Майже в самому центрі Первомайська, що на Луганщині, — так, саме того, за який улітку 2014 р. точилися запеклі бої, — стояла дуже гарна будівля з великими круглими банями — християнський храм. До входу вела дбайливо вимощена алея, навкруги просторо, світло, зелено.
У цьому місті жила й цей храм відвідувала Валентина Миколаївна Резниченко.
У липні вона виїхала з міста, а в серпні храм було зруйновано.
Залишилися понівечені кулями бані, обгорілі стіни, порожні прорізи вікон і дверей, ущент розбита снарядами доріжка й тужлива згадка про той ще такий недалекий час, коли містечко жило спокійним, мирним, усталеним життям, а в храмі звершувалися богослужіння.
Та ви знаєте, є така властивість у святинь — залишатися в серці, і є така властивість у сердець — ставати храмами.
Серце Валентини Миколаївни стало храмом Святого Духа в той момент, коли в ньому поселився Ісус Христос. Доти, вихована в православній традиції, Валя жила, як усі — не грішніша й не праведніша — от тільки десь із двадцятирічного віку глибоко в душі часто відчувала німий докір: «Не так живеш». Відтоді й тривали її пошуки «правильного» життя.
Холодний осінній день 9 жовтня 1992 р. запам’ятала назавжди: саме він став переломним і скерував її пошуки від порожніх діл плоті до щирого визнання віри. Тоді відчула особливу близькість Бога, Його теплоту й ніжну турботу. Тоді переповнилась небесною радістю й зрозуміла, чого саме не вистачало в її житті — живої віри й живих стосунків із Богом.
Минуло сім років, і ось Господь знову дивовижним чином торкається Валиної душі. Вона прокидається посеред ночі, відчуває особливу Божу присутність і незбориме бажання славити Бога й дякувати Йому, і починає просто дякувати, де й слова бралися…
Вони ллються й ллються нескінченним потоком, а серце навзамін наповнюється й наповнюється любов’ю — до Бога, до рідних, до всього світу.
З’являється думка: як тільки встану, то обов’язково запишу. Але коли розпочинався день з його невід’ємними клопотами й метушнею, слова кудись зникали, як зникає роса під променями сонця.
Ці особливі, ні з чим не зрівняні духовні переживання час від часу повторювалися і, зрештою, стали звичними й очікуваними. Люди надзвичайно швидко звикають до всього доброго. Але одного разу Валя прокинулася з передчуттям духовної насолоди й піднесення, та… нічого не відбулося, і тоді вона зрозуміла, що треба писати.
Ось він — перший записаний вірш, подарований Богом:
Голос тихий лине до людських сердець,
Зупиніться, люди, кличе вас Отець:
«Та куди ж ви йдете цим шляхом земним,
Та чи ж ви не бачите, що є в світі цім?
Як Мені вас шкода, й бити вже куди?
Серце Моє крається й плаче від біди,
Як люблю Я всіх вас, якби знали ви,
Не робили б прикро ви Мені й собі.
Як же хочу Я вас міцно всіх обнять,
Бути завжди поруч і благословлять,
То чому ж від Мене ви так біжите
І таку невдячність в серці несете?
Чи за те, що Я за вас життя віддав,
Чи за те, що волю вам свобідну дав?
О, які невдячні! — й гинете тому.
Схаменіться, зупиніться, всі до Мене поверніться,
Скоро вже прийду.
Відтоді було написано багато віршів на різні теми, але лише цей один, перший — українською мовою. Рідною, материнською, мовою серця.
І лише зараз, через п’ятнадцять років, коли її рідна Луганщина запалала у вогні, Валя зрозуміла, що то було Боже звернення до України, попередження, яке, на жаль, мало хто почув.
А на той момент щаслива вона побігла до чоловіка: «Юро, я вірш написала!.. — і відразу ніби окропом хтось облив: — Ні, ні, не я, це Бог!»
Відтак кожним новим віршем Валентина радо ділилася з людьми. Літературний критик, безперечно, знайшов би в них якийсь недолік, натомість вони, натхненні Святим Духом, знаходили відгук у людських серцях.
