Віра і наука, частина 14

ДУША (продовження)

Пам’ять

Психофізіологічний процес, за якого людина здат­на фіксувати в мозку (запам’ятовувати), зберігати й відтворювати в потрібний момент раніше закладену ін­формацію чи минулий досвід, називають пам’яттю. Фено­мен пам’яті включає три факти:

 короткий ряд інформації легше запам’ятати, ніж до­вгий; це означає, що інформація в нас зберігається за ін­шим принципом, ніж у комп’ютері чи на магнітній плівці;

 ми запам’ятовуємо не стільки подробиці, скільки зміст чи загальні положення;

 досліджено, що все, з чим людина стикалась у житті, залишає свій слід у мозку, так звані «пам’ятні сліди».

Учені розрізняють чотири види пам’яті:

1) моторну — це запам’ятовування і відтворення рухів;

2) емоційну — це пам’ять почуттів;

3) образну — це збереження в пам’яті та відтворення колись сприйнятого життєво важливого об’єкта за допо­могою слуху, зору, смаку, нюху чи дотику;

4) змістову пам’ять (словесно-логічну) — це пам’ять прочитаних або почутих думок у словесній формі.

Звичайно, різні види пам’яті тісно пов’язані між со­бою і ніколи не «працюють» ізольовано.

Кажуть, що пам’ять — це здатність не тільки до запам’ятовування, але й до забування. Адже якби в мозку зберігалась абсолютно вся інформація, то нервові мережі мозку виявились би настільки перевантаженими, що він не зміг би відокремлювати головне від другорядного, і тоді людина не змогла б успішно діяти.

Досліджуючи пам’ять, учені виявили, що пам’ять у піз­навальній сфері особистості займає особливе місце й має низку феноменальних особливостей, зокрема:

 її походження невідоме;

 для неї характерне асоціативне і смислове запам’ятовування (відтворення);

 можна виділити мимовільну й довільну, а також без­посередню та опосередковану пам’ять;

 вона залежить від практичної діяльності людини та поставленого завдання;

 дії запам’ятовуються краще, ніж думки, а серед дій краще запам’ятовуються ті, що пов’язані з подоланням труднощів;

 пам’ять може бути короткочасною, довготривалою та оперативною.

Остаточного пояснення механізмів пам’яті вчені до цього часу дати не можуть, бо відкриті закономірності ставлять нові проблеми та питання.

Процеси пам’яті носять індивідуальний характер: одна група людей має відмінності у продуктивності заучу­вання (швидкість, міцність, точність у запам’ятовуванні та готовність до відтворення інформації), друга — має відмін­ності типів пам’яті (зокрема, пам’ять слухова чи рухова).

Цікаво, що О. С. Пушкін міг прочитати напам’ять до­вгий вірш, написаний іншим автором, після дворазового його прочитання, а В. А. Моцарт міг запам’ятати складний музичний твір після одного прослуховування.

Уява

Людина — істота дійова, творча. Вона не тільки сприймає і пізнає світ, але й здатна його зміню­вати. Але щоб здійснити це на практиці, потрібно спер­шу перетворити його подумки. Цю потребу задовольняє уява людини, яка дає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі й події в майбутнє чи минуле тощо. Образи, якими оперує людина, не обмежу­ються відтворенням того, що було безпосередньо сприй­нято. В образах може постати й те, чого взагалі не було, і більш того, чого саме в такій конкретній формі в дійсності й бути не може. Отже, головною характеристикою уяви є перетворення. Уява слугує основою створення нових предметів; вона може регулювати емоційний стан люди­ни; може формувати внутрішній план дій («в умі»), а також дає можливість планувати й програмувати діяльність, оці­нювати правильність і реалізацію відповідних програм.

За допомогою уяви людина може керувати багатьма психофізіологічними станами чи вольовим шляхом впли­вати на органічні процеси: змінювати ритміку дихання, частоту пульсу, кров’яний тиск, температуру тіла тощо. Ці факти лежать в основі аутотренінгу, який широко ви­користовується для саморегуляції. Уява може бути тільки в людині. Чим багатший досвід людини, тим більшим є наявний в уяві матеріал і тим багатшою є її уява. Однак часто сприймання дійсності під впливом почуттів, бажань, сим­патій чи антипатій так перетворюється уявою, що бажане видається за дійсне.

