нас від усякого гріха і звільняє від почуття провини, що гнітить нас. «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди», – пише апостол Іван, застерігаючи нас від лукавої омани самовпевненості. Чи ми до кінця розуміємо, приступаючи до Вечері Господньої, до чаші благословення, що гідність бути причасниками Його єства захована у нашім глибокім усвідомленні й сповідуванні того, що ми цілком непридатні і не гідні божественної милості та любові.
Сповідь відкриває серце грішника, який кається, для спасаючої благодаті, і вона ж здатна цю благодать зберегти. Апостол Яків пише: «Признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись» (Як. 5:16). Молитва й мудрість того, кому ти можеш довірити свої таємниці та сльози, можуть стати цілющими й не завдадуть нових ран.
Псалом 31:1-6: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства! Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху! Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав був провини своєї. Я сказав був: Признаюся в проступках своїх перед Господом! і провину мого гріха Ти простив. Тому кожен побожний відповідного часу молитися буде до Тебе, і навіть велика навала води не досягне до нього!»
Михайло Югов