Ці звуки з’явилися нещодавно. Надокучливі, одноманітні, вони втомлювали й дратували Славків слух. Почуті звідкілясь згори, чи то з квартири праворуч, чи то ліворуч, повторювані «до-ре-мі-фа…» явно вказували на те, що той, хто грає на піаніно, робить свої перші кроки в цій нелегкій справі. Але Славкові було зовсім нецікаво, хто там учиться музикувати. Його турбувало лише одне: коли ж це все нарешті закінчиться?
Приходячи після школи, він зазвичай закидав наплічник із підручниками подалі від очей і сідав за комп, що з’явився в його житті на п’ятий день народження й відтоді став його найкращим другом. З ним Славко проводив більшу частину свого вільного часу, забуваючи на деякий час про надокучливі уроки, шкільне життя й навіть рідню. Рідні було небагато: мама, яку зі слів бабусі «з’їла» робота, і, власне, сама бабуся, яка «з’їдала» маму за те, що вона дозволила роботі її «з’їсти». Щоб не чути безкінечних суперечок між ними, і до того ж занудливих нотацій на його адресу, Славко підключав навушники до компу й занурювався у світ стрибаючих чоловічків і шалених гонок. Так було, допоки в сусідів не з’явилося ВОНО. Піаніно.
Звуки піаніно буквально вривались крізь навушники, ніби жадали прорватися крізь безліч перешкод до Славкових вух. Це було дивно. Бо ж може він не чути криків знадвору, звуку телевізора, що постійно працює в бабусиній кімнаті, а цих звуків просто не може не чути? Славко дивувався, злився, стукав по батареї і навіть шваброю по стелі, але грати не переставали, хіба що на декілька секунд. Потім знову «до-ре-мі-фа… сі-ля-соль…»
У домі обурювався лише Славко. Бабусі музика подобалася. «Ах, живий інструмент, — повторювала вона, — краще, ніж брязкання на якійсь там електроніці!» А мама музики не чула. Вона була в цей час на роботі.
На третій день Славко не витримав.
Піднімаючись поверхом вище, він на ходу розробляв свій план. Спочатку, думав він, треба повідомити, що живе знизу, а потім нагадати цим негідникам, що в будинку вони не одні, нехай і про інших подумають. Правда, Славко не знав, хто йому відчинить двері. І взагалі, він не знав, хто це там грає з ранку до вечора. Уявляв худого блідого хлопчика з тонкими руками, чи дівча з противними рудими кісками й зарозумілим поглядом. Славко ще більше набрався рішучості. Він підійшов до дверей із номером 46, звідки долинали знайомі звуки піаніно, і натиснув на кнопку дзвінка.
Двері відчинила невисока темноволоса жінка в довгому квітчастому фартусі.
— Добридень, — сказав Славко.
— Добридень, — здивовано відповіла вона.
— Я ваш сусід знизу. Я просто хотів сказати, що мені заважає ваше піаніно. Нам усім воно дуже набридло: і мамі, і бабусі, — несподівано для себе прибрехав він.
Жінка розгублено витирала руки об фартух.
— Пробач, будь ласка… Це Іринка грає — вона тільки вчиться. Ось і доводиться їй повторювати одне й те ж… — вона збентежено всміхнулась, — я й сама часом, буває, трохи від цього втомлююсь. А тебе як звати?
— Славко.
— А я Віра Василівна, — усе ще збентежено промовила жінка й прочинила ширше двері перед ним, — ти заходь, заходь, з Іринкою познайомишся.
Славко заходити не збирався. Але було в цій жінці щось таке тепле й турботливе, що змусило його переступити поріг.
У передпокої, розшнуровуючи черевики, він уже пошкодував, що зайшов. Але, може, все-таки вдасться домовитися з цією «Іринкою».
Віра Василівна провела його у велику вітальню. І там Славко побачив те, що ніяк не очікував побачити. Біля горезвісного піаніно в інвалідному візку сиділа худорлява дівчинка приблизно його віку: років одинадцяти чи дванадцяти. Волосся в неї зовсім не було рудим, і погляд її був не гордовитим, а сумним.
— Іринко, це Славко. Наш сусід знизу. Прийшов познайомитися з нами.
