Тепле весняне сонечко ласкаво тулить свої промінчики до моєї щоки і нагадує, що скоро-скоро прийде літечко. Я дуже його чекаю, бо татусь пообіцяв, що ми поїдемо на відпочинок до моря. Тато і мама довго радились про це між собою, потім ще говорили з бабусею і прийняли якесь мудре рішення. Що значить: «мудре рішення» — я не дуже розумію. Мама невдовзі почала ходити на роботу. А татусь прохав мене зробити дві важливі речі: добре вчитися і старанно допомагати бабусі. Це було зовсім неважко. З навчанням у мене все добре, бабусі я допомагаю, хоча мені дуже не подобається мити посуд у гарячій воді…
Але вчора сталася така прикра подія, що я тепер взагалі не знаю, як все далі буде. Переживаю, що до моря з батьками я не поїду… Тому тихенько сиджу біля сараю, в якому жалібно нявчить наша киця Нуся. Від цього нявчання мені ще більше хочеться плакати. Двері в сарай зачинені, бо тато сказав, що кицю покарано і вона буде там сидіти, аж поки не навчиться ловити мишей. Я думаю про те, що може б і мене він замкнув разом із Нусею в сарай, якби дізнався про те, що сталося насправді…
…Рік тому тато подарував мамі на день народження мале кошенятко. Воно було біле і пухнасте, лише лапки чорненькі, так ніби на них взуті чорні капці. За рік кошеня підросло і стало гарною розумною кицею, яку всі любили. Але Нуся ще й далі продовжувала гратися зі мною в «бантика». Через цю гру я й наробила шкоди. Бабуся вже не раз просила мене гратися з кицею у дворі, але мені найбільше подобалось бігати з бантиком, прив’язаним до стрічки, навколо круглого столу. Учора вранці мама, чекаючи гостей на свій день народження, застелила цей стіл новою скатертиною і поставила посеред столу чудову вазу з квітами. Пахощі наповнили кімнату і було дуже весело ганяти з Нуською навколо столу, ніби на каруселі! Настрій у мене був чудовий, бо мамі сподобався мій подарунок: вишита хустинка. Не знаю як, але я ненароком зачепила край скатертини. Нуся якраз упіймала мій бантик. Я смикнула за стрічку, намагаючись забрати бантик у киці, і побігла навколо столу. В цю мить скатертина зсунулась додолу і ваза розбилась… Я прожогом вилетіла з кімнати, міцно тримаючи в руці стрічку з бантиком. А Нуся, захоплена грою, продовжила гратися з мокрою скатертиною і скалками від вази. Прибігла бабуся і з лементом вигнала кицю з кімнати. Вона довго, охаючи і щось приговорюючи, визбирувала скалки від вази, а мені категорично заборонила заходити до кімнати: «Бо ноги поріжеш!»
Стрічку з бантиком я потайки викинула у сміття, бо дуже боялась, що хтось здогадається про мою причетність до цієї шкоди. Коли батьки повернулись з міста, бабуся з обуренням розказала, яку шкоду зробило «оте дике створіння». Мама дуже засмутилась, але треба було готуватись до приходу гостей, і вона пішла поратись на кухню. Тато зачинив Нусю у сарай, а мене попрохав допомогти мамі. Я мовчки робила все, що вона мені загадувала, але про те, що насправді сталося, боялася і словом обмовитись. Я думала, що ніхто мене ні в чому не підозрює, бо вся провина впала на Нусю.
Учора ввечері я навіть раділа, що все так владналося, а от сьогодні вже півдня не можу собі місця знайти. Йду до бабусі. Вона пече великі млинці, які потім перемащує густим яблучним повидлом. Я зачудовано дивлюся, як вона просто руками перевертає гарячий млинець на другий бік.
— А в руки не пече?— запитую я.
— Ні! — привітно усміхається бабуся. — Хочеш спробувати?
— Хочу, але боюся…
— Ну то давай спробуємо разом!
Спочатку в мене нічого не виходить, бо млинець пече мої пальчики.
— Я ніколи не зможу…— жалібно скиглю я.
— Зможеш! — підбадьорює бабуся. — Пробуємо ще раз!
І от десь за третьою спробою млинець стає слухняним і перевертається!
— Молодець! — радіє бабуся.
Від похвали мені стає тепло, але водночас і ніяково, бо я знову згадую вчорашню подію.
— Бабусю, — я притуляюсь до її руки, яка пахне молоком і хлібом, — а можна понести Нусі молочка?
— Ні, сонечко. — суворо відповідає вона. — Ми й так нашу кицю розбалували. А вона вже не кошеня. Нехай повчиться сама собі їжу добувати. Коти мають мишей ловити!
— Добре… — сумно зітхаю я і вмощуюсь на лавці. — А можна я ще щось запитаю?
Бабуся у відповідь ствердно киває головою, вправно наливаючи тісто на гарячу пательню.
— А що ви робите, коли не знаєте, як правильно вчинити?
Бабуся на хвилинку замислюється і дуже серйозно каже:
— Прошу в Бога мудрості і Він допомагає мені прийняти мудре рішення.
