У стінах школи-інтернату стояла дивна атмосфера. Усі обговорювали останню новину — лист із королівства Фратлі.
— Ти чула? Кажуть, що це лист самого короля!
— Дурниці! Буде король Фратлі нам в інтернат листи писати?
— А що там пишуть?
— Тобі цікаво? Ходімо в актову залу. Через 10 хвилин лінійка буде. Казали, директор читатиме листа ще раз. Гайда!
— Побігли!
І діти помчали через шкільне подвір’я до центрального корпусу.
Учителька Ніна Петрівна вже розпочала лінійку. У першому ряду сиділи відмінники з усіх класів. І ось вийшов директор. У нього в руках був блакитний конверт з королівськими марками. Усі затихли.
«Дорога дитино! Я знаю, що ти проживаєш в інтернаті. Повір, я не хотів цього. Та я хочу забрати тебе додому. Я віддав найбільшу дорогоцінність королівства, щоб твій переїзд додому здійснився. Ти матимеш усі привілеї королівської дитини.
Зараз я готую документи, облаштовую тобі помешкання та постійно думаю про тебе. Ти маєш надзвичайну цінність для мене, тому що ти — моя дитина. Ти повинна повірити мені.
І ще дещо. У цей лист я покладу наш родовід. Ти вивчи його. А ще я посилаю тобі правила королівського етикету. При дворі тобі доведеться спілкуватися фратлійською. Та я сподіваюсь, ти з радістю опануєш нашу рідну мову.
Ти повинна вірити — я заберу тебе. Пам’ятай, ти — королівської крові. До зустрічі, твій тато».
Діти загомоніли. Усім було дуже цікаво, хто ж із них королівської крові.
— Ніно Петрівно, а хто в нас королевич? Чи королівна?
— У листі не вказано імені. Ми не знаємо, хто з вас королівської крові. Та до листа додано ще одне прохання — нагадувати всім у школі про лист короля, доки він не приїде.
Увечері в кімнаті самопідготовки діти продовжували обговорення новини.
— Та неправда все це! Я не вірю. Це придумали вчителі, щоб ми краще себе поводили, — сказав Тимур.
— А я так думаю: якщо мій тато — король і я йому потрібна, то він і так мене забере. Усі татусі так роблять, — розмірковувала Оленка, розглядаючи в дзеркальці своє відображення.
— А я думаю, вивчити мову можна. Якщо це все брехня, я нічого не втрачу. Я все одно стюардесою буду. Згодиться, — заявила Тетянка.
— Ти на себе в дзеркало дивилася? Теж мені, стюардеса — королівна! — Мирослав аж загиготів від своєї репліки.
— А що, там щось про обличчя написано? — запитала Тетянка.
— Не знаю. Я листа не читав. Це он Леська в нас грамотна. У неї питай. — Мирослав устав, підійшов до вікна й почав малювати якісь знаки на шибці.
— Та припиніть, це не про нас, — пробурчав Тимур, — та, мабуть, і королівства такого не існує.
— А я вірю, — тихо озвалася Леся.
— Ти що? Може, ти думаєш, що ти краща за всіх? Сиди! — гикнув Мирослав.
— Я вчитиму фратлійську мову й родовід, і що там ще? Манери.
— На скільки тебе хватить, на день? Ха! Насмішила. Ти точно не царська дочка. Тебе ж мама-п’яничка сюди привезла.
Дівчинка промовчала.
Упродовж двох довгих років лист короля читали в школі щотижня. Спочатку діти цікавилися манерами царського двору, молодші навіть переодягалися в королевичів та королівен. Та згодом цікавість школярів стала втихати. В учительській на полиці лежали копії королівського родоводу, збірка правил етикету та самовчитель фратлійської мови.
Якось у суботу у двір заїхав довжелезний білий лімузин. З вікон класів визирали зацікавлені й водночас збентежені лиця дітей. Водій відчинив дверцята машини, із неї вийшов вишукано одягнений чоловік. Усі здогадалися: це — король.
«За ким?» — Це й лише це цікавило всіх.
До поважного гостя підбіг директор.
— Чи можу я поспілкуватися з дітьми? — запитав король.
— Авжеж, Ваша Величносте. За п’ять хвилин усі будуть у залі.
І справді, за п’ять хвилин усі діти були в актовій залі. Школярі чекали, що скаже цей високий гість.
Король ніжно дивився на всіх дітей.
— Я прийшов забрати тих, хто повірив моїм словам. Я впевнений, що це будуть найдостойніші з вас. Прийшов ваш час, ми їдемо додому.
Запанувала тиша.
— Невже ніхто не повірив?
З останньої лавки встала дівчинка й підійшла до монарха. Це була Леся з 7–А.
Мов справжня леді, Леся шанобливо зробила реверанс, підняла очі й тихо запитала:
— Ви за мною, Ваша Величносте?
Король відповів на незрозумілій мові. На превеликий подив усіх, дівчинка всміхнулася й почала вести якийсь перелік. Це був королівський родовід, проголошений чистою фратлійською мовою. Коли вона закінчила, усі в залі мовчали.
Тоді король сказав:
— Кожен із вас міг стати моєю дитиною. Я зрозумів, що ця дівчинка повірила моїм словам, поважає мене, мою культуру та рід. Вона справжня принцеса. Ось її документи. Я вписую її ім’я. Від сьогодні, Ваша Високосте, Ви — спадкоємиця престолу, моя дочка.
Друже, ти не помітив, що ця історія тобі знайома? Пригадай: Цар царів пропонує всім Своє Небесне Царство. Отримати його можна тільки вірою. Цар залишив Свого листа — Слово, у якому чітко впевнив тебе, що ти можеш Йому довіряти. Він віддав найцінніше, що в Нього було, щоб ти став Царським спадкоємцем. Це історія про тебе й про Бога. Як ти поведеш себе? На кого з героїв цієї розповіді схоже твоє життя?
Оксана Смірнова