Притчі Ісуса Христа відомі в усьому світі. Навіть ті, хто ніколи не читав Біблію, знають деякі історії, які розповідав Христос: про доброго пастиря, блудного сина, милосердного самарянина тощо. Деякі назви цих притч навіть стали власними назвами (як от того, хто виявив добро до ближнього, часто можуть назвати «милосердним самарянином»). Ці короткі історії легко запам’ятати, вони яскраво й влучно описують процеси, що відбуваються серед людей. Така популярність притч вплинула й на мистецтво. Багато письменників художньо осмислювали слова Христа, чимало композиторів (щоправда, переважно середньовічних) перекладали ці історії на музичний лад і багато художників у своїй творчості зверталися до образів і подій, змальованих у цих коротких історіях. Розглянемо чотири картини, які зображають притчі Христа. Написані в різний період представниками різних художніх шкіл, вони й досі промовляють до нас, ілюструючи неперехідне значення слів Христа.
Притча про сліпців
Деякі притчі Ісуса Христа були дуже короткими, як висновок чи ілюстрація на закінчення якоїсь промови. Проте вони були настільки влучними, що відразу врізались у пам’ять. Однією з таких коротких притч є історія про сліпців.
Притча була розказана на завершення розмови про те, що може осквернити людину (Мт. 15:12–14).
Більшість юдеїв дотримувалась церемоніальних законів очищення — миття рук, омивання глеків, обережного ставлення до продуктів харчування. Проте з часом така практика, яка безсумнівно є корисною, перетворилась на ритуал, що вже не містив у собі поклоніння Богові. Спаситель, указуючи на це, звертає увагу людей насамперед на серце, із якого виходять усі ті речі, які реально опоганюють людину.
Але подібне трактування Закону образило фарисеїв — представників великої релігійної групи ізраїльтян. Про це було сказано Ісусові. Та Він у відповідь промовив: «Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем. Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, — обоє до ями впадуть…» Таким чином він підсумував: людина, що не хоче бачити очевидних Божих принципів, є духовно сліпою. І коли вона хоче вести за собою інших, то стає причиною падіння для всіх тих, хто слідує за нею.
Зміст цієї притчі настільки універсальний для людського соціуму, що її не раз використовували гуманісти майбутнього, бажаючи проілюструвати недолугість чийогось керівництва. І саме ця універсальність Христових слів спонукала багатьох художників до зображення притчі на полотні.
Одним із найяскравіших прикладів є картина відомого нідерландського живописця Пітера Брейгеля — старшого (1525–1569). Він жив у непростий для своєї країни час. Нідерландами володів іспанський король Філіп ІІ, який проводив дуже жорстоку політику щодо корінного населення.
Саме він ініціював хрестовий похід герцога Альби проти єретиків (так іспанці сприймали нідерландських протестантів). По всій країні стояли шибениці — знак ганебної смерті для іновірців, тисячі людей були страчені лише за те, що вони хотіли поклонятися Богові так, як вважали за потрібне. Сам Брейгель зреагував на всі ці події своєю останньою картиною в житті «Сорока на шибениці», де в образі сороки зобразив людей, які писали доноси для армії Альби.
Проте передостанньою картиною, яку він написав у 1568 р., було полотно «Притча про сліпих» (має й інші назви: «Сліпі», «Парабола незрячих», «Сліпий веде сліпців»). На ній зображено шестеро сліпців, які бредуть не знаючи куди. Один уже упав, другий починає падати, хоча інші ще йдуть. Але той, що йде наступним, уже починає усвідомлювати, що щось відбувається не так. Проте не відпускає палі, за яку тримається, адже вона — єдина ниточка, що з’єднує його з іншими сліпцями.
Сам Брейгель, зображаючи сліпців, скомпонував картину так, що їхні обличчя повернуті вглибину полотна. І лише одне, у того, хто почав падати, повернуте до глядачів. Але його вираз аж ніяк не приваблює: порожні очниці й перекошений у жахливій посмішці рот складають враження внутрішньої зловтіхи від того, що й інші, а не лише він, упадуть у цю яму.
Подія відбувається на тлі пасторального пейзажу: удалині видна церква, як символ Істини й правильного дороговказу, чистий луг і декілька дерев, що стоять осторонь шляху сліпців. Ніжна зелень трави й пологі пагорби повні миру та спокою. Таким чином автор стверджує, що проблема падіння сліпців криється не в зовнішніх факторах, а в їхньому внутрішньому виборі. Автор змальовує не філософське осмислення слів Христа, а трагедію світу на загал. Адже саме людська затятість і небажання визнати свою неспроможність іти далі, призводить до трагедії не лише однієї конкретної людини, але й тих, хто йде слідом за нею.