При цьому реальні властивості предмета нібито зату­шовуються або, навпаки, можуть призвести до глибшого пізнання дійсності. Інколи можна спостерігати зворотний вплив уяви на наші почуття, навіть коли витвір уяви не відповідає реальності (наприклад, почуття страху в тем­ряві під впливом кінофільму чи книги).

Отже, уява — не абстрактна психічна функція, а зако­номірний прояв свідомої діяльності людини. Відомо, що в деяких людей після міркувань про муки, яких зазнав Ісус Христос на хресті, з’являлись знаки розп’яття (або стиг­мати) на долонях рук і ступнях ніг у вигляді синців та ви­разок. У Московському інституті психології досліджували людину, яка мала феноменальну яскравість образів. При уяві, що її права рука лежить на гарячій плиті, датчики фік­сували підвищення температури правої руки на 2⁰С. Вона могла знизити температуру лівої руки на 1,5⁰С, уявивши, що вона нею тримає шматок льоду. Так само легко вона могла прискорювати і сповільнювати ритм роботи серця, витримувати видалення зуба без наркозу тощо.

Сон

Наслідком функціонування апарату уяви є снови­діння. У процесі сну взаємодія між корою, підкір­кою та нижчими відділами центральної нервової системи змінюється-послаблюється і навіть зникає контроль кори головного мозку над функціями нижчих відділів. Але їх справжня роль у житті людини до цього часу наукою не встановлена.

Сон — це періодичний стан організму людини, який характеризується виключенням свідомості й зниженням здатності нервової системи відповідати на зовнішні по­дразники. Сон не є однорідним і в ньому виділяють п’ять фаз: чотири фази «повільного сну» тривалістю 60–90 хв. і «швидкий сон» тривалістю 20–30 хв. Сновидіння, які ви­никають під час сну, мають матеріальну основу і є резуль­татом психофізіологічних процесів мозку, хоча ні запере­чити, ні пояснити так звані віщі сни вчені до цього часу також не можуть.

Сон відновлює обмінні процеси, усуває інформаційні перевантаження, оберігає нервові клітини від функціо­нального виснаження і руйнування, відновлює працез­датність організму та структуру клітин. Але існують також розлади сну, які по-різному проявляються. Лікарі всього світу назвали медичним дивом 77-річного шведа Олафа Ериксона, який не спав понад 46 років. Вважають, що при­чиною цього була важка форма грипу, на яку він захворів у 1919 р. і яка викликала деякі ускладнення мозку. Аме­риканка Патриція Магуіра проспала 18 років, а норвеж­ка Августа Лангард спала з 1919 по 1941 р. За цей час її обличчя не змінилось, та коли вона прокинулась, почала дуже швидко старіти. І. П. Павлов у 1918 р. спостерігав за хворим Качалкіним, який безперервно спав з 1896 р. Коли він прокинувся, то розповів, що розумів і пам’ятає всі по­дії, які відбувались навколо нього, але від слабкості не міг прокинутись. Цей випадок Павлов пояснив глибоким гальмуванням рухових ділянок мозку, тоді як інші ділянки не були загальмовані. Подібний стан називають летаргіч­ним сном. Під час тривалого недосипання порушуються психічні функції, виникає неточне сприйняття зовнішніх об’єктів (ілюзії) чи навіть виникають в уяві людини неіс­нуючі об’єкти (галюцинації), може виникати надзвичайно небезпечне явище, під час якого людина засинає тільки на 1–3 секунди — мікросон. Особливо небезпечний мі­кросон для людей, діяльність яких пов’язана з увагою та швидкістю, зокрема для водіїв.

Гіпноз — це частковий сон, бо загальмовується не вся кора головного мозку, залишаються збудженими окремі осередки — так звані «сторожові пункти», через які забез­печується зв’язок з гіпнотизером, команди якого не аналі­зуються іншими центрами мозку. Першу спробу пояснити гіпноз зробив австрійський лікар Франц Антон Месмер ще 1779 р.

