Книги від віку були джерелом мудрості. Вони містили розповіді про інші краї, доносили досвід попередників, розказували про життя інших людей. І, звісно, були джерелом навчання для тих, хто живе сьогодні. Люди цінували книги, розуміли їхню цінність. Навіть була така професія — книгоноша, коли від села до села, від містечка до містечка ходили люди, які носили книги. Роль книг, як пам’яток історії, культури і словесності неможливо переоцінити, адже навіть Слово Боже було зібране в збірку книг — Біблію.
Та сьогодні, на превеликий жаль, ми бачимо занепад читання. Нове покоління не любить і не вміє проводити час за читанням. Ми сьогоднішні — нація, вихована на рекламних висловах і коротких повідомленнях в Інтернеті, розучились проводити довгий час над книгами, поволі розважаючи над прочитаним і формуючи в собі цінності й погляди на життя.
На це впливає не лише наша нелюбов до читання, але й комерціалізація книгодрукування. Очевидно, що на поличках книжкових магазинів багато місця відведено легкому чтиву — не дуже глибоким за змістом і не надто вишуканим за літературними мірками книжечкам, мета яких — розважити нас. І тому, коли з’являється або перевидається вартий уваги літературний твір, він відразу привертає до себе увагу.
Однією із таких книг є «Глухий кут тайги» Василя Пєскова — письменника і кореспондента «Комсомольської правди». І хоча цей твір уперше вийшов з друку 1982 р., проте кожне його перевидання привертає до себе увагу читачів. За жанром це — документальна повість, що спочатку друкувалася частинами в газеті, а потім вийшла окремою книгою, яка із невеликими доповненнями витримала декілька перевидань, останнє із яких датовано 2006 роком. Чим же привернула увагу до себе ця книга, формат якої не є вельми читабельним у сучасному суспільстві (адже читати документальну історію не надто цікаво — ніяких надподій, вивертів сюжету чи карколомних пригод). Чим привернула увагу ця невелика книжка, яка дійшла до нас ще з радянської епохи?
Початком цієї історії було повідомлення, що 1978 р. у верхів’ї річки Абакан (Красноярський край, Росія), у самому центрі непрохідної тайги на одному з гірських схилів, геологи, які в той час проводили розвідку того району, помітили людське житло. Це була велика несподіванка, адже до найближчого поселення було 250 км непрохідного бездоріжжя. Як там опинились люди, що вони там робили, як довго живуть? — ніхто навіть не здогадувався. Розуміли лишень, що ці люди там не перший рік — про це свідчила і хатина, якій уже було чимало років, і оброблений город біля обійстя. Геологи про цю подію повідомили в Москву, а там вирішили відрядити кореспондента «Комсомолки». Ним і був Василь Пєсков, який привіз на «Велику землю» дивовижні новини.
Виявилось, що в хатині живе сім’я старовірів Ликових, які, втікаючи від скверни «світу», забрели в таку глушину і живуть там уже понад 30 років. Родина складалась із голови родини Карпа Йосиповича і його дітей: синів Савина, Дмитра і доньок Наталії і Агафії. У домотканому вбранні, босі, із ціпками в руках і мішками за спиною вони постали перед геологами як релікти колишньої епохи. І повідали древньою говіркою геологам і журналісту свою історію. Та, щоби зрозуміти мотиви, які штовхнули людей на такий відчайдушний крок, нам потрібно трішки заглибитись в історію.
У кінці ХVII ст. в Росії була здійснена церковна реформа. Її метою було приведення церковних обрядів і книг у відповідність із грецькими зразками, адже на той час Росія активно розвивала відносини із Європою. На чолі цієї реформи стояв патріарх Никон, який у 1653 р. перед Великим постом оголосив про церковні зміни. І хоча вони торкалися зовнішніх обрядів і редакції церковних книг, у російському суспільстві ці реформи викликали справжню бурю. Спротив був таким масштабним, що зачепив навіть царську сім’ю. Проте, з огляду на те, що ці реформи також зміцнювали владу царя, вони послідовно впроваджувались, іноді навіть насильницькими методами. Це привело до масового виникнення старообрядницьких сект і рухів. І одним із них, найбільш масовим на той час, була втеча від «світу» в глухі кутки імперії. Такий рух носив назву «бігунський». Завдяки йому в тайзі й далеких горах виникали старообрядницькі скити, де жили люди, які відмовилися підкоритися наказові царя й офіційної церкви. І хоча реформа давно минула, а події того часу давно стали історією, протягом двох століть люди жили старими спогадами і вірою в те, що саме таким чином, опираючись на свою віру в Бога, потрібно було чинити. І всі ці роки вони та їхні потомки ховалися у найвіддаленіші місця планети.
