«Не працюйте тільки про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу» (Еф. 6:6)
У дворі багатоквартирного будинку завжди чисто. Доріжки підметені, клумби политі, навколо сміттєвих ящиків — порядок. І все завдяки дядькові Никону. Кожного дня, тільки починає сіріти зранку небо, він уже на подвір’ї — шурхотить віником. І до всього у нього є діло: то деревце поламане підв’яже, то суху гілочку обріже, то парканчик для квітів змайструє. З чого-небудь, а все-таки для квітів захисток. Бо хлопці неуважні: як розіграються, то й по клумбі пролетять м’ячем.
Може, люди тут і чемніші, ніж у інших будинках, але ввечері чогось те саме, що і завжди: фантики з-під цукерок, морозива валяються під ногами, хоча поряд є куди вкинути. Та Никон ні на кого не сварився, не робив зауважень дітям, а щодень виконував одне і те ж. Узимку, коли менше клопотів, майстрував із пластикових пляшок годівнички для пернатих і клав туди хліб, що у когось зачерствів і був віднесений до смітника.
Усі до дядька звикли. Що він є, що скрізь чисто і прибрано. Та діти не завжди цінували його працю — непомітно опускали папірці на асфальт, під кущик, бо знали: все одно підбере. Зранку, біжучи до школи, дивувалися, що й справді — порядок. Голосно віталися з чоловіком, ніби навмисне, щоб звернув увагу, які вони виховані.
— Доброго ранку, діти, доброго …
І все! І — ніяких тобі зайвих розмов чи проблем. Хоча, коли ходили в сусідні багатоповерхівки до друзів, то, справді, виникало таке відчуття, ніби на смітнику побували, а не на дитячому майданчику. Добре, що у них не так.
Цього ранку біля одного з під’їздів — людно. Підігнали вантажівку. Швидко виносили домашні речі, пакунки й клали в кузов. Никон стояв біля машини — зсутулений, зі старенькою валізою в руках. Набігла йому сльоза — змахнув.
— Дядьку, ви куди? — запитали, ганяючи на самокаті, хлопчики — білявий Мишко й кирпатий Андрій.
— Ех… Їду… Куди?.. Не знаю…
— А хто тепер буде замість вас? — допитувалися діти.
— Не знаю… Ніхто, напевне…
— То куди ви?
— У село, у село перебирається чоловік, там хатинку матиме, — втрутився якийсь молодик і чи то силком, чи то Никон удався таким незграбним — почав садовити його в кабіну, та в того щось не виходило, чи, може, не хотів він цього, бо руки не трималися за дверці, а нога не могла втрапити на сходинку машини.
— Швидше, швидше, діду! — командував водій, бо йому добре заплатили ті, хто підступом і обманом забрали житло в Никона й хотіли якнайшвидше збутися старого.
Тиждень у дворі ніхто не прибирав. Уже фантики й папірці за ноги чіпляються, летять, мов осінні листочки. Пляшку хтось розбив на друзки — лежать осколки, і хоч би тобі що — це ж можна поранитись… Квітам сухо…
Он Андрій, як повертався зі школи, мало не впав — нога послизнулася на банановій шкірці… Влетів у квартиру й до матері:
— Коли в нас буде новий двірник? Що, ми так і житимемо серед сміття?
— Не знаю… Треба спитати у ЖЕКу, нехай когось пришлють уже, бо справді… От зараз і потелефоную…
— Алло, слухаємо… Доброго дня… Це — не до нас, у нас будинки вже давно на самообслуговуванні, іноді організовуємо суботники… Що?.. Прибирав?!. Думали, що двірник?!. Ні, ні, це, мабуть, він добровільно…
Увечері у дворі Мишко до Андрія:
— Як ти думаєш, навіщо він це робив?
— Хотів, щоб було чисто, — відповів Андрій. — Чи, може, просто так, не звик сидіти без діла… Сумував чомусь, або просто — дивак…
— А я вважаю, що він любив наш будинок і наш двір, от навіть не хотів їхати звідси… — сказав Мишко і хотів-було жбурнути фантик з-під цукерки, як завжди, на тротуар, але схопився, зім’яв і поклав до кишені: «Удома викину в сміттєве відро…»
Наталія Кириченко