Iсторії з життя вчительки

При вирішенні будь-якого питання важлива думка фахівця. Його поради враховують, за ним нерідко залишають останнє слово. Проте не до кожного фахівця висувають однакові моральні вимоги. Наприклад, прийняти правильне технічне рішення, розробити універсальний алгоритм чи навіть прочитати блискучу лекцію може людина будь-яких переконань. Але коли йдеться про вчителя, викладача, наставника, нас цікавить його світоглядна позиція, життєві цінності й пріоритети. І пізнаємо їх не з окремих висловлювань цієї людини, а зі спостережень або розповідей про її спосіб життя, поведінку в різних ситуаціях, ставлення до інших людей і подій.

Однак, далеко не кожен готовий бути відвертим перед широкою читацькою аудиторією, відкривати свою душу (читай: робити її вразливою, незахищеною), ділитися глибинним, заповітним. Та нашому колезі Миколі Плаксіну поталанило. На його «Зустрічі біля багаття» відгукуються саме такі духовно багаті, щирі й безстрашні люди. Сьогодні пропонуємо вашій увазі одне з перших інтерв’ю цього циклу.

Знайомтесь — наш учитель

Ірина Леонідівна Сіданіч — доктор педагогічних наук, професор кафедри управління навчальним закладом та педагогіки вищої школи Інституту менеджменту і психології Державного вищого навчального закладу «Університет менеджменту освіти» Національної академії педагогічних наук України, ініціатор створення та керівник магістерської програми за спеціальністю «Педагогіка вищої школи» (спеціалізація «Викладач предметів духовно-морального спрямування»).

«Батьківська хата…» — так розпочала вона свою розповідь, коли ми на часинку вирвалися зі столичної круговерті й під’їхали до невеликої хатинки на околиці мальовничого містечка. Старенький будинок був дбайливо доглянутий турботливими руками, і все тут пахло такими рідними спогадами. Стара мазана піч із доброю надійною грубкою, масивні двері прикривали невеличкі кімнатки, що розбігалися в різні боки від головної кімнати з великим столом. Сонячне проміння пробивалося крізь зашторені вікна. У дворі фруктові дерева й глибока-глибока криниця…

Ми зустрілися в День учителя на дачі. Зручно вмостилися біля багаття, яке весело потріскувало вуглинками, прямо в саду біля будиночка. Там і відбулася наша розмова.

— 35 років я живу в Києві. Хто я? Як Київ уплинув на мене?..

Батько мій росіянин, сам з Іловайська Донецької області. Мама — українка з Львівської області. Приїхала вона в Іловайськ «заробити» паспорт. У 50–60-і роки взагалі й мови не могло бути, щоб молода людина із сільської місцевості отримала паспорт і якось спробувала реалізувати себе… Тільки колгосп, сапка в руки — комунізм. Зрозуміло, що молодь шукала вихід. Хлопці й дівчата намагалися в якийсь спосіб переміститися ближче до промислових центрів. Так моя мама зустрілася з батьком.

Донеччина. Шахтарський край. Там я народилася…

У моєму рідному Донецьку пройшли мої дитинство та юність. Там із відзнакою закінчила школу, там мені відразу ж порекомендували вступити до педагогічного, хоча я мріяла про медицину, та, мабуть, мої наставники таки бачили в мені педагога.

Навчання в Донецькому педагогічному училищі допомогло мені стати на ноги. Відмінні успіхи в навчанні дали путівку в життя. Ось так усе було. Завдяки зусиллям моїх педагогів і власним старанням, я достроково стала київською студенткою.

Невипадкові випадковості

— Сьогодні День учителя, розкажіть, будь ласка, про Ваших учителів.

— Це хороше запитання. Тому що сьогодні справді наше свято й тому що найкраща частина мого життя присвячена вчителюванню.

Я часто наводжу для прикладу таку паралель. Коли я вперше прийшла до школи, у перший клас, у класі не було вільного місця за партою і моя перша вчителька Галина Наумівна взяла мене за руку й посадила за свій учительський стіл. Я сиділа, не дістаючи ногами підлоги, і розглядала весь клас. Як не дивно, минуло всього десять років, і я прийшла в цей же клас. Коли увійшла й побачила звернені на мене допитливі оченята дітей, зрозуміла, що зробила правильний вибір.

Так я стала вчителем.

Коли підріс наш синок і постало питання, що йому потрібно йти в перший клас, я вирішила, що стану його першою вчителькою.

Перший учитель — це дуже відповідально, це на все життя.

Я була вчителем собі, стала вчителем для сина й ще сподіваюся бути вчителем для внучки…

— Цікава часова лінія окреслилась. Це і є особисто для Вас найвища мета педагогіки, чи є ще щось, важливіше?

— Мабуть, варто ще дещо додати. Змінюється час, і ми повинні встигати змінюватися разом із ним.

Тоді час ставив свої завдання: важливо було вибрати хорошу роботу, учитель — це почесна й нелегка праця. Для мене це була робота насамперед із душами дітей і батьків, хоча із зошитами, звичайно, теж.