В одному із таких поселень в Алтайських горах і жило сімейство старовірів до Другої світової війни. Пізніше, після спустошення селища мародерами і зустрічі в 1945 р. із каральним загоном Червоної армії, що переслідував дезертирів, сім’я вирішила піти у віддаленіші місця, для того щоби зовсім унеможливити пересікання зі світом. Забравши нехитрий скарб, вони вирушили в мандрівку в саме серце гір. Відтак понад 30 років вони живуть відлюдьками. Тут, у глухій тайзі, народилося двоє їхніх наймолодших дітей, тут від непосильної праці померла дружина Карпа Йосиповича — Акулина Карпівна. На час зустрічі в маленькій хатинці тулилося п’ятеро осіб: батькові було 83 роки, Савину — 66, Наталії — 56, Дмитру — 40, Агафії — 39. І лише старший ще трішки пам’ятав, якими на вигляд є інші люди. Молодші у родині, окрім своїх домашніх, більше нікого не бачили…
Ось таку картину застали відвідувачі цього далекого місця. Можна зрозуміти їхнє зачудування, коли вони дізнавались про стиль життя, переконання і сімейний уклад цієї родини. Одним із перших умінь, що було продемонстровано і чим пишалися старовіри, було вміння читати. На питання, хто їх навчив, молодша Агафія із гордістю повідомила, що мама. Журналіст із цього приводу в ліричному відступі в книзі зазначає, якого ж духу і волі повинна була бути жінка, щоби в таких жорстоких умовах не скотитись до простого виживання родини, а передавати й навчати важливих людських якостей своїх дітей!
Як потім з’ясувалося, усе, що вміли діти в сім’ї, — було наслідком батьківського виховання. Як віруючі люди, Ликови навчали своїх дітей усього, що було пов’язано із поклонінням Богові: читання старовинних книг, молитов, уміння визначати час за сонцем і вести свій календар (це було важливо з огляду на те, що всі в родині суворо дотримувались постів і скоромних днів). Окрім того, діти добре розуміли важливість і ціну праці (не лише, щоб вижити, а тому, що лінь — то гріх). Узагалі все, що вміли молодші Ликови, вони дізналися від своїх батьків. Досліджуючи нехитре життя родини, журналіст усе глибше проймався повагою до цих сильних духом людей, які зуміли попри все зберегти осередок людськості в такій безпросвітній глушині.
Не варто переказувати всю книгу, її ліпше прочитати, щоби пройнятися тим духом подвижництва, яким просякнутий увесь твір. Слід лишень зазначити, що на початку книги журналіст мало уваги приділяє релігійним переконанням Ликових, які, власне, і штовхнули сім’ю на переселення. Але у пізніших розділах книги, які дописувались після розвалу СРСР, він детальніше зупиняється на питаннях віри, способу життя, втечі від світу, розважаючи над тим, чи правильно вчинив голова родини, втікаючи від того, що невідворотно наздожене людину, — цивілізації, яка захоплює всі куточки планети.
І тут постає, власне, одне із головних питань християнства: як вберегтися від усіх спокус світу, від його гріхів і буревіїв? Можна вибрати шлях втечі, як Ликови. Проте це лиш відтермінує зустріч із випробуваннями. Христос бо казав, що «у світі будете мати скорботу…», і ця скорбота все одно зачепить наше життя. Адже увесь світ через гріхопадіння пронизаний нею. Можна створити ідеальні умови для проживання, утім у душі ми відчуватимемо скалку розчарування і невдоволення від невідповідності наших дій і вчинків нашим же мріям і сподіванням.
А можна вчити дитину змалку розрізняти добро і зло, привчати робити вибір на основі вічних цінностей і покорі Божому слову, всупереч оманливим «цінностям» соціуму і побутуючої думки. Саме такий шлях, згідно зі Словом Божим, є найкращим. На це вказував Мойсей у П’ятикнижжі (Повт. Зак. 6), про це співав Давид (Пс. 118:9), говорив Соломон (Книга Приповісток), саме на це звертав увагу апостол Павло (2 Тим. 3:15–17). Адже маючи тверді переконання щодо Слова Божого і віру у Святого і Всезнаючого Бога, привчившись довіряти Йому всі свої переживання і в покорі йти за Ним у житті, молода людина зможе вистояти проти всіх спокус, побороти всі життєві незгоди й морально зміцнитися.
Маючи такі тверді переконання, Ликови, можливо, вибрали не надто правильний шлях боротьби зі спокусами, проте своїм життям довели — віра в Бога може творити дива і дати можливість вижити там, де, здається, це неможливо. До того ж книга загострює увагу читачів ще на одній речі: наш світ потерпає від дефіциту свідомої і твердої позиції і цінностей життя. І тому, зустрівшись із подібним проявом, ми ладні підносити когось на лаврах слави, утім не задуматись: а чи борюсь я з моїми гріхами й спокусами, чи маю я переконання, за які ладен принести своє життя у жертву, чи моя віра в Бога настільки сильна, що порівняно з нею всі багатства світу здаються сміттям?
Ці питання нуртують у моєму серці, і я не можу стовідсотково позитивно оцінити себе. Але вони змусили мене придивитись і повернути своє лице до того Бога, Який може дати мені все, щоб я міг жити таким цілісним і посвяченим життям.
А ще — нагадав про моїх дітей, які, спостерігаючи моє життя, учитимуться слідувати за Господом так, як їхній батько. Адже я — перший приклад для них у всьому. І дай мені, Боже, пам’ятати про це!..
Олег Блощук