Для їхньої сім’ї це був особливий день. З самого ранку будинок нагадував стривожений вулик. І попри схвильовані розмови, радість очікування бажаної події витала в повітрі. Обидві бабусі, турбуючись, щоб діти чогось не забули, укотре старанно звірили вміст пакетів із переліком необхідного в пологовий будинок. Майбутній батько ще раз прискіпливо оглянув приготовлену спальню для сина. Провів рукою по новому ліжечку з темного дерева, поправив м’яку перинку й за інерцією пересадив в інший куточок ліжечка великого плюшевого ведмедя. Він узяв за руку свою втомлену, трохи перелякану кохану дружину й ніжно прошепотів: «Не хвилюйся, люба, все буде добре! Наш пологовий будинок найкращий у місті, і лікарі хороші. Я буду поряд із тобою. Не бійся, ми впораємося…» Вона притисла до грудей м’який білосніжний, із голубим мереживом конверт для новонародженого, по її щоках котилися сльози від щастя й тривоги разом. Сьогодні вона стане мамою.
Але в цій історії все було зовсім інакше. Це був один із багатьох важких днів у їхньому житті. Вони здолали довгий шлях. Їм доводилося зупинятися, щоб Марія могла хоча б трішки відпочити. Нелегкий шлях забирав останні сили. Мимоволі вони стали жертвами системи, яка видавала закони, абсолютно не турбуючись про своїх громадян. Було оголошено перепис населення, і вони були змушені йти майже через усю країну в рідне місто Йосипа — Вифлеєм. Усім було байдуже, що вона на дев’ятому місяці, що далека й небезпечна дорога могла призвести до смерті як матері, так і дитини. Влада мало думає про тих, хто внизу. Жодна жінка не хотіла б подорожувати на дев’ятому місяці, це не найкращий час для пригод і нових вражень. Знесилені й утомлені вони прибули в місто. Але тут їх ніхто не чекав. Темні вулички, заклопотані обличчя й прикре: «Місця немає…»
Здавалося, що весь світ проти них. Сутінки огортали не лише місто, але і їхні серця. Стільки труднощів для молодої пари, стільки людського презирства та зневаги вони вже зазнали. Але тепер неначе Сам Бог відвернувся від них. Можливо, із серця Йосипа виривалася не смиренна молитва, а несамовитий крик: «Це ж Твій Син, чому все так складно?..»
А що могла думати Марія?.. Важко уявити, які думки снували в цей вечірній час у її голові. Хто може зрозуміти, над якою безоднею відчаю завмерла її душа? Що вона відчувала, коли почалися перші перейми? Чи не здавалися їй слова ангела «Радій, благодатна» просто знущанням? Хіба так вона уявляла собі народження Божого Сина?
Жодних акушерів, турботливих бабусь, плюшевих ведмедиків, м’якого ліжечка для малюка. Усе що в неї було — це переляканий Йосип, підсобне приміщення, куди на ніч заганяли худобу, годівничка для тварин і замість м’якої підстилки — солома. Не можу без трепету уявляти, що пережила тоді юна Марія. Це ми романтизуємо народження Ісуса Христа: мерехтіння свічок, мільйони різнобарвних вогників, подарунки, усмішки, прибрані ялинки, аромат кориці й цитрусових…
А там, у хліву було не до романтики. Біль і стогін, сльози й відчай, запах гною й загальна байдужість переплелися в темноті ночі. І народився Христос. У нічній пітьмі пролунав плач надії.
Загалом ця молода пара вражає мене своєю довірою Богові. Подумайте самі: ваша наречена повідомляє вам новину, що вагітна… від Духа Святого! Що ви подумали б на місці Йосипа? Зраділи? Прославили Бога? Звичайно, що ні! Порушила вірність, зрадила й обманула кохана дівчина. Важко уявити, як сильно було розбите серце Йосипа. Що він тільки не передумав… Адже ангел з’явився йому не до цієї новини, а після. Яка ганьба. І яка безглузда відмазка…
Але водночас розбите серце все ще любить. Він не бажає розголосу, він не прагне скандалу й помсти…
А потім Йосипові з’явився уві сні ангел. Усі сні!.. Боже, як несерйозно. Можна ж розплющити очі і… просто забути й не повірити. Але Йосип повірив. І одружився з Марією.
Вагітність, імовірно токсикоз і цей украй невчасно виданий указ…
Можливо, й у вашому житті, відколи ви «зв’язалися» з Богом, усе стало якось складно. Здавалося, бути залученим до Божої справи — це так романтично… Нарешті зрозуміло, заради чого ми прийшли у цей світ. Але проза життя ускладнилась. У країні не просто криза, а війна й окупація. І у святкові різдвяні дні вам не до романтики. Очі округляються не від щастя, а від суми в платіжці. Запалюєте свічки не для краси, а через віялове відключення електроенергії. Подорожуєте не за власним бажанням, а змушено, утікаючи від війни. І хочеться волати: «Боже, ну чому все так складно?».
Чи готові ви йти до кінця? Шляхом тернистим, звивистими стежками заради того, щоб утілити Божий задум? Марія і Йосип повірили Богові, Його руці та серцю. Заради Христа, заради Спасителя вони йшли цією непростою дорогою. Зі сльозами, сумнівами, здивуванням, страхом, але все ж вони виконали своє призначення. Чи варте воно було того? І я впевнена, що ваше змінене серце в унісон з мільйонами спасенних шепоче: «Так!»
Якщо ви чули заклик Христа, якщо ви знаєте, заради чого живете, — не зупиняйтеся. Як би не було важко й безперспективно зараз — не падайте у відчай. Адже кожний важкий крок, зроблений у правильному напрямі, наближає нас до мети. І можливо, у це різдвяне свято, озирнувшись навколо, ви не побачите камін, свічки й мільйони вогників, ваш стіл не ломиться від вишуканих страв, а біля вашого дому не стоїть навіть дешевий автомобіль. Можливо, у вашому житті зовсім немає романтики. Але якщо через ваше життя, через ваше служіння змінюються люди й у їхнє життя приходить Спаситель, то знайте — ваше життя гідне й наповнене змістом!
Наталія Педченко, м. Рівне
