Почни свій день з молитви й доброти,
Почни свій день із пісні та усмішки,
Живи без гніву і без суєти.
Навіть тоді, коли ти нездоровий трішки,
Почни свій день з молитви й доброти!
Інтерв’ю з Євгенією Василівною Фалко, директором Клеванської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату №1 І-ІІІ ст. Рівненської обласної ради
Згідно зі статистичними даними Всесвітньої організації охорони здоров’я сьогодні в світі налічується понад 40 млн. незрячих і 20 млн. слабозорих людей. На жаль, щорічно їхня кількість збільшується на 1 млн. людей. Українські медики констатують, що кожна дванадцята дитина має дефекти зору, проте лише частина хворих дітей охоплена спеціальним навчанням. У Рівненській області людей із вадами зору понад 30 тис., 329 дітей-інвалідів дитинства по зору.
У комунальному закладі «Клеванська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат № 1 І-ІІІ ст.» Рівненської обласної ради навчається 150 вихованців із вадами зору. Навчально-виховний процес здійснює трудовий колектив, який нараховує понад 100 людей. Очолює його вчитель-методист вищої категорії, відмінник освіти України Євгенія Василівна Фалко.
— Євгеніє Василівно, розкажіть, будь ласка, у якій родині й на яких засадах Ви виховувались?
— Народилася у мальовничому містечку Корець Рівненської області в сім’ї Людмили Макарівни та Василя Тихоновича Кречмаровських. Мама — бухгалтер з 45-річним стажем, тато 50 років пропрацював викладачем профтехучилища, автошколи.
З раннього дитинства знала, що нічого в житті не відбувається без волі Божої, що кожен ранок і вечір потрібно молитися за сім’ю, родину. Особливо любила слухати молитви мами та бабусі, які так неповторно звучали у вечірній час, і так мені хотілося знати їх якомога більше, вивчити напам’ять і читати. Моя родина віруюча. Незважаючи на тодішнє ставлення до релігії, моя бабуся Євгенія часто водила нас до церкви, до сповіді й до причастя, а ще постійно нагадувала, що над нами є двоє очей і двоє вух, які все бачать та чують і записують до великої книги, яка є у небесній канцелярії.
— Ким мріяли стати? Чи думали, що працюватимете з дітьми-сиротами?
— Мріяла стати педагогом, бо дуже любила свою школу, брала приклад із улюблених учителів (до речі, нещодавно святкували 105-річчя школи, де я навчалася), любила виконувати обов’язки вожатої, щоб допомагати маленьким і приносити користь і радість людям. Разом з тим подобалась і медична справа. Після закінчення Корецької ЗОШ № 2 (із золотою медаллю) вступила до Рівненського медичного училища, яке також закінчила з відзнакою. Я дуже щаслива, що маю диплом медсестри, це зараз украй необхідно в моїй роботі, але лікарем не стала. (До речі, моя сестра — лікар, завідувачка терапевтичним відділенням Корецької районної лікарні.) Після закінчення медичного училища вступила до Тернопільського педагогічного інституту на природничий факультет.
Пам’ятаю, у моєї подруги дитинства дуже молодою померла мама, коли ми перейшли до 5-го класу, її сестричці було лише 6 років, то мої мама і тато ставилися до дівчат, як до рідних. Я так тішилась, коли мої батьки мали змогу купити їм нові речі й чимось смачненьким пригостити, тішилась, що в них щось краще, як у нас з сестрою, а ще молила Бога, щоб батькам посилав здоров’я, і тому намагалася нікого нічим не кривдити, не обманювати, не ображати, не сміятися з убогих і хворих, уявляла себе на їхньому місці й допомагала чим могла.
— Скільки часу віддаєте роботі?
Чотирнадцятий рік цілодобово, якщо навіть я не в школі, то думки мої завжди з дітьми.
— Чи розуміє і підтримує Вас Ваша сім’я?
— Перше щоденне питання моїх мам, дітей Юрія, Ірини, Андрія, Оксани у телефонній розмові: «Що там у тебе на роботі?» Перш за все, коли мене призначали директором, порадилася зі своїм чоловіком Володимиром. Розповіла про дітей, проблеми, які в них є, на що він відповів: «Іди. Я допомагатиму тобі». І з першого дня завжди в усьому допомагає, хоч і сам працює директором Дубенського цукрового заводу, одного з найбільших заводів в Україні.
Я маю двох дітей та четверо онуків: Сашка, Марусю, Володю та Емілію, яких до безтями люблю, але до вихованців інтернату особлива любов і ставлення до кожного, адже я для них друга мама і їм потрібно допомагати, розуміти, підтримувати, прощати. Коли ми збираємось у сімейному колі чи в колі друзів на першому місці завжди також проблема діток інтернату, їхні радощі, біди, досягнення. А коли приїжджають онуки, то завжди засинають під розповідь про діток інтернату. А ще ми дуже любимо, коли у свята збирається вся наша родина в церковному храмі, адже я з чоловіком, донька і внучка співаємо в церковному хорі.
— Чи не втомлює Вас такий ритм життя, не хотіли б зайнятися чимось іншим?
— У школі-інтернаті я себе знайшла й завжди трішки сумую, коли починаються канікули. І коли мені кажуть, що я могла б чудово зайнятися якимось бізнесом, чи знайти спокійнішу роботу, я це сприймаю як жарт, адже діти — це моє покликання.