Брейгель знайшов у біблійній притчі те, що було співзвучне його часу й тим настроям, які побутували в суспільстві. Картина є чудовим застереженням людям, щоб вони отямились, розплющили очі й визнали свою сліпоту, яка може призвести до загибелі цілих народів.
А ще вона нагадує нам, що весь світ, уся природа підкоряється й живе за Божими законами. І лише людина, у своєму гріху, намагається довести Творцеві свою здатність жити за власними принципами й право ходити своїми дорогами. Водночас притча яскраво засвідчує, до чого ці дороги можуть довести…
Блудний син
Одним із чудових зразків живописного втілення Христових притч є картина Рембрандта «Повернення блудного сина», написана 1668 р. Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) — великий нідерландський художник і гравер, найвидатніший представник золотого віку нідерландського живопису.
Полотно «Повернення блудного сина» — найвідоміший твір автора на релігійну тему. Картина вражає своєю реалістичністю, грою світла й тіней і композицією. Проживаючи в Амстердамі, художник не раз стикався з представниками єврейської общини й, вірогідно, від них узяв ідею для написання картини. Адже, незважаючи на те, що на ній зображено Христову притчу, ідея Батька і сина — це ідея не лише Христа та грішника, але й Бога та єврейського народу, що відвернувся, як і блудний син, від свого Отця.
Та це не єдина картина Рембрандта на цей сюжет. 1635 р. він написав картину «Блудний син у таверні», що відображає походеньки молодого гульвіси; пізніше (1636 р.) — офорт, а в 1642 р. — малюнок (він зберігається в музеї Тейлора в Гарлемі). Власне створення картини огорнене таємницею, уважають, що вона написана в останні роки життя відомого майстра, хоча деякі знавці мистецтва датують її 1661 або 1663 рр.
Зміст цієї притчі досить відомий: молодший син вирішив відділитися від батька й жити своїм життям. Для цього він попросив віддати його частку спадку (і таким чином непрямо заявив, що батько для нього вже вмер. Адже спадок він міг отримати лише після смерті батька). Отримавши своє, молодий чоловік пішов у далекі краї, де розтринькав усі кошти на «радості життя». А опісля, коли в тім краю настав голод, найнявся пасти свиней, щоби хоч якось прогодуватись. Для єврейських слухачів цей учинок був верхом (чи глибиною) падіння єврея: адже згідно із законом свиня була нечистою твариною. Так Христос показав, що, почавши падати, молодий чоловік опустився на самісіньке дно.
І ось там, серед смороду тварин, молодик опам’ятався й вирішив повернутися до батька, щоби хоч рабом, але жити з тими, кому він був дорогий. Проте батько сам вибіг назустріч блудному синові й, обійнявши, прийняв його як воскреслого із мертвих, пробачаючи всі гріхи та прикрості, яких завдав йому його безталанний син. Притча розкриває значення безумовної Божої любові до тих, хто, усвідомивши свою гріховність, хоче прийти до Бога й жадає отримати прощення своїх гріхів.
Рембрандт традиційно підходить до зображення персонажів цієї притчі. Він, як і інші художники, зображує блудного сина в лахмітті, що стоїть на колінах перед своїм батьком. Правда, батько зображений сліпцем, який обмацує свого сина, щоби пересвідчитись, що це його дитя. (Проте в Євангелії від Луки, 15 розділ, 20 вірш, сказано, що «батько вгледів його, і переповнився жалем», тобто Рембрандт дозволяє собі вільне трактування сюжету.) І це він робить умисно. Бо, на відміну від інших художників, які поряд із цим зображують нову одежу, яку батько подає синові, старшого брата, який заздрісно дивиться на подію, або телятко, яке ведуть на заколення для святкового столу з нагоди повернення блудного сина, Рембрандт акцентує увагу на психологічному стані батька і сина.
Вони є головними дійовими особами події, центром полотна. Решта персонажів, хоч і прописані, проте перебувають у напівтіні. Таким чином автор стверджує, що свідки цієї події — лише спостерігачі цього дійства безумовної любові. Художник підкреслює глибину розкаяння молодого гульвіси й невимовну любов батька, який готовий прийняти свого сина таким, який він є. Алегорично це полотно нагадує нам про те, що Бог готовий прийняти нас такими, які ми є, якщо ми готові прийти до Нього й визнати, що наше життя без Нього — це лише постійне рабство й поневіряння, яке нічим не краще за життя свиней.
