Чого ж хотів Бог?

О Лютий 3, 2012 / Від Nadia / у 2012-1(19), Cмірнова, Справи сімейні / Відповісти

Хлопчик ріс, як усі діти, та вирізнявся простотою та добротою. Промайнули роки, і ось вона — школа. Чистенький та усміхнений, він прямує на шкільне подвір’я, а в мами в захваті завмирає серце, адже він — її син — найгарніший, добрий, такий рідний…

Перші роки мама тішилася сином, спостерігаючи, як він учить уроки, поспішає на заняття. Та ось настав той час, коли діти стають підлітками. Саме підлітки мають «свою правду». І ось…

Він прийшов засмучений.

— Що трапилося, сину? — запитала мама.

— Ось… — тихо відповів він і дав мамі портфель. Усі книжки й зошити були мокрі.

— Як це трапилося? Чому?

— Мамо, це не я. Мені налили води в портфель.

Мама проплакала цілий вечір. Молилася і просила в Бога захисту для сина.

Минуло кілька тижнів, і ось її син знову прийшов із за­плаканими очима.

— Синку, любий, що це? — мама дивилася в очі, а він мовчав. Та не мовчали розірвані штанці й біла спина.

— Знову хлопці?

— Мам, не треба. Ти ж знову будеш плакати…

Ой, як же їй хотілося піти до школи й навести свій по­рядок… А вона могла. Гнів і образа вирували в серці мате­рі, заплакані очі сина спонукали до помсти. Та син пригор­нувся і сказав: «Як добре, що ти є. Ти ж не підеш до школи? Я ж дорослий». Мама замислилася: «Дорослий… я можу йому нашкодити, підірвати авторитет… Як же бути?» І зно­ву стала вона перед Богом, молячи про захист і про… по­каяння однокласників сина. Тоді прийшла на серце дум­ка: «От якби всі вони, ті, хто ображає, прийшли в недільну школу (а мама була вчителькою Біблії), я б розповіла їм…»

Минув час. Здавалося, що всі негаразди забулися, і син знову усміхався. Мама випроводжала хлопчика в школу, благословляючи, і чекала після занять. Та ось одного разу він прибіг закривавлений. Верхня губа була розбита, а пе­редні зуби хиталися.

Такого витерпіти мама не змогла. Надавши синові до­помогу, вона полетіла в школу. Класний керівник ще була в учительській, та вже збиралася додому.

— Зачекайте! — мама хотіла опанувати себе, та їй це не дуже вдавалося. — Я хочу з вами поговорити. Ви зна­єте, що мій син прийшов додому закривавлений?

— А що сталося? — здивовано запитала вчителька.

— Як, ви не знаєте? Мій син щоразу терпить знущання в класі. А сьогодні він прийшов з розбитим обличчям.

— А, то ви самі винні.

— ???

— Це ви навчили його мовчати й терпіти. Ця ваша фі­лософія «підстав другу щоку» дала свій результат. Чого ж ви хочете? Здайте хлопця на карате чи бокс, бо він у вас росте беззахисною дівчинкою.

Серце матері стислося. Повірити не могла, що ця пані так ставиться до дитячого насилля. Б’ють — давай здачі, і чим сильніше, тим краще…

— Як ви так можете? Ви ж учителька! Ви маєте їх вчити добра.

— Ви не знаєте сучасних дітей. Це жорстокі й злі ство­ріння. Керувати їхніми вчинками неможливо.

— Ви неправі, я сама вчителька. І знаю, що можна на­вчити дітей любові. Я працювала з різними дітьми, навіть з обездоленими з інтернатів. Просто треба захотіти.

Розмова тривала недовго. Коли закінчилися аргумен­ти, розгнівана вчителька сказала:

— Ну, якщо ви мені не вірите, то прийдіть до нас на урок. Спробуйте ви розповісти їм про те, якими бути.

Мама від несподіванки замовкла. Та це була лише мить.

— Дякую. Скажіть, коли, і я прийду.

— Я зателефоную вам.

Мама летіла додому, як на крилах. Ось тепер вона розповість їм про все. «Я розкажу, який Бог сильний. Вони більше не посміють підняти руку на Божі створіння», — думала вона. Того ж вечора мама склала план уроку. «Вед­медиця роздерла дітей, які насміхалися над пророком. Ні, краще історію про те, як Бог знищив масу єгиптян, які гнобили Божий народ. Чи краще про Ісуса їм розповісти? Про Його силу та могутність?»

Та ось минув тиждень, а вчителька не телефонувала. Мама занепокоїлася. Можливо, учителька передумала? Ставши перед Богом, вона просила: «Боже, якщо Ти хо­чеш, дай мені можливість розповісти про Тебе».

Промайнуло ще кілька днів. Рани на обличчі сина за­гоїлися. У класі було відносно спокійно. Син усміхався, жартував та допомагав мамі. Ураз мамі захотілося подяку­вати Богові за нього, свого первістка. Схилившись перед Творцем, мама відчула не тільки Божу любов, а й прощен­ня. Саме так Батько Небесний нагадав їй про прощення. Мама все зрозуміла. Майбутній урок був перероблений. У ньому вже не було помсти чи неприйняття, лише мате­ринська любов.

За кілька днів мама отримала дозвіл на проведення уроку. Зустріч відбулася. Часу, що був відведений на про­ведення заняття, виявилося замало. Діти ловили кожне слово, активно обговорюючи тему любові і дружби. Вдив­ляючись в обличчя дітей, мама так і не зрозуміла, хто ж ображав її сина. Та це було вже зайвим. Ця жінка бачила веселих і добрих хлопчиків та дівчаток, справді, тих, яких любить Бог.

А що ж її син? З того дня більше ні разу його не при­нижували, він відкрито носив у школу християнські лис­тівочки, значки та інші дитячі цін­ності. У нього з’явилися друзі, які поважали хлопця.

Чого ж хотів Бог? Може, на­вчити дітей миру? А може, Він по­казував учительці нові грані вихо­вання? Може, виховував сина? А може, матір…

 Оксана Смірнова, 1972 р. н., учитель Біблії в дитячій християнській студії «Початок премудрості», м. Рівне

Відповісти