Адам після кількох годин важкої безперервної роботи втомлено сів перепочити в тіні під розлогим деревом. Земля була гарною, родючою. Та чомусь по-особливому, щоразу, виходячи на поле, він пригадував роки, які більше ніколи не повернуться і не повторяться. Багато, ні, усе він би зараз віддав, щоб можна було повернути те блаженство життя в Едемському саду.
Не за плодами, яких удосталь тоді було навколо, не за тваринами, які не боялися його та не ворогували між собою, не за унікальним почуттям безпеки, гармонії з навколишнім світом сумував Адам. Утрачено було набагато цінніше, і він це розумів — це єднання з Богом. Відчуття того, що більше ніколи не повторяться години безпосереднього спілкування з Творцем, гнітило й розривало його зсередини. Ніщо більше не зможе заповнити порожнечу, яка, як жива пульсуюча чорнота, утворилася десь у глибині душі й збільшувалася з кожним роком.
Десь бродить по світові Каїн, лежить у могилі Авель, радість задоволення від праці на землі перетворилася на постійну боротьбу з бур’янами. Хвороби, біль, депресії, страждання, і ще одна незбагненна річ, до якої ніколи не звикне людина — смерть, прийшли в досконалий світ. І провину за все це Адам відчував за собою. Як же важко нести на собі такий тягар відповідальності й почуття вини за те, що ти змінив хід історії людства, і зміни ці стали фатальними для кожної людини, яка будь-коли народиться в майбутньому. Надалі кожен чоловік чи жінка будуть далекими від того ідеалу, який задумав Бог. Усі народжуватимуться з вірусом гріха і, як наслідок, будуть неправдомовцями, заздрісними, лінивими, схильними до пияцтва, розбрату, гніву. Перші яскраві пагони цього посіву він уже побачив у власній сім’ї.
Однак пора повертатися до роботи. Адам підвівся, розім’яв затерплі м’язи, повільно підійшов до краю поля, узяв лопату й щосили вдарив нею в землю. Лопата неочікувано наскочила на глибині в кілька пальців на щось тверде, жалібно дзенькнула. Адам незграбно, несподівано для самого себе втратив рівновагу, похитнувся й завалився на бік. У падінні на долю секунди наче завис у стані невагомості і…
Симон прокинувся. Витер тремтячою рукою спітніле чоло, механічно закинув голову й, мружачись, спробував оцінити, де сонце, щоб зрозуміти, скільки часу він проспав. Так само, як і Адам, який щойно йому наснився, Симон ліг перепочити, ховаючись від спеки в тіні гіллястого куща, що ріс на межі його поля. Однак хвилинний перепочинок перетворився на півгодинну глибоку дрімоту з яскравим кольоровим сном, майже як у дитинстві. Знову цей сон. Чомусь саме зараз, коли стали дорослими сини, коли нарешті непогано розвивалася його маленька справа (він кілька років підряд збирав непогані врожаї, навіть удалося купити сусідське поле), коли такий чоловік як він мав би користуватися плодами своєї засіяної замолоду ниви, якась тривога глибоко й чіпко засіла в його серці. Безсумнівно, саме вона почала виявлятися навіть у таких снах, пекучим болем тривожила його й не давала спокою ні вдень, ні вночі, ні навіть під час такого короткого полуденного сну, коли палюче весняне сонце, припікаючи, проганяє в тінь із поля найвитриваліших працівників. Ця тривога, наче дикий звір у клітці, терзала його неспокійну душу, шукала виходу назовні й, не знаходячи, повільно нищила його зсередини, привносячи все більше й більше сум’яття й неспокою.
Потрібно повертатися на поле, продовжувати роботу, але відпочинок, який мав би підкріпити й додати сил, дав зворотній ефект. Цей сон приніс якесь роздратування, апатію й відстороненість від життя. Ні, сьогодні вже ніякої роботи не буде. Симон зібрав інструмент, загорнув його в шмат старезної дірявої тканини й поклав у надійну схованку між двома величезними каменюками. Нести його додому не було ніякого сенсу, та, зрештою, не було й бажання. «Уже аж після свята буде можливість продовжити обробку поля, хіба що першого дня тижня прийду, ще раз оціню зроблену роботу й те, що ще потрібно доробити». З такими думками, що хаотично роїлися в його голові, ніяк не складаючись у цілісну картину, він повільно пішов, ні, побрів! у сторону Єрусалима.
