…Якщо вам зрозумілий Бог, значить, ви перестали про Нього думати…
«Чим більше взнаю людей, тим більше подобаються собаки», — сказав колись Гейне. Зізнаюся чесно, що й собаки мені перестали подобатись. Ось і сьогодні, вийшовши у вечірні сутінки понеділка, воліла б не зустрічати ні двоногих, ні чотириногих. Незважаючи на те, що робочий тиждень лише розпочався, чимало представників сильної половини людства, вочевидь, уже щось відсвяткували. Пригадала cлова Якова Кротова: «Нам би так молитися, як вони п’ють: безперестанку й на всякому місці»…
Йшла, а в голові роїлися різні думки. Чому ми живемо в такому страшному світі? Чому Бог не зупинив це беззаконня, яке ми називаємо життям, кілька тисячоліть тому? Чому страждання — це обов’язкова складова дороги Додому? Чому іноді так страшно дивитися на все це? Я знаю, що питання «чому?» — це не ознака особливої зрілості, а радше глибокого дитинства… Можливо, я справді далека від зрілості, а може, періодично сходжу на дитячий розум, але іноді при зустрічі з тими, хто «створений для величі», стає нестерпно гірко й гидко… Зрозумійте мене правильно: питання «чому?» — це не докір Богові, мовляв, Він погано справляється зі Своїми обов’язками або зобов’язаний звітувати про Свої дії. Я ставлю подібні запитання, щоб хоч трішки зрозуміти, як мислить Бог, що Він відчуває, адже Він УСЕ бачить, але чомусь досі терпить.
Бог заговорив зі мною через відомий біблійний текст: «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).
Коли читаю «золотий» вірш Біблії, відчуваю себе на березі величезного океану, який не можу ні перепливти, ні вичерпати, ні передбачити. Мені залишається лише одне — захоплюватися тим, що бачу, й розуміти, як мало в цей момент бачу.
Якщо із захопленням дивитися на океан, стоячи по кісточки у воді, він здається величезним. Блакитні води притягують, а від відчуття його величі перехоплює подих. Але якщо подивитися на нього, піднявшись на гору, то ви зрозумієте, що ваше попереднє знання про океан було дуже поверховим. Дивлячись із вершини, ви раптом чітко розумієте, що він набагато більший, глибший і прекрасніший. Обрій віддаляється, а берегова лінія, звиваючись змійкою, утікає вдалину й здається просто нескінченною. Але як би високо в гори ви не підіймалися, вам не вдасться побачити океан повністю. Він неосяжний! Щоб побачити його цілком, вам потрібно дивитися на нього з-за меж Землі.
Раніше, коли я в неділю стояла на богослужінні, мені здавалося, що я щось знаю про Божу любов. Взагалі-то, Бог добре зробив, що полюбив світ. Усе ж таки було б прикро, якби такі хороші люди загинули через гріх Адама й успадковану гріховну природу… Ніби зайшовши по кісточки в океан, скрикуючи від припливу емоцій, захоплююся його красою. Він здається в принципі зрозумілим і навіть відчутним. Я можу навіть дещо розповісти про нього. Ну, наприклад, я можу відчути температуру води в океані. Ще можу розповісти, яке дно в мене під ногами — піщане чи кам’янисте. І на тій глибині, де я стою, можу навіть говорити про глибину океану й про те, що, яким би великим він не був, у нього все-таки є межі, тому що я бачу берег. Ось такий, напевно, вигляд мають наші міркування про Боже серце і Його любов, коли ми стоїмо в наших храмах: «Так, звичайно, є деякі люди, які не заслуговують доброго ставлення з боку Бога, але загалом Бог не помилився, полюбивши світ».