Для більшості людей нормальний сон триває 7–8 го­дин. Але є люди, для яких нормальним є сон 3–4 години на добу (серед них були Наполеон, Черчілль, Едісон та ін.). Тривалість і якість сну в нормі зумовлена спадково. Крім того, вчені вважають, що сон здоровий і відновлює сили організму не тоді, коли треба спати («бо ніч уже»), а тоді, коли людина хоче спати; просинається не тоді, коли треба вже вставати, а тоді, коли виспалась.

Темперамент

Iндивідуальні особливості психіки спостерігаються у людини ще до того, як вона стане особистістю, тобто ще в ранньому дитинстві. Ці особливості в майбут­ньому переростають у темперамент, який виявляється у людини за різних обставин (у розмові чи ході, у праці чи відпочинку тощо). Слово temperantum означає «на­лежне співвідношення частин». Творцем вчення про тем­перамент вважають давньогрецького лікаря Гіппократа (460–377 рр. до Р. Х.), який стверджував, що люди відріз­няються співвідношенням чотирьох основних «соків» ор­ганізму — крові, флегми, жовтої та чорної жовчі. Клавдій Гален (II ст. до Р. Х.) відповідно до цього вчення розробив першу класифікацію темпераментів, якою користуються і нині: сангвініки (від лат. «сангвініс» — кров, життєва сила), флегматики (від гр. «флегма» — слиз), холерики (від гр. «холе» — жовч) і меланхоліки (від гр. «мелайне холе» — чорна жовч). Тип нервової системи людини є вродженим і складає основу психічної діяльності людини, її темпе­раменту, має вплив на швидкість формування тих чи ін­ших рис характеру. З усіх тканин, що входять до складу людського тіла, нервова система найближче пов’язана з тими душевними особливостями, якими характеризують­ся різні темпераменти. Темпераменти людей — це своє­рідна спроба вчених (і теперішніх, і давніх) класифікувати індивідуальні особливості людей (за рідинами організму, за гормональними системами, за будовою тіла, за генети­кою, за типами вищої нервової діяльності тощо). Але жод­на із теорій не здатна пояснити, чому ми такі різні.

Характер

Якщо темперамент людини вроджений, то її ха­рактер формується все її життя. Слово «харак­тер» походить від грецького слова character, яке означає «печать», «чеканка». Спочатку під характером розуміли сукупність прикмет, ознак, які відрізняють одну людину від іншої. Пізніше до характеру людини стали включати такі риси, які характеризують властиві лише їй спосіб дій та поведінку в суспільстві. Основними особливостями характеру є ставлення до роботи, переконання, а також вольові якості. Найбільш давньою спробою пояснити ха­рактер людини є гороскопи. Однак різні гороскопи по-різному описують характери людей, народжених під од­ним знаком (зокрема, китайський та японський).

Популярними є спроби пояснити характер людини її іменем, зовнішнім виглядом (конфігурація черепа, форма носа, довжина пальців, міміка, очі, положення тіла тощо).

Багату історію має й інше вчення про характер — хі­романтія, тобто система передбачення рис характеру та долі людини за рельєфом її долонь. Так, було доведено, що формування візерунка долоні кожної людини, як і роз­виток мозку, відбувається на 3–4-му місяці внутрішньоутробного розвитку і зумовлене впливом генного набо­ру батьків та хромосомними відхиленнями плоду. Однак жодного наукового підтвердження того, що характер лю­дини залежить від будови її тіла чи кольору очей немає. Такий зв’язок простежується в художніх творах. Століття­ми накопичувались відомості про зв’язок характеру з осо­бливостями почерку. На сьогодні можна говорити лише про залежність почерку від емоційного стану людини, а також використовувати певні специфічні особливості по­черку для діагностики деяких психічних захворювань.

