Одне з найскладніших питань для батьків: як бути й залишатися щасливими у своїх стосунках один з одним, коли наші діти починають шукати свою мету й свій шлях у житті, свою самоідентичність не стільки в стосунках із батьками, скільки в стосунках зі своїми однолітками або колегами «по цеху»?
Часто ми, батьки, робимо велику помилку, даючи дітям (зокрема, підліткам) чітко зрозуміти, що рівень щастя в нашому житті й у наших батьківських стосунках прямо залежить від того, який життєвий шлях вони оберуть. Два досить небезпечні наслідки такої життєвої позиції батьків у пошуках й утвердженні свого щастя на тендітних плечах підлітків. І йдеться зовсім не про гормони, а про життєву позицію, коли визначальним фактором ментального й емоційного індивідуального або спільного почуття внутрішньої задоволеності батьків собою стають саме діти.
Перша небезпека полягає в тому, що діти стають центром і сенсом нашого життя й ми дозволяємо їм стати маленькими «диктаторами» — і диктувати, що потрібно зробити нам, батькам, заради їхнього щастя, щоб, отже, були нібито щасливі й ми. Проблема тут криється в тому, що підліток ще не здатний остаточно усвідомити, що ж насправді принесе йому почуття глибокого ментального й емоційного задоволення своїм внутрішнім світом, взаємовідносинами, цінностями, учинками. Він на вигляд дорослий, говорить, як дорослий, але всередині все ще залишається дитиною, яка потребує обіймів, прийняття, захисту, взаєморозуміння й, найчастіше, більше в мовчанні батьків, ніж у їхніх словах або рекомендаціях.
Друга небезпека полягає в тому, що діти стають центром і сенсом нашого життя, але «диктаторами» стаємо ми, батьки: диктуємо із чорно-білими умовами, що потрібно зробити їм, дітям, щоб щасливі були ми, батьки. У цьому випадку проблема криється в тому, що тато й мама так і не навчилися поважати особистість і волю своєї дитини, не побудували з нею шанобливих відкритих стосунків, не готові стати її партнером у пошуках життєвого шляху й покликання. Прикриваючись благими намірами, ми, батьки, іноді перетворюємо життя дитини в маленьке пекло в сім’ї або в домі. І не дивно, що деякі підлітки вирішують просто піти з дому. Ні, коли підліток іде з дому, це не завжди означає, що в сім’ї — пекло. Є й безліч інших причин, чому вони іноді приймають таке рішення. Але в цьому випадку питання до нас, батьків: чи виявляємо ми достатньо поваги до свободи й особистості своєї дитини-підлітка? Чи не маніпулюємо її рішеннями й цінностями, щоб на цьому побудувати своє почуття задоволеності життям?
Підлітки й так у перехідний період проходять крізь долину свого маленького внутрішнього пекла, незалежно від того, вірять у це батьки, чи ні. Ви можете не вірити у вікову психологію, але від цього абсолютно нічого не зміниться. Це як не вірити в силу земного тяжіння. До першого кроку з висоти другого поверху й зустрічі з реальністю дії цього закону…
У перехідний період у підлітка активно змінюється зовнішність, що його дуже турбує, а ми, батьки, часто можемо просто безвідповідально жартувати над цим. Він проходить період статевого дозрівання, учиться будувати стосунки з протилежною статтю, а ми можемо вважати його мало що не якимось сексуальним маніяком на підставі своєї уяви без відповідних фактів. Дитина вчиться логічно й абстрактно мислити, цілісно сприймати навколишню реальність, що часто проявляється в різних творчих фантазіях, які ми зопалу можемо назвати відвертою неправдою, маренням, непотребством тощо, не розібравшись у творчих поривах нашої дитини.
