Читець.
Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові,
Бо другого серця кохати не маю,
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю.
1-а ведуча. На початку 2012 р. українська і світова громадськість відзначила 130-річчя з дня народження та 40-річчя від дня смерті видатного ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча Івана Івановича Огієнка. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Історія і культурологія, література і мовознавство, журналістика і поезія, філософія і богослов’я, видавництво і педагогіка — такою різноманітною й багатою була сфера діяльності Івана Огієнка.
На жаль, більшість творів І. Огієнка, а він є автором понад двох тисяч публікацій, і сьогодні ще малодоступна для українського читача: знаходяться вони за кордоном, а та незначна частина, що видавалась в Україні у 20-х рр., ще донедавна перебувала в спецсховищах як заборонена.
Тож привідкриймо разом завісу таємничості над життям цієї геніальної людини! Пройдемо поруч із ним його життєвою дорогою, намагаючись зрозуміти, як із маленького сільського хлопчика постав митрополит, який, викрешуючи іскри зі свого серця, посилав їх в Україну, зігріваючи людей у холодні темні ночі безвиході, а сьогодні будить наше заколихане сумління.
Звучить ніжна мелодія скрипки. На сцену виходить хлопчик.
Хлопчик. Народився я 14 січня 1882 р. в Брусилові Київської губернії у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Мій безстрашний предок — козак Максим Огієнко, у часи Коліївщини був одним із організаторів повстання неподалік Лубен.
Був я шостою дитиною в сім’ї. Рано пізнав нужду й нестатки — мав всього лиш два рочки, коли загинув мій тато. Мама, у розпачі, віддала на утримання трьох старшеньких чужим людям, а мене — лишила. Набідувалися… І тяжку працю знаю змалку — ходив з мамою на роботу в місцеву економію, а згодом і на бурякові та хмелеві плантації. Лише в 9 років переступив поріг місцевої школи, але Бог послав мені добрих учителів — Івана Сливку, який прищепив мені глибоку любов до науки й віршування, та місцевого священика Никанора Сташевського, який навчив мене глибокої любові до Бога і Церкви.
Підліток. Люба моя, мамо! Ви знали, як я хочу вчитись далі! І ось ідемо ми поруч по розбитій дорозі до Києва — 75 верств пішки. Йдемо вступати до військово-фельдшерської школи, бо навчання там було безкоштовним. Вибору не маю, та й потім муситиму відпрацювати цілих 6 років у лікарні…
Київське життя…. Читаю багато книжок, продовжую писати вірші, наймитую в селі. У 15-річному віці видаю першу друковану працю про правдиве життя українських селян. Закінчую фельдшерську школу, починаю працювати в Київському військовому госпіталі — не моє!!! Самостійно вивчаю латинську та грецьку мови. Часто відвідую український театр.
Юнак. Мені 21 рік. Болісно вагаюсь, але йду складати матуру (іспит на атестат зрілості) при Острозькій класичній гімназії — це дає мені право вступати до університету св. Володимира. У 1903 р. вступив на медичний факультет університету св. Володимира, хоча мріяв про історико-філологічний, бо дозволу з місця роботи не отримав. В університеті, окрім основних дисциплін, відвідую лекції з історії, філології. Після неодноразових клопотань мені вдається перевестись на історико-філологічний факультет. Студентські роки… Якими тяжкими вони були для мене! Звільнення з університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення і виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушене безперервне репетиторство, аби допомогти бездомній матері (у 1897 повністю згоріло її обійстя) та своїй новоствореній сім’ї — у 1907 р. я одружився із вчителькою із Брусилова, Домінікою Литвинчук.
Смерть матері… і, нарешті, ще один удар долі — смерть малолітнього сина Євгена.
Звучить сумна мелодія у виконанні дитячого ансамблю скрипалів.
2-а ведуча. Якби ж ви бачили Київ у 1903–1909-х рр.! Після проголошення конституційних свобод починається бурхливе відродження українського духу, утворення українських громад, клубів, стрімко посилюється українська ідея в широких масах населення. Огієнко активно займається науковою та громадською роботою, закінчує університет, завершує кандидатську дисертацію, отримує рекомендацію факультету щодо залишення на кафедрі та призначення професорської стипендії, але через донос ректорат відповідає на це відмовою. Аби зарадити матеріальній скруті влаштовується вчителем у Київську комерційну школу, там знайомиться з о. Василієм Липківським, пізніше митрополитом Української автокефальної церкви, з яким обдумує питання відновлення та реорганізації цієї церкви. Водночас стає слухачем Вищих педагогічних курсів. У 1911 р. повертається до університету — нарешті має можливість цілковито віддатись науковій праці. У кінці 1915 р. стає приват-доцентом Київського університету.