Багач і Лазар
Утілювати на полотні біблійні сюжети брались багато митців. Як у західних країнах, так і в Російській імперії. За них брались як маловідомі автори, так і знані митці, бажаючи передати глибину й велику цінність слів Христа на полотні. Не оминули подібні спроби й відому біблійну історію про багача та Лазаря, яку Христос повідав як приклад того, що не можна служити Богові й мамоні (грошам). Ця історія записана в Євангелії від Луки, 16 розділ, 19–31 вірші.
Притча розповідає про життя двох людей — багача, імені якого навіть не вказано, і бідного чоловіка Лазаря. Один прожив у розкошах, а інший — у постійних поневіряннях і голоді. Після смерті кожен отримав своє: один за черствість свого серця та бажання жити в розкошах — пекло, інший був перенесений на лоно Авраама, до праведників. Кожен пожав те, що посіяв у земному житті. І на прохання багача, щоб Бог послав Лазаря до братів багача, аби ті одумались, Авраам відповів, що коли людина не вірить у Бога і Його Слово, то навіть повсталий із мертвих не може направити такого на шлях праведності.
Тобто, коли людина живе на цьому світі лише для власного задоволення та для догоджання своїм пожадливостям, її чекає відплата перед лицем Бога, який не дивиться на особу й чинить праведний суд.
Яскравим утіленням цієї притчі є картина Василя Івановича Сурікова (1848–1916) «Багач і Лазар», написана 1873 р., яка нині виставлена в експозиції Російського музею в Москві. Сам художник відомий у світі як автор масштабних полотен на історичні теми («Бояриня Морозова», «Перехід Суворова через Альпи», «Степан Разін», «Ранок Стрілецької страти» тощо). Працював В. І. Суріков у стилі реалізму, характерною рисою якого було якнайдетальніше зображення презентованих подій без їхньої ідеалізації чи викривлення. Будучи нащадком давнього козацького роду із Красноярська, він з дитинства любив історію й цікавився тими подіями, які відбувалися за участі його славних предків. Ця любов проявилась у його творчості як у темах картин, так і в стилі, у якому він працював. Не схвалюючи нудно-офіціозного живопису на історичні теми, Суріков сміливо вносить у картини побутові мотиви, що надає їм історичної переконливості. Саме тому полотна митця дихають тією епохою, яку зображають.
Ще навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв (1869–1875), він звертається до зображення біблійних подій, що в подальшому втілює у створення ескізів чотирьох Вселенських соборів для прикраси храму Христа Спасителя. Однією з робіт того часу є академічний малюнок «Багач і Лазар».
Суріков зображує притчу в контексті східної культури. Пави, раби, що прислуговують, дорога одіж, ложе, на якому лежить багач, — усе свідчить про споживацьке ставлення багатої людини до життя. І символічно, біля підніжка цього дорогого ложа лежить Лазар. Пси лижуть його струпи, з його вигляду відразу ж можна зрозуміти, що він часто голодує, голова від знесилення похилилась на кам’яну огорожу. Але головним у картині є те, що ці страждання Лазаря відбуваються на очах у багача. Автор хоче підкреслити той факт, що багач міг допомогти нужденному, проте не захотів. І це є головним лейтмотивом картини. Адже для тих, хто знає закінчення притчі, ще чіткіше стає зрозумілим справедливий Божий присуд, який винесено кожному із учасників цієї притчі після смерті.
На відміну від пізніших полотен, на яких зображено багато персонажів і прописані до дрібниць усі деталі побуту й природи, картина «Багач і Лазар» видається трохи скупою й бідною. Але автор таким чином хотів підкреслити, що в цій історії не важливі деталі — головним є сприйняття Божих слів лише цими двома людьми.
Після розгляду цієї картини в пам’яті виринають слова, які колись написав апостол Яків: «Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить, — той має гріх!» (Як. 4:17). І кожен із нас несе відповідальність за те, як він утілює Божі принципи у своєму житті.
Милосердний самарянин
Відтворювати на полотні цю, напевне, найвідомішу притчу Ісуса Христа бралося багато художників. Серед них були вже згадані Рембрандт і Суріков. Адже зміст цієї притчі завжди хвилює серця людей. Вона ніколи не переставала бути актуальною.