Симон не вважав себе настільки вже грішною людиною, щоб так картатися муками сумління. Порівняно з багатьма своїми знайомими він міг би мати статус, якщо не благочестивого, то досить порядного чоловіка. У нього була гарна сім’я: вірна помічниця дружина, двоє хороших синів — Олександр і Руф. Він намагався ревно дотримуватися релігійних свят, жертвував на храм більше необхідного, щосуботи був у синагозі. Про таких як він рабини говорили словами із псалма Давида: «… як дерево посаджене біля потоку вод». Усі знайомі могли засвідчити про його повагу до батьків, яких він доглядав до глибокої старості і, після їхньої смерті, належно поховав. Він не був убивцею чи злочинцем, йому нічого було соромитися людей. Та все ж невідомого походження почуття пригніченості ось уже понад три роки бентежило його серце і ніяк не могло знайти виходу.
Непомітно для самого себе він вийшов із польової стежини на широку дорогу, що вела до західної частини міста, до воріт, що називалися Судними. Свою назву ці ворота дістали тому, що, зазвичай, саме біля них римські воїни привселюдно зачитували вирок засудженим злочинцям, яких вели на страту. Назад вороття для нещасних уже не було.
Кілька паломників поспішно обігнали його по дорозі до Єрусалима. Наближалося велике свято. Люди, хто радісно, хто заклопотано, готувалися святкувати Песах — свято звільнення, свято свободи, свято перемоги. Що ближче підходив до міста, то більше зустрічалося людей, то гамірливіше ставало на дорозі. Ось ще десять кроків і ворота, за якими вирує звичне життя вузеньких вулиць вічного міста. Міський гомін трохи відірвав Симона від тягучих думок, потроху він почав відволікатися на зустрічних перехожих, вуличних торговців, гостей, судячи з незвичного одягу, які прибули явно здалеку. Ще кілька поворотів і він удома. Слава Богу, цей день закінчиться, але, на жаль, новий навряд чи принесе якісь зміни. І Симон це прекрасно розумів. Глибоко зітхнув, поправив пояс на халаті й відійшов убік, щоб пропустити продавця дрібного краму, який штовхав поперед себе візок зі своїм нехитрим товаром.
Раптом з-за рогу сусіднього будинку, як хвиля, що накочується на прибережний пісок, вихлюпнув дивний різнобарвний людський натовп. Чоловіки, жінки, римські воїни, трохи осторонь — групка книжників і фарисеїв у своєму традиційному вбранні. Жінки плакали та голосили, чоловіки щось нерозбірливо кричали, фарисеї зловтішно мовчали, римські вояки роздратовано підганяли процесію, одночасно звільняючи заповнену людьми вулицю, даючи можливість натовпу йти далі. Симон інстинктивно відсахнувся вбік і притиснувся до сірої кам’яної стіни якогось будинку. Натовп порівнявся з ним. І лише зараз серед цього організованого хаосу й структурованого безладдя всередині юрби він побачив Того, Хто явно був причиною цього видовища.
Закривавлений чоловік, утрачаючи рештки сил, ніс на собі хрест. Але не це здивувало Симона. Його вразив дивний вінок із колючками, як сталеві голки, на Його голові. Такої дикості й знущання йому ще не доводилося бачити. Табличка на хресті, очевидно, містила суть Його провини. Але напис ніяк не вдавалося прочитати, хрест був постійно в русі, люди закривали його. Засуджений безсило впав на коліна, впустивши хрест, який із гуркотом звалився з його плечей на бруківку вулиці. Люто заревів римський легіонер, щосили вдаряючи раз-по-разу нещасного батогом. Той не реагував.
Солдат роздратовано відволікся від катування й поглянув навколо.
— Ти, — крикнув він, показуючи на Симона рукою, — іди сюди!!!
— Я? — розгублено перепитав Симон, злякано оглядаючись навколо. Він наче шукав у когось підтримки.