У 1917 р., долаючи шалений опір значної частини зрусифікованих викладачів Київського університету, одним із перших переходить на викладання українською мовою.
З постанням Центральної Ради в Києві виникла гостра потреба активного впровадження української мови в державні установи, навчальні заклади, Церкву. Огієнко один за одним видає друком близько 20 навчальних підручників та посібників для вивчення української мови. Улітку 1918 р. Директорія призначає Огієнка міністром освіти, а згодом — міністром ісповідань. У серпні 1918 р. Огієнко стає першим ректором новоствореного Державного Українського Університету в Кам’янці-Подільському. Як йому хотілося створити незвичайний університет! Уперше на сході слов’янства був відкритий богословський факультет, а на історико-філологічному — кафедри польської та єврейської історії та літератури.
Не судилось! Як новий ректор він устиг провести лише два набори студентів, розгорнути наукову та видавничу діяльність. Під тиском більшовиків хвиля визвольних змагань відкочувалась усе далі до західних кордонів. У листопаді 1919 р. весь склад уряду УНР залишає Кам’янець-Подільський. Огієнка залишають тут як головноуповноваженого урядом на час облаштування українських державних інституцій за кордоном. Працював, фактично, на нелегальному становищі у прифронтовому місті. За час його безпосереднього керівництва продовжували працювати українські державні установи, банки, фабрика цінних паперів, школи, училища, університет, виходили урядові газети, тривав процес відродження української Церкви.
Нехай Землею котять хмари,
Хай стигне все живе в морозі,
Хай зуби щирять скрізь Примари —
А я живу по Бозі!
Нехай неправда скрізь лютує,
Хай Зло сміється й на порозі,
Що все Святе стається всує, —
А я живу по Бозі!
Хай б’ють на смерть шалені бурі,
Диявол хай трима на розі,
Хай злидні ссуть мене похмурі,
А я живу по Бозі!
Мені і в бурі світять Зорі,
Міцні мої в спокусах нозі,
І не лякають дні суворі, –
Бо я живу по БОЗІ!
1-а ведуча. Головноуповажений уряду УНР Іван Огієнко покидав напівзруйнований війною Кам’янець-Подільський останнім.
Як жити далі? Куди застосувати свій розум, руки, куди спрямувати свою ще молодечу енергію, свій набутий роками напруженої праці науковий і творчий потенціал, як прогодувати вже немалу сім’ю?
Залишалося тільки покладатися на Бога.
Молитва вздоровлює серце зболіле,
Молитва бадьорить нам духа,
Молитва підсилює тіло несміле,
Молитва душевна та скруха!…
Як сонце веселе гарячим промінням,
Оживлює землю холодну,
Отак щиросердим до Бога молінням
Окормлюєм душу голодну!
Молитва приносить нам радість небесну,
Молитва вспокоює душі,
Молитва дорогу показує чесну
На водах грізних і на суші!
Молитва — як роси на квітах розкішних,
Напоює душу та тіло,
Молитва — цілющий це лік для невтішних,
Коли на душі наболіло!
Молитва — це наше кадило пахуче
Для Господа Бога на Жертву,
Молитва вздоровлює серце болюче
І душу оживлює мертву.
Молися ж, мій брате, при кожній потребі,
Молися і в радості, й в горі, –
На все заспокоєння знайдеш у Небі,
Стежки бо молитви просторі!