Найоб’єктивніші дані про характер людини дає її сві­дома поведінка, її вчинки в певній ситуації. Хоча характер і розвивається на основі темпераменту, однак темпера­мент не визначає «змісту» характеру (тобто, у людей з однаковими темпераментами можуть бути абсолютно протилежні риси характеру). У людей зі сформованим ха­рактером темперамент перестає бути самостійною фор­мою вияву особистості, а виявляється у певному емоцій­ному забарвленні рис характеру.

Характер формується залежно від світогляду, пере­конань і звичок моральної поведінки, які виробляє в собі людина; від справ і вчинків, які вона здійснює; від усієї її свідомої діяльності. Таке самовиховання характеру пе­редбачає, що людина здатна звільнитись від надмірної са­мооцінки, побачити свої недоліки або почати роботу над тими рисами характеру, які вона хотіла б виробити в собі. Тут має значення наслідування: докладаючи зусиль і з до­помогою Духа Святого, ми можемо формувати в собі риси характеру Ісуса Христа.

Особистість

Iндивід (від лат. individum — неподільне) — це окре­мий представник людського роду в єдності його набутих та вроджених особливостей, носій індивідуально своєрідних психофізичних рис. Найзагальнішими харак­теристиками є:

 цілісність психофізіологічної організації;

 стійкість у взаємодії з навколишнім світом;

 активність.

З’являючись на світ як індивід, людина включається в систему суспільних відносин і процесів, у результаті чого набуває особливої соціальної якості — стає особистістю.

Отже, особистість — це конкретна людина, узята в системі її стійких, соціально зумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв’язках і ставленнях, визначають її моральні вчинки й мають суттє­ве значення для неї самої і для оточуючих.

Індивідуальність — це неповторність поєднання при­родних та соціальних якостей індивіда, що втілюється у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, спе­цифіці потреб та інтересів, стилю діяльності.

«Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють» (О. Г. Асмолов)

Згідно з теорією інтегральної індивідуальності В. С. Мерліна, індивідуальність людини складається з ін­дивідуальних особливостей, що належать до різних рів­нів її організації:

 нижчий (біохімічні, загальносоматичні та нейроди­намічні властивості організму);

 середній (психічні властивості особистості — тем­перамент, характер тощо);

 вищий (соціально-психологічні властивості — ролі людини в малих та великих групах).

Провідною характеристикою особистості є її спрямо­ваність, тобто сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості і які відносно незалежні від кон­кретних ситуацій. Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона вклю­чає такі пов’язані між собою форми:

 потяг (найпростіша біологічна форма спрямованості);

 бажання (усвідомлена потреба й потяг до чогось певного);

 прагнення (бажання + вольовий компонент);

 інтерес (пізнавальна форма спрямованості на пев­ний предмет);

 схильність (інтерес + вольовий компонент);

 ідеал (предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні);

 світогляд (система філософських, етичних, естетич­них, природничо-наукових та інших поглядів на світ);

 переконання (вища форма спрямованості, яку розу­міють як систему мотивів особистості, що спонукають її чи­нити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду).

Якось св. Августин зауважив: «Ми кажемо «можли­вість», «імовірність», але все потрібно пояснювати пе­редбаченням Божим. Воля Божа є першою і найвищою (souveraine) причиною всього, бо нічого не здійснюється без повеління й дозволу Бога». Оскільки першопричиною всього є воля Божа, а людина створена за образом і по­добою Божою, то виникає питання: чи людина теж має волю? Що таке воля?

Воля — це свідоме регулювання людиною своєї по­ведінки і діяльності, що виявляється у вмінні долати вну­трішні та зовнішні труднощі під час здійснення цілеспря­мованих дій та вчинків.

Вольова дія людини — це не проста реакція у відпо­відь на подразники, що діють у даний момент, а відповідь всієї цілісної свідомості. Воля формується умовами життя і діяльності людини, зовнішніми обставинами, а також у процесі виховання і самовиховання.

Свобода волі полягає в тому, що, пізнаючи світ і сус­пільство, людина вибирає можливі й необхідні для неї дії, тобто приймає рішення і відповідно діє.

Оріген вважав, що вільна воля людини полягає у здат­ності розуму розрізняти добро і зло й у здатності волі ви­бирати між ними.

