Час тихо все забере,
І будуть різні в житті муки.
Ви можете абсолютно все,
Просто не опускайте руки.
«Надія помирає останньою». Ця фраза часто злітає з наших уст, ми жартома кидаємо її одне одному в наших буденних невдачах. Але що робити, коли вона насправді помирає під натиском обставин? Що робити, коли вже немає на що надіятися? Як знайти сили жити далі?
Ця історія про жінку, якій випала важка доля, виткана нитками втрат і журби. Вона втратила все, навіть надію. Вона впевнено поставила крапку на своєму житті. Вона не жила, а просто чекала смерті. Проте не здогадувалась, що навіть на згарищі може розквітнути райський сад…
У пошуках кращого
Ноомі. Так звали цю жінку. Про неї розповідає нам Біблія в Книзі Рут. Біблія — це абсолютно правдива книга. Вона справжня й щира. У ній ви знайдете багато історій, у яких тісно переплелися віра й зневіра, надія й відчаєм, любов і ненависть. В історії Ноомі кожна жінка, як у дзеркалі, може побачити себе й багато чого навчитись…
Ноомі з сім’єю жила в маленькому ізраїльському містечку Віфлеємі. Про їхнє життя в цьому місті розповідається не дуже багато, однак зрозуміло, що ця сім’я була досить відомою в місті. Їй випало жити не в найкращі часи історії своєї країни: в Ізраїлі почався голод. Як же вони вирішують пережити цей темний час? Вони емігрують, ідуть шукати кращої долі на чужину.
Кожен із нас, опинившись у скрутних умовах, думає, насамперед, як подбати про свою сім’ю. Багато хто з нашої країни змушений їхати на заробітки закордон, щоб забезпечити своїх дітей. Це болюча тема для нашої держави, але, на превеликий жаль, це наша реальність уже не один рік. І за людськими мірками — це нормально. Ноомі з чоловіком ухвалили зрозуміле рішення й пішли туди, де не було голоду, де був хліб. Але біда спіткала їх саме там, де вони не чекали.
Падіння в безодню
Здавалось, найгірше вже позаду, попереду туманне, але світле майбутнє. Але, як буває в житті дуже часто, біда приходить, мов грім серед ясного неба. Телефонний дзвінок із лікарні: «У нас для вас є не дуже приємні новини». Або розмова з керівництвом: «Вибачте, але ми змушені з вами попрощатися». І всі наші мрії й плани в одну мить стають пилом. Ми відчуваємо, як земля зникає з-під наших ніг…
Це відбулось і з Ноомі. «І помер Елімелех, муж Ноомі, і зосталася вона та два їхні сини» (Рут. 1:3). Так почалося її падіння в безодню гіркоти. Утратити коханого, опору сім’ї, міцне чоловіче плече на чужині — це дуже страшно. Але в Ноомі є ще потіха й відрада її серця — два сини. «І взяли вони собі за жінок моавітянок, — ім’я одній Орпа, а ім’я другій Рут. І сиділи вони там близько десяти літ» (Рут. 1:4). Здавалося, життя якось налагоджується. Сини одружилися, час мріяти про внуків. Але… «І повмирали й вони обоє, Махлон та Кілйон. І позосталася та жінка по двох дітях своїх та по чоловікові своєму» (Рут. 1:5).
Мабуть, кожен, хто переживав утрату близької людини, знає це відчуття порожнечі, відчуття, що вона поглинає тебе. Ти щоранку встаєш, щось їси, кудись ідеш, усміхаєшся, розмовляєш, а в душі нестерпний біль. Деякий час ти навіть ні про що не можеш думати, але потім приходить купа запитань. Що робити з цим? Як бути? Як далі жити? Ти виєш ночами в подушку. Ненавидиш усіх і все, що оточує тебе… І щоранку це як нові тортури, що поглиблюють твій біль, розривають на шматки серце.
Однак історія цієї жінки навчить нас робити правильні кроки щоб вирватись із безодні гіркоти.
Перший крок — не залишатися сам на сам зі своєю бідою
Ноомі ухвалила дуже важливе рішення — вона встала й пішла… Жінка зробила цей крок не тому, що їй полегшало, чи відчула якусь близькість із Богом, але вона не могла більше залишатися в тому стані, у якому перебувало її серце. Їй боліло нестерпно. «Ні, дочки мої, бо мені значно гірше, як вам, — бо Господня рука знайшла мене» (Рут. 1:13). Єдине, що вона чітко розуміла, — з цим треба щось робити. Жити залишок свого життя в епіцентрі болю просто неможливо. Це завжди перший крок до змін, до зцілення серця, коли настає усвідомлення — я більше не можу перебувати в цьому емоційному стані.
