Що означає бути матір’ю? Це народжувати дитину, приводити її на світ, передавати дитину світові. Привести на світ — не одноразовий, відносно короткотривалий акт; це довгий і складний процес. Щоб народити дитину, треба спочатку прийняти її, тобто дати можливість розвинутися настільки, щоб згодом жити самостійно. Тільки мама може дати такий шанс маленькій, цілком безпорадній істоті.
Христос сказав, про що будуть нас запитувати на страшному суді: чи допомогли ми тим, хто мав у цьому потребу, — голодним, нагим і бездомним. Людина найбільше потребує допомоги в перші місяці життя, коли не може самостійно для себе нічого здобути, коли ніхто, крім матері, не може нею заопікуватись і прийняти до свого дому, коли тіло матері — це єдиний дім, у якому вона може жити.
Момент, коли з частинок тіл батька й матері й із Божого подиху починається людське життя, залишається невідомим навіть для матері, проте саме вона перша про це довідується. Дитина віком декілька тижнів ще дуже маленька, проте в неї вже б’ється серце, мозок утворює імпульси, вона має визначену стать і досить активно рухається. Хлюпочучись у навколоплідних водах, малюк навіть не здогадується, що в цей час відбувається другий таємничий етап — прийняття його матір’ю. Саме тоді мати свідомо вирішує, прийняти їй дитину в дім власного тіла чи ні. Рішення це може бути простим, очевидним і радісним, або ж навпаки — спричинити занепокоєння, навіть розпач, проте у всіх випадках має надзвичайну цінність, бо зумовлює все, що трапиться згодом. Прийнята своєю матір’ю, дитина зможе покинути її тіло, коли буде до цього готова, і жити окремо. Неприйнята дитина ніколи не вийде у світ, вона стане лише жалюгідним уламком нездійснених можливостей. Мати такого малюка не захотіла бути домом для нього; її материнство тривало лише декілька тижнів і закінчилося трагічно. «Я був бездомним, а ви не прийняли мене».
Прийнята дитина має можливість рости й розвиватися доти, доки тіло матері стане їй непотрібне як дім, коли вона стане спроможною жити поза материнським організмом. Мати приймає дитину не для того, щоб мати її в собі чи для себе, а для того, щоб дати малюкові шанс вийти у світ, коли він буде до цього готовий. Приймає, щоб привести на світ — народити.
Роль матері не вичерпується фізичним народженням. Щоб дитина увійшла у світ не тільки фізично, вона мусить досягнути не лише фізіологічної (спроможність дихати, їсти та ін.), а й психічної самостійності: могти ухвалювати рішення, діяти, налагоджувати суспільні контакти. Для досягнення психічної зрілості також потрібне попереднє прийняття дитини матір’ю. Щоб полюбити інших, вона мусить спочатку насититись материнською любов’ю.
Тадеуш Жихевич1 пише про наготу людей до гріхопадіння як про символ їхньої безпеки: нагий, тобто відслонений. Тепер мусимо заслонятися, загороджуватися і маскуватися, бо відчуваємо небезпеку. Людина нага, особливо в перші роки життя, не тому, що неодягнена, а тому, що потребує охорони. Тепло беззастережної материнської любові дає дитині почуття безпеки, яке є передумовою дальшого розвитку. Нестача його спричинює хворобу сирітства, яка виявляється відставанням у фізичному та психічному розвиткові й передусім невмінням будувати стосунки з іншими людьми.
Необійнята материнською любов’ю дитина стає ніби викиднем — може існувати фізично, але нездатна до нормального психічного життя. Народжені, але не прийняті матір’ю діти, — це сироти, що тиняються по дитячих будинках, а іноді не знаходять затишку й у батьківському домі. «Я був нагий, а ви не одягнули мене».
Із таких дітей виростають люди, які все життя шукають любові тільки для себе й винятково на собі зосереджують увагу, тому що вони ніколи не почували себе в безпеці настільки, щоби змогти вийти «за межі самого себе». Вони нездатні до справді самостійного психічного життя, яке полягає в тому, щоб і брати, і давати.