«Людина вибирає добро, коли їй допомагає милість Божа, і вибирає зло, коли вона відсутня»(Св. Августин)

Очевидним є факт, що під час створення Адам справді мав вільну волю, але внаслідок гріхопадіння він втратив її; все досконале, що він отримав від Бога, наголошує нам: «Господь же — то Дух, а де Дух Господній — там воля» (2 Кор. 3:17), «…бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5б).

Цікаву думку висловив Євхерій, єпископ Ліонський: «…Христос є дерево життя, і той, хто простягне до Ньо­го руку, — буде живим. А дерево пізнання добра і зла є вільна воля, і той, хто вкусить від неї, — помре». Бог є наш Господь і Творець усього сущого, Який у Своїй прему­дрості від початку визначив усе те, чому належить статись (у всесвітній історії чи в житті окремої людини). І тепер Своєю силою і волею Він це здійснює: через «наші» наміри й волю спрямовує до визначеної Ним мети. Ми повинні це розуміти й реально оцінювати себе і світ, у якому живемо, а також інших людей, які зустрічаються в нашому житті.

Самооцінка особистості — це оцінка особистістю са­мої себе, своїх можливостей, здібностей, якостей та свого місця серед людей і перед Богом. Самооцінка може бути:

 завищеною (переоцінка себе, що призводить до егоцентризму, надмірності, агресивності, підозрілості, втрати контакту з друзями, рідними, близькими);

 заниженою (невпевненість у собі, підвищений рі­вень тривожності, байдужість, відмова від ініціативи; формується комплекс неповноцінності);

 адекватною або нормальною (свідчить про опти­мальне співвідношення можливостей та здібностей лю­дини і адекватного усвідомлення оточуючої дійсності).

Як бачимо, процес пізнання самого себе надзвичай­но складний і тривалий. Чому, маючи однакову анато­мічну будову та однакове функціонування всіх систем та органів, про одну людину ми кажемо «великодушна», а про іншу — «бездушна»? Що ж це за загадкова субстанція така — «душа», яку досі не можуть знайти в людині? Хоча кожен із нас точно знає, де знаходиться душа, якщо вона болить, або куди вона втікає в моменти сильного страху чи напруження. Що з цього приводу каже Слово Боже?

Єврейське слово «нефеш», перекладене як «душа», у Старому Завіті зустрічається 754 рази в різних значеннях:

1) в Бут. 1 це слово означає фізичне життя і застосо­вується до різних живих істот; у цьому розумінні вона по­требує їжі та пиття;

2) Повт. Зак. 12:23 указує на те, що носієм душі є кров, тобто матеріальна сутність; у цьому розумінні вираз «ду­шею й тілом» указує не на розділення цих двох елементів, а на їх цілісність;

3) часто це слово трактується як орган чуття; у цьому випадку слово «душа» можна замінити на слово «серце»;

4) інколи це слово застосовується тоді, коли потрібно підкреслити характер, бажання, схильність, наприклад, «одне серце і одна душа» (Дії 4:32);

5) але найчастіше, мабуть, це слово вживається в розу­мінні особистості (Бут. 12:5; Лев. 1:2; Дії 2:41; Об. 18:13 та ін.)

Інколи в Біблії застосовується слово «нешама» («та, що дає дихання»). Згідно з давньоєврейською традицією саме «нешама» є безсмертною і незалежною від тіла сут­ністю, тоді як «нефеш» пов’язаний з тілом і підлягає смерті.

У Новому Завіті зустрічається грецьке слово «психе», що також означає «душа», більше 100 разів, але воно за­вжди означає не якусь окрему сторону існування людини, а цілісну людину як особистість.

Отже, і Біблія, і наука єдині в тому, що тіло і душа люди­ни невіддільні одне від одного; це слова, що по-різному характеризують людину як живу істоту; мабуть, можна і так сказати, що результат функціонування цілого живо­го організму, а не якийсь окремий орган, був названий душею.

Таким чином, користь від піз­нання самого себе одержує той, хто, усвідомивши ницість свого становища, падає навколішки пе­ред величчю і славою Бога, Який є Любов і Милість безмежна.

Ольга Прокопович