І раптом — доводиться готувати вже вчителів. Ніколи не думала, що так повернеться моя життєва стежина. Працювати з учителями — це ще складніше й відповідальніше, та водночас надзвичайно цікаво. Нині я маю справу з магістрантами, багато з яких старші й мудріші від мене, а мені потрібно їх чогось навчити.

У суспільному житті я навчилася з любов’ю й терпеливістю спілкуватися з різними людьми: з православними, католиками, протестантами, а також з представниками інших релігій. При цьому я шукаю в людях насамперед Божу людину.

Я думаю, що моя мама зараз радіє за мене, тому що здійснилася наша спільна сімейна мрія. Мої бабуся й прабабуся родом із православної, глибоко релігійної родини. Мій прадід був священиком, і бабуся вийшла заміж за «церковного чоловіка». І мама, одна з великої сім’ї (їх було шестеро дітей), пронесла через життя цю віру. Я засинала й прокидалася під її молитву. Материнську молитву.

У нас не було ікон. Не можна було. Атеїзм кругом, боротьба з релігією… Сувора була система. Одна, правда, була в нас іконка, на фотографії, а на ній — Божа Матір.

Думаю, що якби моя мама сьогодні дізналася про мою діяльність, то була б дуже потішена й підтримала б мене.

Ось така спіраль часу…

Думаю, що заради цього варто жити.

Від першої книги до співавторства в навчальних посібниках

— Розкажіть про Вашу книгу «Християнська педагогіка».

— Ми розпочали з маленької книжечки «Щаслива родина», де вперше (це було 15 років тому) помістили невелику молитву дитини про маму і тата й молитву батьків про дитину. Тоді це було взагалі нереально, у книжці для дітей, яка піде в школи як навчальний посібник, помістити такий матеріал…

А на сьогоднішній день ми вже маємо велику книгу-підручник, яку написали разом зі священиком Олександром Кислашко, який і став духовним наставником моєї нинішньої християнської діяльності. Він показав мені сильні й слабкі сторони роботи, аргументував, чому ми повинні написати саме християнську педагогіку, поєднати світське й духовне начало.

Я свідома того, що однієї книги недостатньо, що необхідний комплект літератури, присвячений питанням виховання духовної особистості. Тому що ми живемо зараз, слава Богу, у більш прогресивній духовній країні, де визнають, принаймні на рівні гасел, першочергове значення духовних та сімейних цінностей. Хотілося б, щоб церква стала вектором сімейного розвитку, а ще краще — державної політики в цілому. Важливо звернути увагу батьків на дітей, а дітей — на батьків, щоб наш уряд став совіснішим, а державний апарат — людянішим. Щоб у центрі був Бог, за Ним — людина, сім’я, дитина. Такою я хочу бачити нашу Україну. Нам не вистачає Христоцентричності. Саме на це я й хочу звернути увагу.

— Як відбулося Ваше знайомство і як складається співпраця зі Східноєвропейською гуманітарною місією, з якою Ви здійснюєте багато спільних проектів?

— Я дуже вдячна за цю дружбу. Так, це справжня дружба. А почалося все просто… і непросто.

Я побачила очі молодого чоловіка, життєрадісного й навіть задерикуватого, але дуже доброго й щедрого, який допоміг мені змінити не лише погляди на життя, але й, до певної міри, саме життя, і не лише моє.

«Ви бажаєте прочитати Біблію — будь ласка, читайте.

Ви хочете поділитися Словом Божим із вашими дітьми — ми допоможемо вам з книгами». Це чудові видання для різних вікових груп і хороша супутня література. Познайомившись декілька років тому з Миколою й уже через нього з діяльністю Східноєвропейської місії в Україні, я зрозуміла, що в нас може вийти чудова співпраця саме в системі освіти.

Тоді я й гадки не мала, що захищатиму докторську ди­сертацію на тему духовно-морального виховання. Я, правду кажучи, не до кінця була впевнена, що в мене це вийде, що вдасться осилити цей глибинний пласт.

Однак розумію, що все в моєму житті не випадково, і знайомство зі Східноєвропейською місією особливо. На мою думку, люди, що перебувають з обох боків від цієї місії, стають духовно багатшими від цієї співпраці. Я познайомила з діяльністю місії наш університет, Міністерство освіти і, звичайно, свою сім’ю, друзів і колег по всій Україні.

Тепер ми співпрацюємо й плануємо роботу в системі освіти з питань духовно-морального виховання, починаючи з дошкільнят і закінчуючи вищою школою.

— Ви справді вважаєте виховання характеру дітей на основі християнських цінностей актуальною темою сьогодення?

— Безперечно. Саме тому в нашому інституті ми збираємо вчителів з усієї України на семінар-тренінг з американськими спеціалістами. У майбутньому ці вчителі, можливо, самі захочуть стати тренерами й працюватимуть за програмою «Характер для дітей» у своїх областях. Проявити християнські цінності в учителів не лише предметів духовно-морального спрямування, але й усіх інших навчальних предметів — ось висока мета, до якої хотілось би зараз прагнути. І в нас є чудові приклади, і вони непоодинокі, запевняю вас.