— Привіт.
— П..привіт… — промимрив Славко.
— Ну, ви тут знайомтеся, спілкуйтеся, а я чай зроблю, — сказала Віра Василівна й заквапилася на кухню.
Славко не знав, про що говорити. І над усе йому хотілося скоріше піти. Але Іра в очікуванні дивилася на нього, помітно радіючи можливості поспілкуватися з кимось із однолітків.
— У якому класі ти вчишся? — нарешті запитала вона, усе ще всміхаючись. Славко помітив, що очі в Іри ясні, сірого кольору, а усмішка щира й привітна.
— Я в шостому. А ти?..
— А я в п’ятому, хоча маю бути в шостому. Але я довго хворіла… Ну, це довга історія. До мене приходять учителі додому, — зітхнула Іра.
Він намагався не дивитись на інвалідний візок, але очі не слухались його. Видно, Іра здогадувалась про це.
— У мене відмовили ноги, після аварії… А мої батьки… вони… — несподівано усмішка зникла з її обличчя, і вона насилу промовила: — Вони загинули в тій аварії.
Серце Славка закалаталося. Що відповісти дівчинці? Що говорять у таких випадках? Славко знав багато чого, неодноразово він сам вирішував різні комп’ютерні проблеми, але як утішити людину, з якою трапилася біда, він не знав. Він пошкодував,що ніколи не шукав подібну інформацію в інтернеті.
— Ось так… — продовжувала Іра схвильовано, — моїм опікуном стала Віра Василівна. Вона добра, і дуже добре до мене ставиться. Та я ніколи не забуду тата й маму. Вони були найкращими у світі. Я навіть склала пісню про них і хочу навчитися грати на піаніно, щоб заспівати цю пісню, тому що я їх дуже любила й люблю…
Іра не витримала й заплакала.
Славко засовався на стільчику, шукаючи хоч якісь слова. На щастя, до кімнати зайшла Віра Василівна з підносом у руках. Побачивши заплакану Іру, вона поспіхом поставила піднос із чашками на стіл, підійшла й обійняла дівчинку:
— Ну, сонечко… Ну чого ж ти. Усе буде добре, усе буде добре, — Віра Василівна сама ледь стримувала сльози.
— Я піду? У мене ще справи вдома… — нерішуче спитав Славко.
Іра витерла рукавом очі й, відвернувши обличчя від Славка, відповіла:
— Не йди. Ти ж тільки прийшов.
— Славо, ходи до столу, — полегшено зітхнувши, сказала Віра Василівна, — зараз питимемо чай.
— Гаразд, тільки ненадовго.
Вони пили чай і говорили про багато чого: про незвичайно теплу осінню погоду, про школу, про Славкове захоплення комп’ютерами. Про аварію й батьків Іри більше не згадували. Славко зрозумів одне: дівчинка зі своїми батьками нещодавно потрапила в аварію, і вижила тільки вона, залишившись калікою. Тепер вона під опікою Віри Василівни й живе поверхом вище, прямо над ним.
Ідучи, Славко подякував за чай та спілкування. І ні слова про піаніно.
— Приходь ще, будемо раді, — на прощання сказала Віра Василівна й глянула на Іру. Дівчинка тихо додала:
— Звичайно, заходь.
Вечір, що добігав кінця, Славко провів у тиші. Звуків піаніно не було чути, але він чомусь не відчув від цього радості.
А весь наступний день він думав про дівчинку-сироту. Уявляв її знову і знову, як вона сидить в інвалідному візку за піаніно, тендітну, сором’язливу й сумну…
«Ну й дарма я злився! — думав він, ідучи зі школи додому, — може, і правда: для Іри піаніно — це якраз те, що допомагає не впадати у відчай. Музика — велика сила, і навіть, говорять, є цілющі мелодії, здатні вилікувати людину… Нехай скоріше навчиться грати й заспіває свою пісню про тата й маму!»
Славко зупинився біля книжкового магазину. Неочікувана ідея промайнула в голові. Він рішуче зайшов у магазин і довго вибирав найкращий, найгарніший, на його думку, нотний зошит. А потім побіг додому, щоб скоріше піднятися на поверх вище й подзвонити в квартиру номер 46…