Якось їхав я в маршрутці. Поряд на сидінні крутився хлопчик років шести. Його мама байдуже дивилася у вікно, не реагувала. А він усе смикав і смикав її за рукав. За вікном пропливали дерева, мжичив дощик, була сіра мряка. Хлопчина щось вимагав чи в чомусь переконував маму. І раптом вона як не розвернеться від вікна, як не притягне його за руку до себе, як не прошипить:
— Що ти хочеш від мене?! Що ти хочеш від мене, питаю?! Та ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти — ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто-о!» — вона видихнула це йому просто в обличчя, ніби виплеснула.
Хлопчик ошелешено дивився на неї, і мені здалося, що в нього тремтить голова. Чи це я тремтів? Відчув, як пітніє спина. Пригадую першу думку: «Невже це вона йому говорить?! Про кого вона думає в цю мить?!»
— Очі б мої тебе не бачили, — прошепотіла вона.
— Ти ж убила його! — сказав я, але ніхто мене не почув…
У маршрутці, як і раніше, дрімали люди. Мама, відкинувши руку сина, знову обернулася до вікна. Хлопчик не плакав. Він увесь зіщулився й притих. Дивився на розірвану спинку сидіння навпроти й мовчав. А в мене було бажання встати й при всіх, ось зараз, просто розірвати її на шматки! Сказати їй: «Це ти — нікчемна мати! Це ти — ніхто! Ти ж його вбила!» Клянусь, я зробив би це! Тільки хлопчик стримав мене. Я заплющив очі, почав глибоко дихати, щоб якось заспокоїтися. А коли розплющив — побачив цукерку. Молодий чоловік, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, у джинсовому костюмі, простягав хлопчику цукерку: «Бери, це тобі». Той узяв. І відразу ж юнак простягнув йому другу цукерку. Хлопчик завагався, але взяв і другу. Далі відбулося те, про що я не можу згадувати без сліз. Хлопчик торкнувся маминої руки. Вона не відразу обернулася до нього, але все ж обернулася. І, здається, хотіла добити його. Але він простягав їй цукерку. Вона подивилася на нього, на цукерку, я бачив, що вона розгубилася. Тоді він уклав цукерку їй в руку. Вона, ніби обпарившись, — швидко віддала її.
— Я не хочу, — сказала.
Дві цукерки лежали в нього на долоні. Руки він не опускав.
— Їж сам, — сказала вона й тихо додала: — Я не хочу… Чесне слово.
Тоді він поклав цукерку їй на коліна. Ніколи не забуду цієї паузи. І цієї дорослості. Переді мною за кілька хвилин хлопчик перетворився на мужчину, а вона зі злої й роздратованої особи стала гарною молодою жінкою. Принаймні, це я відчув. Жінка мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на сина так, ніби щойно побачила. Потім обняла. І він її обняв. Потім він розгорнув цукерку й дав їй. І поки вона не поклала її в рот, сам не їв. Ви уявляєте?! Це був ще один шок, але вже іншого плану. І тоді я подумав про себе: «Ось ти сидиш, такий праведний, ти хотів встати, засудити, ти хотів її «розірвати», переробити. І ти б нічого не досягнув, крім скандалу й лайки. А цей хлопчик, поглянь, наскільки він мудрий, цей хлопчик, він переміг іншим. І пройняв до самих печінок, до серця, до сліз… А ще цей молодий чоловік, який дав йому дві цукерки, — він же не просто так дав дві». Я озирнувся… І через заднє вікно маршрутки побачив того юнака, що крокував мокрою вулицею. А мама й син сиділи, схиливши голови одне до одного.
Тут водій оголосив мою зупинку. Виходячи, я торкнувся руки хлопчика. Я цим сказав йому «дякую». Не думаю, що він зрозумів, та це й неважливо. Я назавжди запам’ятав цей урок. Запам’ятати-то запам’ятав, але повинні були пройти роки, доки я його усвідомив. Це і є справжнє виховання, про яке не всі дорослі знають: виховують лише прикладом. Не криком, не звинуваченнями, не биттям, ні. Тільки прикладом.
Семен Винокур