Валя насмілилася звернутися до Отця з незвичайним проханням — просила в Бога пам’яті, щоб не читати вірші з блокнотика, а говорити напам’ять, не відводячи погляду, від серця до серця… Уявляєте, вона пам’ятає всі до єдиного. З пам’яті надиктовувала мені перший, другий, десятий…
Валя вивчає напам’ять і залюбки декламує й вірші інших авторів. Вона дуже любить читати, що в наш час, на жаль, зустрічається рідко, особливо серед людей, для яких читання не є професійною необхідністю.
А Валентина за фахом — зубний технік. Багато років пропрацювала в медичній установі, згодом разом із чоловіком відкрили приватний стоматологічний кабінет.
Із сумом Валя згадує ті роки, коли весь свій час і зусилля віддавали на здобуття матеріального. Але останні роки, слава Богові, усе було збалансовано. Працюючи для своєї родини, Валя чимало часу віддавала духовній праці, благодійництву. З 2007 р. була координатором сестринського служіння в області: організовувала християнське навчання жінок, проводила молитовні групи, євангелізаційні служіння, християнські табори.
Та в якусь мить усе змінилося. І з однією валізою Валентина опинилася в незнайомому місті, а все, що нажила за життя, довелося залишити в Первомайську.
Невдовзі чоловік повідомив, що поряд із їхнім будинком розірвалася бомба, усі шибки в квартирі повилітали, а це значить, що вціліле від бомбардування може стати легкою здобиччю для мародерів.
На запитання, що ви зараз відчуваєте, Валентина Миколаївна відповідає дуже просто: «Вчуся приймати ті обставини, які посилає Бог. Зараз Він учить мене жити саме в таких умовах. Нам було добре, а тепер погано, ми жили в достатку, а тепер залишились без нічого, але ж Бог не змінився, тому страху немає.
Розумію, що найперше це перевірка для нас, християн. Теоретично ми багато знаємо, а зараз настав час застосувати знання на практиці. Я знаю, що Бог не помиляється і не запізнюється, я можу розраховувати на Його допомогу й підтримку».
Прокидаючись уранці в маленькій кімнатці церковного офісу, де їхня сім’я знайшла притулок, Валя усміхається: «Доброго ранку, мій Небесний Батьку!» і називає умови, в яких проживає, — царськими.
Що буде далі — не знає, як і всі ми, але, як писав відомий поет: «День пережитий, — і слава Богу!» Цю темну смугу, цю зону дискомфорту потрібно пережити, як усе складеться далі — знає лише Бог.
«Роздумуючи над проблемами свого життя, можу сказати лише одне: Господь знає про всі наші потреби. Від Нього не сховається жодна тривожна думка. Він знає, що турботи приносять страждання. Він завжди хоче допомогти нам і обіцяє взяти на Себе всі наші турботи. Чи може бути щось краще? Він хоче провести нас там, де ми не бачимо жодної можливості. Наш Небесний Батько звертається до нас зі словами: «Чому сумуєш, душе, чому непокоїшся? Я знаю, як допомогти тобі. Чекай допомоги від Мене. Вона прийде обов’язково. Уже сьогодні. Запевняю тебе, що ти ще від щирого серця, переповненого радістю, дякуватимеш за все те, що сьогодні гнітить тебе». І вже сьогодні моє серце відповідає Йому: «Я дякую Тобі, мій Господи, за можливість просуватися вперед, утішаючись очікуваною допомогою. Дякую за слово Твоє, за Твою дивовижну обітницю: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, — говорить Господь, — думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр. 29:11)».
Спостерігаю, що така надія на Бога в різних людей формується по-різному. Одним вона, здається, подарована від народження. Вони не мислять інакше, сприймають усе як послане з Божої руки, не бунтують, не ставлять зайвих запитань. Благословенні, святі люди!
Для когось упокорення перед Богом — це останній шанс, усе інше — зруйноване, усі інші — зрадили, якщо не Бог — то вже ніхто й ніщо.
Та це, зрозуміло, крайнощі, більшість Божих дітей проходять школу виховання клас за класом, рівень за рівнем, коли Отець через різні життєві ситуації демонструє Свою вірність і турботу й у такий спосіб виховує довіру.
Переглядаючи своє життя, Валентина Миколаївна помічає ці моменти й дякує Богові за них.