Про початковий період емігрантського життя Івана Огієнка (1920–1925 рр.) відомо дуже мало. Не знаходячи виходу зі скрутного матеріального становища, Огієнко пристає на пропозицію Варшавського університету й підписує контракт вільного найму на один рік. Порятунок бачився лише у праці — щоденній, напруженій, жертовній. Завдяки великій ерудиції, вмінню жваво й цікаво викладати матеріал, український професор швидко здобув авторитет у новому навчальному закладі й незабаром став заступником декана богословського відділу. Та у 1932 р., з посиленням у Польщі антиукраїнської політики, уряд цієї країни дає вказівку адміністрації закладу звільнити І. Огієнка з професорської посади «за спротив полонізації православних студентів». Втративши кафедру і сталий заробіток, професор Огієнко продовжує працювати в галузі україністики — засновує у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова» та журнал «Наша культура». Одночасно береться, здавалось би, за непосильний труд — переклад українською мовою Біблії. Над нею він працював понад 20 років і ще більше 10 літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім тиражем…
Священик. У драматичний період українського державотворення національно свідома частина духовенства вирішує скликати Всеукраїнський церковний Собор, який відкрився у Києві 13 січня 1918 р. Організатори цього заходу звернулись до Івана Огієнка з проханням підготувати й виступити перед делегатами Собору з ґрунтовною доповіддю на тему «Відродження Української Церкви».
Мабуть, саме дні активної підготовки тексту цієї доповіді, коли вчений занурився в зміст сотень стародруків, різноманітних документів та архівних матеріалів, і визначили появу ще одного напрямку його українознавчих досліджень, яким і стала історія Української Церкви.
Огієнка обирають членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг. У польському містечку Тарнові, перебуваючи в ранзі міністра ісповідань українського уряду в екзилі, Огієнко засновує своє перше видавництво — «Українська Автокефальна Православна Церква».
Сьогодні сам факт заснування українським професором-емігрантом, який з одною валізою в руці, з дружиною та трьома дітьми поселився в чужоземному дешевому готелі «Брістоль», спеціалізованого українськомовного видавництва із суто церковним тематичним напрямком може здатися неймовірним. Але це справді було, як реальними були і десятки книг, випущених за короткий проміжок часу із зазначенням місця виходу — Тарнів. Усього Огієнко здійснив і видав близько 50 перекладів богослужбових книг рідною мовою. Такий обсяг робіт, виконаний однією людиною лише в одній галузі, сприймається як справжній життєвий подвиг.
Та найбільшим життєвим подвигом Огієнка є, безперечно, перекладена із староєврейської Біблія. Огієнко, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, поставив перед собою два завдання — найточніше передати зміст оригіналу та здійснити переклад милозвучною сучасною мовою. Огієнків переклад вважають одним із найкращих. Оригінальні тексти Біблії фактично були поемами, тож Іван Огієнко прагнув до ритмічної побудови кожного речення. Коли читаєш Псалтир у його перекладі, відчувається поетична ритміка. Так само у 16 пророчих книгах та Новому Завіті. Огієнкова Біблія, окрім релігійної, несе ще одну важливу місію — забезпечення українському народу його невід’ємного права читати й пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою.
2-а ведуча. 1937-й. Цей рік ще більше ускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він усе життя кохав і після смерті якої у квітні 1937 р. приймає рішення про чернечий постриг.
Звучить сумна мелодія.
Серед найвідоміших представниць українського жіноцтва — Домініка Данилівна Огієнко — скромна, наділена щедрим даром берегині, вірна супутниця і порадниця Івана Івановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з ним усі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризувати Домініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів української наукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету Іван Коровицький:
«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чи мистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того, чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не мала титулів. Обрала шлях — ще донедавна такий нелюдний, осміяний — родину. Родина — найменша клітинка нації. Здоров’я цієї клітинки — здоров’я всього організму».
Побравшись з Іваном Огієнком 11 червня 1907 р., молода жінка поставилася до сімейного життя як до найбільшого Божого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїм чоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому стало її долею. У громадські та політичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде не зробить стільки корисного й реального, як у своєму домі. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей.
Звучить пісня А. Чудовець «Мама, матуся» у виконанні дитячого хору.
Інтереси сім’ї, літературна праця чоловіка поглинає всі її сили. Всю чорнову роботу для його наукових розвідок готувала Домініка Данилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали, систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч карток для чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона.
Навіть у найдраматичніший період життя (після еміграції) ніхто й ніколи не чув від неї жодної скарги чи нарікання. І тут, на чужині, хоч би в якій скруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчинені для друзів-однодумців.
Однак чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження та праця підірвали здоров’я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг — захворіла на рак нирки, хвороба змусила її злягти. Потерпаючи від жахливого болю, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було. Померла Домініка Данилівна 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, у присутності родини.
Тужлива мелодія.