У цей період у підлітка стосунки з татом і мамою природно відходять на другий план. Тому що дитина шукає відповіді на питання «хто я?» серед своїх однолітків. Шукає свою соціальну самоідентифікацію. І саме в цей період наші батьківські страхи часто досягають апогею: щоб зберегти почуття щастя, ми починаємо тиснути на підлітка, щоб утримати його у своїй, батьківській, зоні комфорту. Але ми, батьки, часто не усвідомлюємо, що якщо дитина не пройде успішно період соціальної самоідентифікації серед своїх однолітків, не навчиться будувати з ними конструктивні стосунки, то згодом це травмує її психіку й стосунки з оточуючими людьми на багато років…
Є третій шлях для батьків, у яких є дитина-підліток: будувати відкриті, довірливі стосунки, насамперед, у подружжі, щоб наше духовне, емоційне, соціальне й сексуальне життя (так, і сексуальне теж, ми ж люди) приносило нам, батькам, достатньо сильне почуття задоволеності своїми стосунками.
Третій шлях — це не перекладати на тендітні плечі підлітка своє ментальне й емоційне почуття задоволеності, а заповнювати його стосунками з Богом, одне з одним, із друзями, а також із дітьми, але без насильства, у міру їхньої відкритості й готовності до дорослих стосунків.
Третій шлях — завжди бути поруч із дитиною-підлітком, пліч-о-пліч проходячи з нею не лише висоти, але й низини, якими б темними або болотистими вони не були або не здавалися. Адже Хтось Інший проходив і проходить їх разом із нами в нашому батьківському житті. Долаючи з підлітком його шлях, ми, батьки, виявимося здатними показати йому, Хто є цей Хтось, що готовий розділити з нами багато чого, досить багато чого…
Третій шлях — показати приклад своїм дитям-підліткам, що є Той, з ким у нас є довірливі стосунки й кому ми довірили своє життя. І саме Він є головним джерелом нашого ментального й емоційного задоволення, і саме на Нього ми покладаємося, тому що лише Він сильний понести все. Понад те, Він закликає: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені…» І тоді наша любов до дитини не буде умовною, тому що ми знімаємо з неї непосильний вантаж і відповідальність за своє батьківське щастя.
Третій шлях — це в період пошуку нашими дітьми своєї життєвої дороги любити свою дружину або чоловіка так, щоб дитині завжди було куди повернутися й зануритися з головою в цю батьківську любов, заповнюючи її нестачу в цьому жорстокому навколишньому світі й у спустошеній душі дитини…
Нам, батькам, потрібно дозволити підліткові бути тим, хто він є. Нульова точка Христа в стосунках із людьми завжди визначалася тим, де перебуває людина, з якою Він будує стосунки, до якої звертається, якій хоче допомогти. Це і є безумовна любов. Не проявляти насильства стосовно дитини, щоб вона піднялася на батьківські висоти й задовольнила наші потреби, які неспроможна задовольнити. Але зійти до неї, на її нульовий рівень, і пройти разом із нею її шлях, радіти з нею, плакати з нею, мовчати з нею, говорити з нею, подорожувати з нею…
Цей третій шлях, яким би довгим не був, завжди приведе до зцілення стосунків із дітьми. Адже наша головна роль як батьків не в тому, щоб змусити дітей бути такими як ми. Але допомогти їм знайти своє життєве покликання, розкрити таланти, які закладено в них… Тому що цей третій шлях — це шлях любові й поваги, шлях прийняття й підтримки, шлях, яким іде разом із нами Той, Хто такий близький і такий неосяжний, наше головне Джерело життя, віри, надії, любові та щастя…
Пройдіть зі своїми дітьми шлях їхнього дорослішання, весь шлях. І колись вони так само долатимуть його разом зі своїми дітьми, із вдячністю, мовчки дивлячись вам у вічі. І в цьому мовчанні вашої дорослої дитини буде більше слів, ніж ми можемо собі уявити… Усе інше — це транспортні витрати… Нехай допоможе нам Бог…
Тарас Дятлик, магістр богослов’я, керівник відділу розвитку освіти Євразійської акредитаційної асоціації