Але зовсім по-іншому звучить цей текст, коли відкриваю сторінку новин в Інтернеті й переглядаю повідомлення про те, що діється на нашій планеті. Після 15 хвилин перегляду відчуваєш, що серце Бога неможливо зрозуміти…
Як можна полюбити такий огидний світ? Адже коли Ісус говорить про те, що Бог полюбив світ, Він не має на увазі орхідей і канарок. Він говорить про людей, про ось цих негідних людей. Як можна полюбити істот, які дихають злобою, випльовують прокляття, убивають один одного з насолодою? Як можна полюбити світ, що покрив себе ранами Освенціма, Хіросіми, терактами й жахливими війнами? Як можна полюбити світ, у якому одні пухнуть від надлишку їжі, а інші від голоду? Як можна полюбити світ, у якому обманюють, зраджують, катують, принижують, ґвалтують?
У такі моменти, коли я думаю про Божу любов, то це начебто погляд на океан з гори: ти менше відчуваєш, але більше бачиш його неосяжність і нескінченність… Вигуки й надмір емоцій змінюються боязким мовчанням, і перехоплює дух від величі тієї картини, яку відкриває Бог.
А тепер уявіть, що ви знаєте все зло, всю підлість, всю ницість істот, які сховалися під словом «світ». Не намагайтеся навіть особливо згущувати барви, він усе одно набагато гірший, ніж ви уявляєте. Тепер усе це помножте на ненависть, яку відчувають ці істоти (до речі, це ми теж) до Бога…
Я не можу зрозуміти, як можна полюбити світ, який ненавидить тебе. Ці маленькі істоти, створені з глини, які Ним рухаються та існують, з піною на губах щодня відкидають Його. Махають своїми кулачками в небо й вигукують: «Ну, де ж цей Бог?». Тільки подумати, твориво повстало проти Творця.
Кожний із нас щось виготовляв у своєму житті, і, якщо наш витвір втрачає свою привабливість, стає ні на що не придатним і нікому не потрібним, ми з легкістю викидаємо його в смітник. Бог міг би вчинити так само. Невже в Нього закінчилася глина й подих життя? Невже ця маленька кулька з назвою Земля така складна, що Він не створив би Собі іншої? Чому цей зіпсутий мотлох на землі такий цінний для Нього, що Він віддав найдорожче — Сина? Як можна ТАК полюбити У вас є відповідь? У мене – немає…
Бог віддав Сина не туди, де Його прийняли з радістю й любили без тями. Він віддав Його туди, де Йому не було місця з перших днів життя. Бог подарував людству подарунок, якого воно не могло ні зрозуміти, ні прийняти, ні гідно оцінити.
Зрозуміти серце Бога може тільки Бог. Слова «так-бо Бог полюбив світ, що ВІДДАВ СИНА…» звучали з вуст Самого Сина. Він бачив весь масштаб трагедії й зла, але Його любов була масштабнішою! Він погодився прийти в заражений гріхом світ. «Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле» (Мт. 18:11), — одного разу скаже Він. Подумайте лишень, яка велика любов Сина, що Він прийшов урятувати те, що вже загинуло. Він прийшов не реанімувати, а воскрешати, не реставрувати, а будувати заново, не приймати поклоніння, а схилитися й служити. Його прихід — це не послуга й не примус. «Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти його. Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його» (Ів. 10:17)…
Христом рухає не обов’язок, а любов. Оце космічна любов! Любов, масштаб якої зрозуміти із Землі неможливо!
«Чому?» — запитуємо ми.
«Тому що ЛЮБЛЮ», — відповідає Бог.
І ось тут я розумію, що це неможливо зрозуміти. Тому що для пізнання нескінченної любові нам буде потрібна нескінченна вічність! Любов Божа безмежна, вона перевершує наше розуміння, вона гідна захоплення й відданості!!! Не слід обманюватися, що ми вже багато знаємо, що слова, записані в Ів. 3:16, давно відомі й вивчені нами, як алфавіт. Якщо ми ввійшли в безмежний океан Божої любові навіть по пояс, це не дає нам права стверджувати, що він нами пізнаний. Божу любов ми будемо пізнавати нескінченно, тому що – Бог є ЛЮБОВ!
Наталія Дубовик