1-а ведуча. Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини, зазнавши багатьох невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільнення його від викладання у Варшавському університеті, глибоко в душі переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційному середовищі, Огієнко все частіше доходить думки усамітнитися від цього суєтного світу.
6 жовтня 1940 р. він пише своє прощальне звернення: «Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні, які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким».
Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 р. — у день великого церковного свята Івана Богослова — у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і всі освячення зробив блаженніший Діонисій — митрополит православної церкви в генерал-губернаторстві Польщі.
Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім’я Іларіона. Таке церковне ім’я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 р., у Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу, пресвітер Іларіон.
А 19 жовтня 1940 р. у Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.
Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький.
Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри».
Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події і побачити її своїми очима. Він завжди закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння.
2-а ведуча. Однак наміри майбутньої польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря Української Церкви. З початком 1944 р. уряд робить чергову спробу знищення українського православ’я. Лише протягом двох тижнів березня 1944 р. в одному Грубешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 рр. на Холмщині було вбито в міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців.
Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 р. смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої Діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе звернення до світової громадськості: «Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…».
Однак у тій страшній чорно-червоній заграві війни, яка здійнялася над всією Європою, на тлі того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося не почутим…
Улітку 1944 р., відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столиці сотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сіл немало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову Гору за порадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польських підпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.
Та німецька влада прийняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. І знову, як і в 1920 р., доля, здавалося, кинула його напризволяще. Як і тоді, у Кам’янці-Подільському, перед Огієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися? Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920 р. вчорашньому ректорові Кам’янець-Подільського університету ледь виповнилось було 38, а тепер — понад 60 літ…
1-а ведуча. З 1945 р. до 1947 р. митрополит мешкав у Швейцарії. Тут, у Лозанні, тяжко захворів, написав прощальний заповіт своїм трьом дітям, пережив дві складні операції, на які навіть лікарі не покладали надій. Одужавши, відновлює видавництво «Наша культура» і разом із П. Самчинським налагоджує друк і поширення україномовних книжок.
У 1947 р. на запрошення православної громади собору Св. Покрови у Вінніпезі переїздить до Канади священиком при цій парафії.
З 1951 р. до 1972 р. був предстоятелем Української Греко–Православної церкви в Країні Кленового Листка, заснував богословський факультет у Манітобському університеті, поновив випуск журналу «Наша культура», пізніше перейменованого на «Віра і культура».
Дожив до 90 років. Був великим працелюбом. Кімната, в якій мешкав, від підлоги до стелі була заставлена теками з його паперами, написаними переважно від руки. До останку працював.
Часто ходив до кафедрального собору Св. Трійці пішки. Йшов на Службу Божу в архієрейському вбранні й не зважав, що на нього озираються перехожі. Був чудовим оратором — виголошував проповіді 40 хв., а то й годину. Простий люд його дуже любив і шанував.
Можна запалити свічки. Звучить сумна мелодія.
2-а ведуча. Помер митрополит Іларіон 29 березня 1972 р. у Вінніпезі, де й був похований. Суворо й величаво увічнили канадські українці могилу свого мудрого і талановитого душпастиря. Ще здалеку привертає увагу перехожого композиція, яка нагадує гріб Господній у Єрусалимі. Посередині плити вміщені дві строфи його передсмертної поетичної сповіді:
Я відірвався від земного,
Зі мною тут — один лиш Бог,
У серці — голос Пресвятого,
В душі палає сам чертог…
В одно єство зіллюся з Богом,
Святі призначення готові, –
Усе охопиться чертогом
Його Господньої любові…
Мовознавча діяльність. Мовні обов’язки людини
На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того — як честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.
Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.
Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення — великого грiха проти свого народу.
Бережи своє особове iм’я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна — то вже крок до винародовлення.
Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної лiтературної мови.
Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.
Кожний свiдомий член народу мусить добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло «Для одного народу — одна лiтературна мова й вимова, один правопис».
Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов’язки свого народу.
Де б ти не жив — чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, — скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об’єднаної нацiї.
Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому свiтi — то мова рідна.
Кожний свідомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рідної мови не тільки вдома, але й скрізь, де можливо.
Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних видань — то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу — то ступiнь нацiональної свiдомости народу.
Підготувала Оксана Сегіна, голова Православного Братства ім. Холмської Богородиці Свято-Софійської парафії м. Рівного