Другий крок — іти до Бога і до Його людей
Ноомі не пішла в нікуди, цього разу вона ухвалила рішення йти до Бога і до Його людей. Оточення, у якому перебувала Ноомі, було чужим для неї. Люди, серед яких вона жила, не розділяли її глибинних цінностей. І хоча за останній період життя в тій країні жінка вже навіть обросла родинними зв’язками, її душа відчувала себе на чужині.
Кожна людина створена Богом і для Бога. Але не кожна людина розуміє це й часто будує своє життя не з Богом. Ноомі з чоловіком будували своє життя на свій розсуд. Їм здавалося, що так правильно, що вони роблять розумні кроки. І в більшості ми будуємо своє життя, не дуже запитуючи в Бога, чи так добре, чи це правильно. Але потрясіння, які відбуваються в нашому житті, немов землетрус, руйнують усе, що ми набудували, і ставлять нас перед вибором. І одні вирішують навернутися до Бога, а інші — відвертаються від Нього. А Бог жодну людину не силує, Він дає кожному можливість усе осмислити й зробити свій вибір.
Колись і я у своєму житті стояла на цьому роздоріжжі. Я не розуміла, чому біда зруйнувала моє життя. Що робити з цим болем? Чому Бог відвернувся від мене? Чому відповів «ні»? І на такому роздоріжжі я прожила не один рік. І це відчуття гіркоти поглиблювалось. Та одного разу я зрозуміла, що не хочу все життя провести в сутінках, і як би мені не важко було змиритися з Його рішеннями, я все ж хочу жити з Ним. Допоки ми не вирішимо у своєму серці рухатися в сторону Бога та Його церкви, ми будемо занурюватися в безодню гіркоти.
Третій крок — не відкидайте людей, яких Бог дає вам для підтримки
Із Ноомі вирішили йти дві її невістки, та вона відмовляла їх. Розумні доводи мудрої й люблячої жінки. Навіть переживши таке горе, вона все одно дбає про тих, хто поруч. «І сказала Ноомі: «Ось зовиця твоя вернулася до народу свого та до богів своїх, — вернися й ти за зовицею своєю!» А Рут відказала: «Не силуй мене, щоб я покинула тебе, щоб я вернулася від тебе, бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій — мій Бог. Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою». І побачила Ноомі, що вона настоює йти за нею, і перестала вговорювати її» (Рут. 1:15–18). Після довгих відмов вона приймає любов своєї невістки.
Ми ніколи не знаємо, через яку людину Бог хоче потішити нас. Я дуже багато разів відкидала любов і підтримку людей. Мені здавалося, що я обтяжую їх своїми бідами, своїми сльозами. У горі ми дуже вразливі й слабкі, але при цьому в нас забагато гордості. І тому нам важко змиритися з думкою, що нам хтось потрібен. Але є люди, яких Сам Бог дає в наше життя. Є люди, через яких Бог нас любить. Це бувають зовсім «неочікувані» люди. Але не відкидайте тих, хто щиро горнеться до вас, як Рут горнулася до Ноомі. Тих, хто готовий іти з вами шляхом труднощів, просто бути поруч. На той час вона навіть не могла уявити, як Бог потішить її через цю молоду наполегливу жінку.
Четвертий важливий крок до зцілення — це відвертість і щирість із Богом
«І пішли вони вдвох, аж прийшли до Віфлеєму. І сталося, коли вони входили до Віфлеєму, то зашуміло все місто про них, і говорили: «Чи це Ноомі?» А вона сказала їм: «Не кличте мене: Ноомі, — кличте мене: Мара, бо велику гіркоту зробив мені Всемогутній. Я заможною пішла була, та порожньою вернув мене Господь. Чого кличете мене: Ноомі, коли Господь свідчив проти мене, а Всемогутній послав мені горе?» (Рут. 1:19–21).