Багато хто знає зміст цієї історії. Щоб глибше її зрозуміти, слід зазначити, що розказана вона була в контексті розмови з одним релігійно освіченим чоловіком (Лк. 10:25–37). Питаючи, як осягнути вічне життя, він був незадоволений відповіддю Христа й почав допитуватись, хто є його ближнім. У відповідь на це запитання Ісус повідав просту й буденну для того часу історію про подорожнього, якого перестріли злочинці, побили й кинули. Але головним у притчі були не події, що призвели до цього факту, а реакція людей на біду нужденного. Підсумовуючи, Христос сказав, що ближній — це той, хто виявив турботу й співчуття до знедоленого. І ним виявився не хто інший, як самарянин — той, хто й сам не раз зазнавав зневаги від юдеїв (адже юдеї вважали самарян брудними напівкровками, що не вберегли чистоти свого походження).
Саме виявлення милості до знедолених і уваги до ближнього, яким може виявитися будь-хто, і надихало багатьох художників до написання картин на цю тему. Не обійшов увагою цю історію й відомий нідерландський митець Вінсент ван Гог. Особа цього художника є неоднозначною, як і реакція на його картини. Людина непростої долі, митець, що не міг змиритись із соціальною несправедливістю й принципами, які диктувало суспільство, бунтівник і невизнаний за життя геній — він, як ніхто інший, намагався зобразити у своїх полотнах мало поєднувані речі.
Вінсент ван Гог (1853–1890) був сином нідерландського пастора і з дитинства був добре обізнаний із Біблією. Вона на нього справила настільки глибоке враження, що він у 1878–1879 рр. служив проповідником серед шахтарів у м. Боринажі в Бельгії. Там він і дізнався про важку долю гірняків, про соціальну несправедливість і кабальну працю. Ставши на їхній захист, Ван Гог вступив у конфлікт із церковною владою, що в кінцевому результаті призвело до розчарування в християнстві. Це вплинуло на майбутню долю художника, адже він, незважаючи на величезний талант, так і не знайшов свого місця в тогочасному світі. Постійна непримиримість із несправедливістю, руйнування соціальних рамок і свідома посвята себе виключно мистецтву призвели до душевного зриву й передчасної смерті. (Очевидці стверджували, що Вінсент завдав собі смертельної вогнепальної рани, хоча знаряддя самогубства так і не знайшли.)
Складний характер митця вилився на полотнах. Проживши більше як половину життя у Франції, він працював у стилі постімпресіонізму. Твори Вінсента відрізняла яскрава кольорова палітра, виразний малюнок і досить вільні рішення в композиції. Саме це й приваблювало і, водночас, відштовхувало людей від його полотен. Адже для багатьох вони були не дуже зрозумілими. Проте їхній вплив на свідомість тогочасного соціуму важко переоцінити.
1890 р. Ван Гог написав картину «Добрий самарянин», у якій спробував відобразити біблійну притчу в притаманній йому манері. Проте в композиційному плані Ван Гог не вигадував чогось нового. На передньому плані зображено самарянина, який намагається посадити на свого коня зраненого чоловіка. А за ними — на тлі природи, — дві фігури (священика й левита), які не виявили уваги й піклування до побитого. Якщо не брати до уваги надзвичайно яскравих кольорів картини (що було візиткою Ван Гога), то перше, що впадає в очі, — це саме дві фігури — самарянина та знедоленого. Усе решта — це лише тло, на якому відбувається подія. І навіть фігури, що віддаляються по стежці від місця події, лише підкреслюють акт милосердя, який виявив самарянин до ближнього.
Картина була написана в час великого розчарування у християнських цінностях і церкві. Але, разом із тим, це полотно вказує на те, що доброта, про яку говорив Бог, ніколи не перестане бути найвищою, навіть якщо суспільство зовсім відкине від себе Бога. Бо ту іскру Божу, яку вдихнули в людину при створенні, ніщо не може загасити. І вона змушує всіх нас, навіть якщо ми розчарувались у Творці, усе ж линути до Нього та Його вічних законів.
Дехто може сказати, що, мовляв, людина із такою біографією і станом психіки не може сказати чогось доброго. Можливо, й так… Але для того, хто не хоче слухати й бачити, напевно, потрібні й такі зразки втілення Божого Слова в мистецтві. Адже для Валаама, Божого пророка, що не хотів підкорятись Богові, потрібно було, щоб заговорила ослиця, аби той очуняв…
Різні образи, події, епохи й долі тих, хто писав ці полотна. Але об’єднує ці картини одне — бажання митців донести до нас нашу відповідальність за те життя, яке дарував нам Бог. Де б ми не були й коли б ми не жили. Адже мистецтво, яке називають «вічним», насправді відображає лише якусь часточку того великого й насправді Вічного Бога, який усе задумав, усе тримає і дає усьому життя…
Олег Блощук