Ось кілька життєвих ситуацій, якими вона поділилась.
Ще зовсім юною, у 18 років вона народила дівчинку з синдромом Дауна. Лікарі пропонували віддати дитину, не псувати собі життя. Не покинула, виростила і тепер вдячна Богові за Людочку, яка є постійним прикладом щирості та співчуття. Позбавлена лукавства й користолюбства, вона чудово відчуває людей і любить Бога.
Чи не перша свідома молитва Валі прозвучала тоді, коли в молодості вона важко захворіла. Лікарі не могли встановити діагноз, а життя згасало. «Боже, змилуйся, мені не можна вмирати, у мене дітки: одне хворе, друге мале. Кому вони потрібні?». Господь торкнувся Своєю благодатною рукою, і недуга відступила.
Коли Валентина розпочала активне служіння в церкві, то питала Бога, що ще може зробити для Нього. Господь відповів: «Мені нічого не потрібно від тебе. Просто будь людиною. Просто живи й радій». Так і намагається робити, щоразу переконуючись, що в простоті та щирості захована велика сила.
Бо ж іноді ми вранці молимося, просимо в Бога благословення й захисту на день, а потім живемо так, ніби ми сироти й Бог про нас зовсім не турбується. Одного разу відправляли племінника в дорогу, помолились, а потім, коли автобус не прийшов у призначений час, почали хвилюватися, виясняти, шукати. А Максим повернувся цілий і неушкоджений, хоча автобус потрапив у серйозну ДТП.
Раз горобчик молоденький
Запитав собі в синиці:
— Чом клопочуться так люди?
Підкажи мені, сестрице.
— Через те, мені здається,
Люди сповнені журбою,
Що не мають Батька в небі,
Хто годує нас з тобою.
І останнє. Чоловік Юрій таки погодився залишити рідне місто після неодноразових обстрілів, коли воно вже було повністю заблоковане й виїхати було практично неможливо. Супроводжуваний ревними молитвами рідних, він вирушив пішки, кілька разів скористався попутним транспортом і за добу таки дістався безпечного місця. Господь вірний!
Матеріал підготувала Надія Доля
Найголовніше
Що найголовнішим є для люду? —
Міркувала я про це не раз,
Та коли з очей спливла полуда,
Зрозуміла — щоб Христос нас спас!
Жити з Ним і поприще дочасне
В тіснім спілкуванні з Ним пройти,
Божу волю всюди пізнавати,
Його Слово в серці берегти.
Божа воля для дітей відкрита,
В тім вона, щоб ти ділитись міг
Радістю, спокоєм і блаженством
З тим, у кому ще панує гріх.
Розкажи, що і його Спаситель
Вічною любов’ю полюбив,
Він за всіх страждав, щоб вічно жити
Кожен міг, хто жертву оцінив.
Та, на жаль, для багатьох даремні
Його муки і пролита кров,
І не буде користі від жертви,
Хто відкинув Господа любов.
Люди, прошу вас, не розпинайте
В серці Бога — Він так любить вас.
Всесвітом керує, і від смерті
Він лиш може врятувати нас.
Подолай усі земні спокуси,
Перед Ним схилися у мольбі,
Зрозумій, якщо ти без Ісуса,
Ти лиш пил на грішній цій землі.
Зустріч із Господом
Пригадую минуле і дивуюсь,
Як так безпечно жити я могла,
Роки минали, а мене дорога
Пряменько до загибелі вела.
Та раптом я почула голос тихий:
«Негайно зупинись, Моє дитя,
Не хочу Я, щоб ти зазнала лиха,
Для тебе є у Мене майбуття!»
З Христом зустрілась я. Яке це щастя!
Минуле залишаю назавжди,
Моя надія — вічне Боже царство,
Із вірою прямую до мети.
Сміливо я життям тепер крокую,
Попереду мій вірний Друг — Христос,
Підтримку і натхнення Він дарує,
Хоч на землі ще так багато сліз.
Але в душі — Христос, тому радію,
Ніщо вже не затьмарить радість цю,
Схиляюсь на коліна і складаю
Хвалу і честь Небесному Отцю.
Валентина Резниченко
Переклад з російської Надії Долі