Автор Василь Калита, учитель математики у Львівській гімназії «Євшан», навчається в Катехитично-педагогічному інституті Українського Католицького Університету
Ведучий 1 (читає молитву св. Ігнатія Лойоли). Навчи нас, Господи, служити Тобі так, як Ти на це заслуговуєш: давати і не рахувати витрат; боротись і не зважати на рани; бути витривалим у трудах і не шукати відпочинку; працювати і не просити нагороди — окрім тієї, за якою чинимо все згідно з Твоєю волею.
Ведучий 2. Скільки глибини, скільки сили, скільки мужності, скільки самозречення в цих словах! А беруть вони свій початок… З війни! (Звучить «Танго смерті» Вівальді.)
Ведучий 1. На мить перенесімося уявою в XVI ст. в наваррську Памплону, де жителі міста відважно стримують навалу французького війська.
Сходять зі сцени. Піднімається завіса.
Дія І
Сцена оформлена як бойовисько: застелена завісою диму, довкола метушаться оборонці Памплони зі зброєю в руках, деякі з них лежать поранені й стогнуть, на задньому плані — гармата, по центру відважний ідальго Іньїґо Лопес де Рекальде Лойола, активно жестикулюючи, сперечається з командиром (перед початком їхнього діалогу «Танго смерті» стихає).
Командир. Ми — приречені. Ти, Іньїґо, зрілий чоловік, офіцер, який бував не в одній битві, мав би збагнути, що найрозумніше в цій ситуації — здатися. Інакше, оці всі (окреслює рукою поле бою навколо себе) загинуть. Французькі варвари не помилують нікого.
Іньїґо. Я — лицар. Я присягав бути вірним Батьківщині до загину, і не зламаю своєї присяги. Нам більше з вами, ідальго, нема про що говорити (відвертається від командира, гукає до бійців). До зброї, браття!
Оборонці Памплони, навіть поранені, натхненні його прикладом, хапаються за зброю, посилюють опір противнику. Біля Іньїґо лунає вибух. Він, підкошений, падає, але продовжує гукати, підбадьорюючи побратимів.
Іньїґо. Не здавайтесь! До останньої краплі крові! Якщо й не переможемо, то хоча б помремо як лицарі, не зганьбивши честі, не зронивши слави!
На сцені з’являються французькі солдати — фортецю здобуто. Один за одним падають оборонці Памплони. Іньїґо, навіть лежачи пораненим, продовжує відбиватися, аж доки зовсім не знесилюється. Вражені його відвагою, французи виносять Іньїґо з поля бою.
Завіса опускається.
Дія ІІ
Піднімається завіса.
Дія відбувається в маєтку Лойоли. Довкола — вишуканий аристократичний інтер’єр. На ліжку посеред сцени лежить поранений Іньїґо. Входить його брат, несучи в руках дві книги.
Брат. Як почуваєшся, брате? Лікарі кажуть — найстрашніше позаду. Під час операції ти поводився не менш мужньо, ніж на полі битви. Я б так не зумів.
Іньїґо. Нудно мені. Думки чорні огортають мою душу. Здається, усе, що я здобув за свої тридцять років і чого прагнув, руйнується на очах. Ти гадаєш, заради чого я терпів біль, коли мені майже живцем зрізали цю кляту кістку? Так хоч якась надія залишається, що я повернуся до війська, бо інакше — жахливе каліцтво: мука і для мене, і для вас, безчесне животіння, у якому немає й краплі лицарського блиску. Краще вже смерть!
Брат. Не кажи так, не кажи… Я ось тобі книжок приніс, щоб ти розважився, — усе, що знайшов у замку.
Іньїґо (бере книжки, переглядає). «Життя Христа» Лудольфа Саксонського? «Золота легенда» Якопо Ворагинського? Це що?! А де лицарські романи, які я просив?!
Брат. Не знайшов жодного.
Іньїґо. То забирайся під три чорти!
Брат поспіхом виходить. Іньїґо, заспокоївшись, бере одну із книг. Певний час у тиші читає.
Іньїґо (до себе). Ти диви, і тут герої, і тут боротьба, і тут самопожертва. А я гадав, церква — лише молитва, урочисті обряди, повчальні проповіді. (Знову заглиблюється в читання.)
Іньїго (через певний час) Неймовірно!
Іньїґо (знову після тривалої паузи). А може, ось тут і починається справжнє лицарство, справжній подвиг. Ні, не я і мої побратими — герої, а ті, хто присвятив своє життя найвищій меті, яка лишень може бути, — Спасителю. Памплона — дитяча забавка в порівнянні з тим, що доводилось переживати Твоїм подвижникам, Господи! А я, попри всю свою лицарську славу, статки, почесті, кар’єру, звитяги, — ниций боягуз перед ними й перед лицем Твоїм, Господи. Скільки дорогоцінного часу я згаяв, ганяючись за марнотами, забуваючи про найголовніше. Прости, Господи! (Плаче.)
Завіса опускається.
На сцені з’являються двоє ведучих.
Ведучий 1. Так народився згори ще один подвижник, ревний оборонець Христової Церкви св. Ігнатій Лойола.
Ведучий 2. І це лише початок його трудів і терпінь.
Ведучий 1. Попереду — довге паломництво до Монсеррат, Манрези, Святої Землі, навчання в університетах Алькапи, Саламанки і Парижу, боротьба з пристрастями й спокусами на самоті, Божественне одкровення, в результаті якого з’явилася всесвітньо відома праця «Духовні вправи», і врешті-решт заснування Товариства Ісуса, так званого ордену єзуїтів, який прославився місійною діяльністю на далеких землях, піклуванням про бідних і хворих, освітніми та науковими здобутками в галузі богослов`я.
Ведучий 2. Лицарська завзятість св. Ігнатія Лойоли нікуди не зникла. Тільки тепер він її скерував не «проти тіла і крови», а проти одвічного ворога людства — диявола. Військова дисципліна, беззаперечне виконання наказів (послуху себто), відвага, самопожертва, нехтування небезпеками — ось риси, які прищеплював своїм духовним дітям св. Ігнатій Лойола.
Ведучий 1. А водночас — любов до Бога і глибоке Його пізнання, які зійшли на святого в часі таких важких випробувань і залишилися з ним навіки.
Ведучий 2. Недарма єзуїтів до сьогодні називають воїнами Христа-Царя, адже їхній засновник був справжнім воїном і зумів передати своїм наступникам цей дух, загартований боями на ратному й духовному поприщах.
Ведучий 1 (закінчує молитвою св. Ігнатія Лойоли).
Душе Христова, освяти мене.
Тіло Христове, спаси мене.
Крове Христова, напій мене.
Водо з боку Христового, обмий мене.
Страсте Христова, зміцни мене.
Добрий Ісусе, вислухай мене.
У Своїх ранах сховай мене.
Не дозволь мені віддалятися від Тебе.
Від зловмисного ворога оборони мене.
У годину моєї смерти поклич мене
і звели мені прийти до Тебе,
щоб зі святими Твоїми прославляв я Тебе на віки вічні.
Амінь.