Не можу залишатися байдужою до дитячих проблем, коли приходять ось такі листи:
«…Жанно Василівно, як у Вас справи? Як Ваше здоров’я? Як там школа? Я вже дуже-дуже скучила за Вами і за школою. Я сумую без Вас. Нема кому на мене посварити. Я була в різних школах, і мені не подобалося там, а от у Вашій школі мені сподобалося, і такого директора, як Ви, я ще не бачила. Ви мені як мама. Я дуже Вас люблю. Я приїду до Вас. Буду їздити до Вас на всі свята.
Я вас хочу щось запитати: чи можете Ви взяти в школу мого молодшого братика? Повірте, Жанно Василівно, мені без мами дуже погано, бо мені треба заміняти маму, і мені зараз тяжко. Я ходжу по ягоди цілими днями, ходжу з ранку до вечора по лісі, щоб купити йому одяг і взуття, і поїсти щось. Мені дуже важко.
Дякую Вам за все, Жанно Василівно, не ображайтесь на мене…»
— Яку найскладнішу проблему у вихованні дітей інтернату Ви вбачаєте?
— Проблеми їхніх сімей. Усі діти хороші, але деякі не винні, що їм «дістались» такі батьки… Приємно те, що інколи приходять батьки й кажуть, що їм соромно, що християнській етиці їх учать їхні діти.
— Кілька слів про колектив школи-інтернату.
— У нашій школі працює згуртований колектив однодумців, професіоналів, чудових людей. І педагоги, і обслуговуючий персонал усе найкраще віддають дітям, які є часто беззахисними перед суспільством і своїми недугами. А ще в мене і в моїх колег є кредо:
Не кажи: «не знаю»,
не кажи: «не вмію»,
Не кажи: «не можу» —
хіба можна тліть?
А кажи: «навчуся»,
а кажи: «зумію»,
А кажи: «я зможу» —
оце значить жить!
— Розкажіть, будь ласка, як Ви доносите дітям з неблагополучних сімей матеріал про цінність сім’ї, родини тощо?
— Навчаємо дітей:
- обмежувати грубість та хамство;
- не вживати брутальних, грубих, осудливих слів про своїх батьків і наставників;
- бути лагідними й солідарними зі своїми сестрами, братами, однолітками та педагогами;
- висловлювати вдячність за добро та піклування;
- слухатися, поважати, молити Бога, щоб послав батькам благословення, благополуччя;
- бути щирими;
- не бути байдужими та жорстокими;
- цінувати й дякувати Богу за все.
— А з батьками проводите роботу?
— Постійно. Віч-на-віч і по телефону, у мене щоденно відкрите серце і двері для всіх батьків.
— Чи були у Вашій практиці випадки усиновлення дітей?
— Так, приблизно десять. В основному діти щасливі. Правда, був один випадок скасування усиновлення, коли в батьків народилася власна дитинка, а усиновлена стала, на жаль, непотрібною. Ці батьки створили такі умови, що дитина часто тікала з дому. Хлопчик потрапив у колонію для неповнолітніх дітей, а після цього — до нашого закладу. Скільки зусиль було вкладено в цю дитину, то одному Богові відомо. Але цей вихованець став доброю людиною, був чемпіоном України з легкої атлетики та ще й знайшов свою рідну маму. Тепер він уже тато, дбайливий, добрий, любить і цінує свою дружину і донечку, та завжди звертається до мене за порадою, як часто це роблять багато випускників.
— Як Ви ставитеся до модної нині ідеї розформування інтернатів? Які плюси і які можуть бути негативні наслідки?
— Можу сказати про наш заклад. Наш інтернат діти називають школою радості. Діти, які пройшли корекцію зору й повертаються навчатися в інші школи, дуже сумують за нашою школою. Адже в нас усі талановиті, актори, спортсмени. Для кожного відкритий шлях чи то на сцену, чи то в будь-який інший гурток. Вони є повноцінними й потрібними, адже в нашому закладі кожна дитина є в епіцентрі: і на уроці, і в позаурочний час, і на концерті, і на змаганнях, і в Україні, і за кордоном, і в школі, і за її межами. Ми пишаємось нашими випускниками. Зі школи випустилося п’ять чемпіонів світу, десять майстрів і кандидатів у майстри спорту.
Бог кожній людині дає все, що треба на цьому світі: бачити, жити, любити, творити й себе продовжувати в дітях, і потрібно прославляти Бога за Його доброту та милосердя.
— Як Ви ділитеся навчальним і виховним досвідом із колегами з інших навчальних закладів?
— Залюбки, чим можемо. Підтримуємо тісні зв’язки з іншими інтернатними закладами області, України. Приймаємо і відвідуємо в рамках обміну досвідом. Беремо участь у всеукраїнських і міжнародних конференціях, проводимо їх на базі нашого закладу. Про нас знають у Швеції, Грузії, Польщі, Угорщині, Словенії, Австрії, США, Канаді, Німеччині, Франції, Чехії, Росії, Білорусі.
— Чи викладають у вас курс християнської етики?
— Цей предмет веде талановита, обдарована, відповідальна, обов’язкова, дуже порядна й небайдужа до дітей і своєї справи педагог, представник МГО «Надія — людям» Руслана Анатоліївна Ковальчук.
— Які духовні цінності Ви хотіли б передати своїм дітям, онукам, вихованцям? Що б Ви хотіли побажати читачам журналу?
— Я дуже хочу, щоб мої діти, онуки, вихованці були здоровими і щасливими, слухняними і відповідальними, добросовісно виконували Заповіді Божі й усе в житті робили як для Бога.
Оберігайте свого щастя мир,
Хай обминають вас круті дороги,
Хай Вам щастить.
І хай сім’я, родина, друзі, Бог
Вас захистять від сил ворожих.
Розмовляла Руслана Ковальчук