Так уже склалося, що відвертість із Богом дається нам непросто. Ми виховані поважати Бога, вірити, коритися. Але жодна людина не може впокоритися перед Богом, якщо не відкриється Йому, якщо не здолає шлях відчаю й зневіри. Ноомі не грається з Богом у віру, вона кричить Йому те, що в неї болить. Вона відкрила Йому, що не розуміє, чому це все відбувається. Вона бунтує, не погоджується з Його рішеннями. Вона поки бачить Бога, який добиває її, руйнує її життя, перетворює її кожен день на гіркоту. Але навіть у такому стані вона йде до Бога. І Бог не засуджує її, не відвертається від неї, а навпаки, поки вона злиться, кричить, ображається, Він огортає її турботою й любов’ю. Він не дорікає їй за те, що вона пішла туди, куди сама хотіла, що так довго не шукала Його. Поки вона ллє сльози відчаю та вважає, що все вже скінчилося, Він відбудовує її зруйноване життя, і починається це відновлення з її серця.
Як не дивно, але це звільняє. Відверті розмови з Богом звільняють серце від гіркоти. У мене був такий період, що я настільки була ображена на Бога, що просто не могла молитися й читати Біблію. Це було протягом, мабуть, двох років. Я просто мовчала. І моє серце черствіло. Мій гардероб весь став чорний, мені було найбільш комфортно саме в такій одежі. Але й зовсім відштовхнути Бога від себе не могла, бо Він поєднував мене з найближчими, і мені здавалося, що якщо я від Нього відійду, то розірву те єдине, що мені дає можливість тримати зв’язок із мамою, бо вона вже з Ним. Я, як Ноомі, говорила навколишнім те, що хотіла сказати Йому. Богові якось боязко було все це викласти. Потім почала писати листи Богові про те, що я відчуваю, що думаю… Потрохи ніби зігрівалась у Його присутності. Моє крижане серце почало розтоплюватися.
Бог є Світло, і люди в Його присутності стають світлішими… Бог є Любов, і кожен хто починає приймати це, стає люблячим. Бог є Творець, і кожен поруч із Ним починає творити… Це ніби під теплими промінцями сонця розквітає земля після довгого зимового сну. Він не дає відповіді на наші запитання, тому що знає, що ми не можемо зрозуміти всього, що відбувається. Він ставиться до нас так, як ми до своїх маленьких діток: бере на руки, обіймає, цілує й говорить: «Заспокойся. Я тебе дуже сильно люблю».
П’ятий важливий крок — довіритися Богові
Ноомі довірилася Богові. Вона прийшла туди, де її могли не прийняти, де її могли засудити. Але вона відчувала від Бога цей поклик повернутися, це видно з її слів: «Я заможною пішла була, та порожньою вернув мене Господь». Вона довірилася Богові й пішла за покликом серця. І Бог зробив чудо. Чудо на згарищі її зруйнованого щастя. Бог подарував їй скарб у вигляді невістки, яку вона відкидала, яка, немов янгол, піклувалася про свою свекруху, навіть опинившись на чужині, а також народила Ноомі внука, який продовжив ім’я її синів. Цей малюк став її потіхою. Ноомі навіть не уявляла при своєму житті, що цей хлопчик виросте й стане дідом найвеличнішого царя в історії Ізраїля й опиниться в родоводі Ісуса Христа.
«І сказали жінки до Ноомі: «Благословенний Господь, що не позбавив тебе сьогодні родича! І буде славним ім’я його серед Ізраїля. І він буде тобі потішителем душі та на виживлення твоєї сивини, бо породила його твоя невістка, що любить тебе, що ліпша тобі за сімох синів». І взяла Ноомі ту дитину, і поклала її на коліна свої, і була їй за няньку. А сусідки назвали ім’я йому, говорячи: «Народився син для Ноомі!» І назвали ім’я йому: Овед. А він — батько Єссея, Давидового батька» (Рут. 4:14-17).
Жодна людина з розбитим серцем, яка прихилиться до Бога, ніколи не буде відкинена, ніколи не вийде від Нього порожньою. Він завжди готовий прихилитися до нас і зцілити рани, що болять нестерпно, витерти сльози, а іноді готовий плакати разом із нами (як плакав із сестрами Марією і Мартою), поки ми не відчуємо, що Бог страждає разом зі Своїм творінням. Він не бажав людині такого життя. Але ми живемо в спотвореному гріхом світі, і навіть коли здається, що темінь перемагає, що зло сильніше, Він може й хоче перетворити ніч на день, смуток на радість, тривогу на спокій, треба тільки зробити крок назустріч Богові, відкритися Йому й довірити своє життя. Наша історія ще не дописана, наше життя тут не випадкове й не даремне, і наш Бог усемогутній. Нехай Він потішить кожне серце і дасть зцілення всім, хто Його шукає!
Наталія Педченко
