Тієї зими Пес мерз дуже сильно. Він, ображений на весь люд, давно вже тинявся на ринковій площі: одні крамарі кидали йому обрізки м’яса чи сала, інші годували сухарями, а треті виливали скисле непродане молоко. Так і перебивався він з дня на день. Але і за це спасибі. Все ж не з голоду пухнути.
З іншими собаками особливо не товаришував. Можна сказати, взагалі ні з ким не товаришував. Йому боліло серце від образи, яку завдали йому люди. Вона животіла глибоко у його серці, і він нікому більше не вірив. Навіть своїм, чотирилапим. Ті не ображалися на нього, бо розуміли, що собаче життя на вулиці далеко не мед. Тільки охрестили його Вигнанцем і на тому розійшлися.
От і сьогодні на нього якась необачна господарка вилила помиї. Хутро вкрилося кригою, і Пес почав скиглити. Було йому так холодно, що здавалося, ніби зуби і ті змерзли. У такі хвилини він згадував свого колишнього господаря і тепле сите життя на сільському подвір’ї. Господар був молодим білявим чоловіком з пишною чуприною і носив картатого каптура набакир.
Тїєї ночі, коли злодії обікрали господарську хату, а йому, вірному псу, перебили мало не всі ребра і повибивали чимало зубів, Вигнанець втратив віру у людей, бо його незаслужено звинуватили у недогляді та вигнали.
Пес згадав цю подію і ще дужче затрусився від холоду. Він не повернувся до господарів і не просився до людей на службу. Кожного разу, коли на ринку бачив колишніх господарів і їхніх дітей, які купували крам, то задкував та тікав. Він став самітником.
Як раптом його спогади перебило чиєсь скиглення. Вигнанець помітив мале Собача, що шкандибало сніговою дорогою. «Що воно тут робить? Задубіє ж серед цього холоду. В мене хоч ганчірка якась є, дірявий ящик, а в того малого – тільки лихо». Подумав і голосно загавкав. Маля спинилося. Воно не знало, чи той старий Пес проганяє його геть чи кличе до себе. Тому вирішило запитати.
– Ви мене, дядечку, гоните геть чи кличете до себе? – трусився Песик, ледь стоячи на лапах.
– Це я так уголос думаю, – сказав Вигн анець і щільніше скрутився в клубок.
– То ви, певно, хворі.
– З чого ти взяв? – гаркнув старий Пес.
– Усі хворі хочуть, аби їх слухали. Їм є що сказати, особливо, коли хвороба дошкуляє.
– Зараз усі малі замерзлі пси такі грамотні, чи то ти один такий?
– Усі, дядечку, усі.
– А ти звідки? – неохоче спитав Вигненець.
– З дому, – потутився той.
– Ага, вийшов на прогулянку і загубив господаря.
– Ні, це господар загубив мене, – наївно виправив він.
– Як правило, люди завжди так позбуваються собак і котів.
– Звідки Ви це знаєте? – запитав Песик і ще дужче затремтів.
– Бо я знаю людей…
– А-а-а. То Ви, мабуть, дуже людяний?
– Як це? – підняв ліве вухо Вигнанець.
– Тобто, добрий, – пролепетав малюк і скинув крижину з носа.
– Не думав над цим. А ти куди далі шкутильгатимеш?
– Пошукаю тепла.
– Очевидь, блохастий?
– Є трохи, – признався малюк і почухався за вухом. При згадці про бліх йому починало свербіти все тіло. Вигнанець глибоко зітхнув.
– Куди ти підеш? Хурделиця стає сильнішою. Замете тебе десь на дорозі. Мостися вже біля мене, – неохоче сказав старий Пес і посунувся до стінки ящика.
Малого не потрібно було довго вмовляти. Він, скиглячи від холоду й голоду, примостився біля Вигнанця. Настала ніч. Вони поснули. А вітер стих, перестав падати сніг. І тільки двоє холодних собак щільніше тулилися один до одного.
На ранок Вигнанець прокинувся від того, що сонце зазирнуло до їхньої схованки. Так тепло йому було вперше. Той малий блохастий Песик його зігрів, і він вперше так добре виспався. Вперше за свої три мандрівні роки! Вигненець почував себе здоровішим та веселішим. Він повернувся до сусіда і… відсахнувся. В судомах помирав його малий друг.
– Ти це що надумав? – запитав він по-батьківськи лагідно.
Той ледь розплющив очі.
– Тепло покидає мене… Але я радий, що віддав його Вам. Бо мені більше нічим було заплатити за ночівлю.
– Дурненький!.. Ми ще житимемо з тобою довго-довго. Знайдемо твого господаря…
– Ні, – по-дорослому зупинив його Песик. – У мене більше немає тепла. А холодна собака навіть собаці не потрібна, – сказав і заплющив підпухлі повіки.
Вигнанець довго не міг прийти до тями. Він раптом зрозумів для себе щось нове, незвідане та прожите. «Зігрітися можна удвох… Удвох не замерзнеш. Бо тепло там, де двоє…»
Олена Медведєва