— Візьми хрест і неси! — уже несамовито кричав на нього римлянин, погрозливо дістаючи лівою рукою короткого меча.
Легіонер схопив Симона за халат, рвучко потягнув до себе і, як дитину, штовхнув його до Чоловіка в терновому вінку. Симон утратив рівновагу й не підійшов, а практично підкотився до засудженого. Страх майже паралізував його. На тремтячих ногах він намагався підвестися, але вони чомусь стали ватними й відмовлялися його слухати. Упершись однією рукою на бруківку, нарешті йому це вдалося.
Він підвів очі на того Чоловіка. Погляд раптом упав на вінок, і час зупинився. Один шип на скроні глибоко вп’явся в шкіру і з-під нього виступила крапля крові, пробігла по обличчю й впала на землю. За нею наступна й наступна… Які, виявляється гострі ці колючки, і яка м’яка й беззахисна перед ними людська шкіра. Не чинить ні найменшого спротиву. Ще одна крапля, і ще… Яка виявляється яскраво червона людська кров, ніколи раніше не помічав. За шипами вінка, як із ранкового туману, проявилася прибита до хреста табличка: «Цар Юдейський». Якесь божевілля, що це має означати? Симон відірвав погляд від напису, і їхні очі зустрілися. І якщо до цієї миті час стояв, то тепер він, здавалося, пішов у зворотному напрямі. Біль страждання, але не за Себе, за кожну людину, прочитав Симон у цьому погляді: жорстокі війни народів, голодні смерті в оточених містах, палаючі поселення, у яких живцем згорали люди, жадібність суддів і лукава гординя царів, розбійничі безжальні ватаги в юдейській пустелі, кораблі, що боролися зі штормом у Великому морі, зневага батьків і покинуті напризволяще діти, смерть Авеля, страждання й розпач Адама. Як не дивно, але в цьому жахітті Симон розгледів і свої гріхи, яким досі він не надавав особливого значення, чи не хотів надавати: гнів, обман, суперечки, заздрість, переступ закону, нечисті думки…
Усе життя, як на долоні. Як таке може бути? Йому стало моторошно, але зовсім не страшно. Це не був погляд прокляття й безнадії. У тих очах була любов і готовність дарувати прощення кожному, хто його попросить. Попросить у Царя Юдейського, який зараз несе на собі біль за гріхи всього світу й звільнення від покарання тим, хто цього забажає.
Пекучий біль від удару палкою знову запустив звичний плин часу. Кілька миттєвостей, що минули, здалися йому вічністю. Знову удар. Щось кричав солдат, несамовито ревів натовп, отримуючи тваринне задоволення від такого видовища. Знову удар. Симон потроху почав повертатися до реальності, хоч розум і чинив цьому супротив.
— Бери хрест, — волав римлянин. — Бери і неси!
Симон поспішно схопився за грубу, погано тесану деревину, звалив собі на плечі й підвівся на тремтячі ноги. Місця ударів боліли, немов обпечені палаючими головешками. «Треба йти, — пульсувала думка, — ще кілька ударів я не переживу».
Якби його запитали згодом, скільки часу зайняла дорога до Голгофи, він не зміг би відповісти. Можливо, годину, можливо, день чи місяць.
Але ось вона, гора Черепа. Вони прийшли до місця, де вже прибивали до хрестів двох розбійників. Солдати байдуже робили свою роботу: перекладина, рука, цвях, молоток, удар, крик від болю. Друга рука, цвях, удар… Ніякого співчуття, ніяких емоцій. Просто бажання швидше закінчити роботу й повернутися в казарми. Симон скинув на землю хрест, і тут жах льодяним холодом під полуденним палестинським сонцем скував його. А якщо його зараз приб’ють до хреста? Він щойно побачив усі свої найпотаємніші гріхи, і, виявляється, він уповноті заслуговує на таке покарання. Уявив, як іржаві цвяхи з хрускотом пробивають кістки на долонях, як кілька днів він помиратиме від болю, зневоднення й задухи. «Хочу жити, не хочу такої смерті», — десь у глибині кричало його єство, але з вуст не злетіло жодного звуку.