— Ой, бабусю, ви так складно говорите! Я ніяк не можу зрозуміти, що воно ото таке: мудре рішення…
— Тоді спробую пояснити простіше, — вона сідає поруч, ласкаво обіймає мене і навіть забуває про свої млинці…
— В молитві я розповідаю Богу про все, що мене турбує, бентежить, хвилює… Я прошу в Нього допомоги, щоб приймати добрі та правильні рішення. Мудре рішення — це вчинити не так, як ми самі того хочемо, а послухатись Божої поради, — задумливо каже бабуся.
— Як вам добре, що ви Бога чуєте. А я Його і не бачу, і не чую… — розчаровано піднімаюся я, пориваючись йти. Бабуся дає мені кілька млинців.
— А ти все ж таки спробуй поговорити з Ним!— навздогін гукає мені вона.
Я знов йду до сараю і прислухаюся. Киця не нявчить. Напевне, заснула. Заспокоївшись, я пробираюсь до своєї схованки за кущами смородини. Хоча зараз тут не дуже і заховаєшся, бо на кущах листочки ще маленькі та тендітні. Я сідаю на дошки і дістаю бабусині млинці. «Смакота!» Згадується порада бабусі про розмову з Богом. Хоча мої тато, мама, як і бабуся, вірять в Живого Бога та частенько розказують мені про Нього, я сама ще ні разу по-справжньому не молилась до Нього. Так, я повторювала слова молитви за дорослими, але сама…
Я хочу спробувати, але боюся… Це як отой млинець, якого треба перевернути на інший бік.. Але ж млинець я перевернула!
І я починаю свою першу розмову з Богом. Я дуже хвилююся, бо хочу все сказати правильно і розумно, тому починаю здалеку, розказуючи Богу, що мої рідні вірять у Нього, а я теж хочу навчитися вірити і молитися, і чути Його, хоч Він невидимий і нечутний… І чим далі я розказую, тим простіше знаходяться слова, і я кажу навіть про те, про що ніби й не збиралася говорити… І про те, що дуже люблю моїх маму, тата і бабусю, але частенько не слухаюсь. І про те, що сварюся у школі з подружками, але дуже хочу бути доброю і мудрою. І про вчорашній випадок з розбитою вазою… Про те, що я дуже сильно хочу побачити море, але боюся, що після такої шкоди нікуди не поїду… Сльози градом котяться з моїх очей і я втираюсь подолом плаття. Враз я відчуваю, що рішення є! Воно дуже просте: піти і розказати все, як було насправді. Я сама дуже не хочу цього робити, але розумію, що Бога треба слухатись. Навіть якщо треба буде сидіти в сараї з Нусею… Навіть якщо я ніколи не поїду до моря… «Господи, будь ласка, допоможи мені», — тихесенько шепочу я і рішуче вилізаю зі своєї схованки.
— Надійко, привіт! Ти що там робиш? — тато йде стежиною через город, повертаючись із роботи. Він підходить ближче і з тривогою зазирає в мої заплакані очі.
— Донечко, що сталося?!
— Татусю, все добре, — крізь сльози всміхаюсь я. — Я шукала у Бога мудре рішення!
— І що???— здивовано запитує тато, беручи мене на руки.
Я притуляюся до нього, ще раз подумки прошу в Бога допомоги і починаю розповідати татові про все… Дивно, але татусь не свариться, а лише проникливо дивиться мені в мої очі.
Потім ми заходимо в будинок і мені знов доводиться говорити для мами та бабусі про те, що то я сама, а не Нуся, стягнула скатертину й розбила вазу. Мені дуже соромно, але я відчуваю Божу допомогу. Тато стоїть поряд, тримаючи мене за руку, і всміхається.
— Мудре рішення: говорити правду, — схвально киває бабуся.
— Я здогадалась, що це ти гралася з Нусею, — каже тихенько мама. — Але чекала, що ти зізнаєшся у всьому сама.
Вона цілує мене в заплакані щічки. Не піднімаючи голови я кажу:
— Я можу і в сараї з Нусею посидіти, тільки пробачте мені. Бо я дуже хочу поїхати з вами до моря…
Тато, мама та бабуся дружно сміються. А потім тато дуже серйозно говорить:
— Донечко, ми любимо тебе і турбуємось про тебе. Ми радіємо, що ти у всьому зізналася. Тому в сараї тобі сидіти не треба. До моря ми обов’язково поїдемо, бо бажаємо, щоб ти добре відпочила і була здоровою. Будь ласка, вчись завжди говорити правду…
Ураз я згадую:
— Ой, наша Нуся! Можна випустити її з сараю?
Ми всі дружно йдемо випускати полонянку. Відчиняємо двері і бачимо нашу кицю, яка гордовито тримає в зубах спійману мишку!
Батькам та дітям до роздумів:
«Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала,
бо ліпше надбання її від надбання срібла, і від щирого золота ліпший прибуток її…» (Пр. 3:13-14).
Галина Левицька