— Саме таку мету Ви ставите перед Вашими магістрами?

— О, я багато чого запланувала (сміється).

Насамперед, повинна сказати, що наші магістри — це не випадкові люди. До нас приходять уже досвідчені фахівці, які чекали на таку спеціалізацію. Це віруючі, воцерковлені люди. Але вони побачили перспективу в методології світської науки. Вони гідні бути професіоналами. Вони готові життя своє віддати для того, щоб викласти ці ідеї в авторських програмах, у роботі з дітьми в культурі, спорті, медицині, у найрізноманітніших напрямках на основі християнських цінностей.

Трішки про особисте, поради та мрії

— Мене часто запитують, як я стільки всього встигаю. Але сама про себе думаю, що я надто повільна, спокійна…

Проте розкрию вам один секрет. У мене є дар, дар Божий і дивовижне благословення Всевишнього — зустрічатися з талановитими людьми, бачити в них глибину й проявляти її в людях. Ось завдяки таким зустрічам я все й устигаю.

Я люблю людей. Люблю хороших людей. Звичайно, люди бувають різні, але завдяки хорошим людям усе змінюється.

Для мене важливо завжди залишатися в хорошому гуморі, зберігати позитив і рухатися далі по життєвій дорозі.

Я дуже люблю природу, книги, дуже люблю бути біля води й ось так посидіти коло багаття. Звичайно, як будь-яка жінка кохаюся у квітах.

А ще люблю подорожувати. Надзвичайно цікаво відкривати для себе нові місця й приємно робити людям несподівані подарунки. Своїм, близьким людям…

Ви знаєте, якби не Чорнобиль, можливо, у мене було б багато дітей… А так, у мене один син, одна невістка, одна внучка, один чоловік і одна батьківщина.

Для мене дуже важливо, щоб усі вони були здорові. На жаль, не завжди ми можемо бути разом, не завжди можу про них подбати, тому й закрадається в серце тривога.

Мої діти — молоді вчені. Вони йдуть своїм шляхом, шляхом реалій, і не завжди наші уявлення про життєві цінності й пріоритети збігаються. Моя шестилітня внучка бачить своє майбутнє пов’язаним з іншими країнами.

Погоджуюся з тим, що варто відвідати інші країни, аби побачити як там люди працюють, як живуть сім’ї, яку роль відіграє церква в їхньому житті, побувати в школах, коледжах, університетах, щоб запозичити їхній досвід і поділитися нашими напрацюваннями. Оце, я думаю, буде правильно.

— А куди б найперше Ви хотіли поїхати?

— Як кожній віруючій людині, мені б хотілося доторкнутися до тих місць, де ходив і проповідував Своє вчення Ісус Христос. Для віруючої людини це — Свята земля.

Думками я часто лину на Святу землю. Ізраїль. Надіюсь, що коли-небудь зможу там побувати.

Звичайно, цікава Європа, вона для нас зараз є важливим орієнтиром.

Для мене ще дуже цікава Америка з її просторами й можливостями, яка стала таким хорошим стартовим майданчиком для багатьох людей. Думаю, що там ми теж можемо багато чого запозичити. Головне — не лінуватися. Потрібно багато працювати.

— Бачу, що Вам близький дух авантюризму.

— Ну, в хорошому розумінні цього слова, мабуть що так, близький. Приміром, чи можна придумати більш авантюрний захід, ніж зібрати всіх наших магістрів (сміється) — це дорого коштує. Але я готова до труднощів, суперечок, проблем, готова їх вирішувати. І допомагати людям також завжди готова.

Замість прощання

— Ваші побажання колегам.

— Побажати хочу всім нам, і особливо колегам по цеху, тому що вони зараз зайняли спостережну позицію, а хотілося б усіх налаштувати на активну, творчу працю. Бажаю всім змін і змін на краще.

Нам усім потрібно навчитися любити один одного більше, більше, ніж самих себе. Ми станемо тоді щасливішими, радіснішими й спокійнішими.

У нас з’явилось багато сильних особистостей, а це не завжди просто. Деякі люди до цього готові, а комусь доведеться змінювати свої погляди.

Ми змушені разом пройти шлях трансформації. Ми впораємося. Я в це вірю.

Лише тоді, коли ми довіримо себе в руки Господа — тоді й буде глина в руках гончаря, і буде нова посудина, яка наповниться справжніми цінностями.

Дякую за цю зустріч біля багаття. Дай нам Боже сили на ту дорогу, яку нам дозволено пройти разом. Щоб пройти її гідно й інших повести за собою.

А тепер — швидше до столу. Ласкаво прошу!

І ми сіли за стіл, і ще трішки поспілкувались, і дивувались одне одним, насолоджуючись теплим осіннім вечором біля багаття.

Розмовляв Микола Плаксін