Солдат грубо відштовхнув його. Він зачепився об камінь, упав, скотився з гори, боляче вдарившись об гострі виступи кількох каменів. Підвівся на ноги і, не оглядаючись назад, швидко пішов, практично побіг полем від Голгофи вбік міста. Важко дихаючи, зупинився біля міської стіни, присів, обпершись об неї й заплющив очі. Зараз потрібен час, щоб перевести подих, зібратися з думками, скласти чітку картину того, що сталося, і все осмислити.
Він живий. Те, що мало відбутися далі на Голгофі, він, хоч і не бачив, проте знав і так. Цар Юдейський був розіп’ятий на хресті. Особливий Цар, дивна страта. Чомусь Симон розумів, що це не просто було виконано вирок над злочинцем, це не була перемога смерті над життям, а навпаки — це було торжество життя над смертю, адже на хрест прибили головну зброю смерті — людський гріх.
Напевно саме тому в серці Симона задавнене почуття тривоги й розпачу почало витіснятися чимось радісним, якась несформована, до кінця не усвідомлена надія на щось почала рости в його свідомості.
…Святкові дні минулися швидко. Першого дня тижня, як і планував, він пішов ще раз оглянути поле. Та ж дорога… знову вела повз гору Голгофу. Пережитий страх підганяв його якомога швидше оминути це страшне місце. Але цікавість і відчуття необхідності поставити останній штрих у цій дивовижній і якійсь величній історії примушували Симона вповільнити крок і, не поспішаючи, пройтись повз камінну скелю, що здалеку так нагадувала людський череп.
Чоловік років двадцяти, а через хвилину й другий, років сорока, обігнали його й побігли за гору, обминаючи голокамінну її частину, і через невеличкий садочок, що ріс біля підніжжя, поспішили до пологого її схилу. Симон уже не мав сумніву, що це якось пов’язано з позавчорашніми подіями, і ноги наче самі направили його за цими чоловіками. Крадькома, здригаючись кожного разу при згадці про пережитий жах, він пробирався садом, доки крізь дерева не побачив картину, яка надалі супроводжуватиме його все життя, яка радикально змінить його свідомість, мислення й переінакшить весь набутий досвід, дасть змогу з відвагою говорити людям про Бога. Якби він мав талант, він би увіковічив цю картину на полотні й повісив би на видному місці своєї домівки: на зеленому квітучому пагорбі видовбана печера-гробниця, білосніжно побілений вхід, білий круглий камінь, у діаметрі майже в людський зріст, відкочено убік і двоє чоловіків, що виходять із печери назовні. Вони не всміхалися, але їхні обличчя випромінювали одночасно настільки щирі і радість, і здивування, що Симон зрозумів: поставлено останню крапку.
Тоді він ще не знав, що мимоволі став учасником подій, які розділили хід світової історії на «ДО» і «ПІСЛЯ». Він не знав, що Цар Юдейський був не просто земним царем. Це був Ісус Христос, Месія, Бог, Творець світу, Який прийшов до Свого творіння в подобі людській. Що надалі відлік часу вестиметься людьми не за римським чи юдейським календарями, але від моменту Його земного народження. Що подія, яка відбулася на юдейське свято Песах, відтепер святкуватиметься всіма народами й називатиметься Воскресіння. Усього цього на той момент він ще не знав. Проте Симон чітко усвідомив: там, на хресті, були прибиті гріхи всього людства, його гріхи. Там вони й залишилися. Але смерть не мала влади над Царем — Він переміг, гробниця порожня. І тепер Симон може звільнитися від цієї тривоги, яка стільки часу мордувала його, і почати нове життя — життя прощеної Богом людини.
Амінь.
«І коли назнущалися з Нього, зняли з Нього багряницю, і наділи на Нього одежу Його. І Його повели, щоб розп’ясти Його. І одного перехожого, що з поля вертався, Симона Киринеянина, батька Олександра та Руфа, змусили, щоб хреста Йому ніс. І Його привели на місце Голгофу, що значить “Череповище”» (Мр. 15:20–22).
Руслан Кондратюк, ЗПХШ «Сяйво», м. Житомир
Ілюстрації з https://www.youtube.com/watch?time_continue=111&v=r6jC7lLbPOs
(«История, рассказанная чернилами»)