На щастя, бувають і такі жінки, що приймають дитину, народжену іншою, і провадять її через наступний етап народження — готують до виходу у світ через побудову близьких стосунків та передавання найважливіших цінностей. Ісус Христос «узяв дитину, поставив її серед них і, обнявши її, каже до них: „Хто прийме одне з таких дитят в Моє ім’я, — Мене приймає, а хто Мене приймає, — не Мене приймає, а того, хто послав Мене“» (Мр. 9:36-37).
Щоб навчитися справжньої самостійності, зрілості рішень, відповідальності за власну сім’ю, вміння діяти заради добра інших, дитина мусить спочатку навчитися любити. Цього найважливішого в житті вміння мати навчає так само, як і вчить ходити. Складне мистецтво крокувати не можна передати дитині через повчання або опис. Тут потрібні три чинники: відповідні зовнішні умови, приклад і заохочення.
Відповідні умови — це достатня за площею та рівна поверхня. У сповитку або на перинці в тісному ліжечку навчитися ходити неможливо. Кожна мати знає це, тому ставить дитину на підлогу. Дитина ж прагне наслідувати батьків, бо бачить, що вони не рачкують, а ходять на двох ногах — це елемент прикладу. Нарешті настає вирішальний момент: мати простягає руки й кличе: «Ходи!» І дитина відважується на ризик на безпечній віддалі від материнських рук.
Подібно вчаться любити. Для такого навчання також потрібні певні умови. Мати — перша людина, до якої дитина спрямовує свою доброзичливість, — мусить бути насамперед доступна. Якщо її ніколи немає вдома, якщо вона зайнята, ніколи не має часу попестити дитину, порозмовляти з нею, то не допоможуть жодні повчання. Тут також потрібен приклад: мати, даруючи дитині свою любов, кохаючи чоловіка й доброзичливо ставлячись до інших родичів, подає дитині приклад доброзичливого ставлення до людей. І нарешті — заохочення. Будь-які стосунки з іншою особою — це певний ризик, всяке обдаровування — це віддавання частини самого себе. У безпеці материнської присутності можна на це відважитись.
Уміючи любити, тобто не лише прагнучи чогось від інших, а й активно діючи заради їхнього добра, дитина може вже віддалитись від матері. Вона спроможна спілкуватись із людьми, компетентними в різних справах, як це зробив дванадцятирічний Ісус у храмі, розмовляючи з ученими мужами про Божі справи, спроможна відважно увійти у свої власні життєві проблеми, «покинути батька і матір», щоб поєднатись із чоловіком чи дружиною. Мати, яка не хоче допустити, щоб дитина в цьому розумінні покинула її, нагадує жінку, яка не хоче народити після дев’яти місяців вагітності. Матері народили нас не для себе, а для того, щоб ми від них пішли. Щоб справи, заради яких ми їх покидаємо, були справді справами Небесного Отця.
Об’єктивно роль матері з часом стає щоразу менш значущою. Народити нас фізично може тільки вона; у психологічному значенні вона приводить нас на світ уже не сама. У дорослому віці людина мусить стати цілком самостійною. Суб’єктивно ж усе сприймається навпаки. У внутрішньоутробному періоді розвитку роль матері ми не усвідомлюємо; у дитинстві, хоч і любимо її, ще не розуміємо, ким вона є для нас насправді; і лише в зрілому віці нам удається це вловити.
Це вона служила нам своїм тілом, своєю працею й своєю любов’ю — не для того, щоб тримати нас біля себе, а для того щоб ми могли від неї піти. Тепер, будучи дорослими, коли ми живемо для інших — для чоловіка чи дружини, для дітей, для установи, де працюємо; коли вже ми даємо, буваємо комусь зобов’язані, комусь служимо, кимось опікуємося, — хтось живе для нас. Мати, навіть немічна, — це людина, яку маємо для себе, — без жодних умовностей, незалежно від того, гарні, здорові, елегантні ми чи ні, досягаємо успіхів або щось нам не вдається, незалежно від того, наскільки ми добрі, або навіть чи пам’ятаємо про неї, — вона завжди вірна й любляча. Саме тепер мати нам найпотрібніша, бо завдяки їй можемо ще хоч раз відчути себе, як діти, безборонними у своїй наготі, проте — у безпеці.
Марія Браун-Галковська
Браун-Галковська М. Домашня психологія: Подружжя, діти, родина/ Пер. з польськ. З. Городенчук. — Львів: Свічадо, 2000. — С. 56‑59.