Зимовий вечір, від холоду облітають залишки листя… Усі поспішають до домівок. Заклопотані, у справах. А як же інакше? Життя — це праця. І правильно! Не можна жити нерозчесаним у коробці з-під холодильника, харчуватися крупами з личинками молі (звичайно, перед тим повибиравши їх!) Це ж нецивілізовано! А цивілізація вимагає свого! От і витрачаємо півжиття на цивілізацію.
Ми не можемо не виховувати своїх дітей. А це — затрата енергії. І елементарна — на заміну підгузка, і мудрість «витесати» моральні звички. А скільки це сил, часу! От хоча б захворіло дитя — ніч не спиш. А зранку вже тобі не до високих ідей. Так мріється схилити голову в сонячній кімнаті. У всій цій метушні не вистачає ні сил, ні часу на «високі» речі, на старих хворих батьків, на спілкування з друзями. Про це складають вірші, плачевні пісні, засуджують. А я не знаю, як суміщати втому, рутину з душевним спокоєм, альтруїзмом. Де межа? Хіба я можу всім навколо допомогти?
Про що я роздумую? Такі плутані думки в моїй голові… Аж стукає всередині. Наче якийсь механізм чи годинник, що відлічує час, коли ж я все-таки допетраю, що воно правильно?
Сніжок сипле. Світло ліхтаря заплуталося в липі. Наче у цвіті стоїть — такі кучугури понамітало на її віти. Добре вдома. Тепло. Капці риплять по паркеті. Так хочеться, щоб хтось зайшов до тебе, розпитав, налив чаю, потиснув руку. Все-таки сьогодні свято. Та хіба комусь цікаво сидіти зі мною? Та й я не часто навідував старих і самотніх. У кожного своє щастя і клопоти…
Котику, тільки ти тут своїм теплом зігріваєш мене. Пушику…
Котику-муркотику, не ходи по хаті,
не буди дитяти…
Та ні, гасай, перевертай горщики — немає кого будити. І сердитись не треба … Не дивись на мене так! Хіба я можу всім навколо допомогти…
Та, мабуть, я і не потрібен був усім! Усім — ні… А от тому вузькому колу рідних, близьких, сусідів таки знадобився б. Хай не другом, братом, а хоча би північним сяйвом у темному небі, соломинкою. От так, Пушику, бачиш поряд людина в скруті — допоможи. Ех ти! Усе муркотиш і потягаєшся. Та як же тим людям добро зробити, запитаєш ти, коли вони он які завидющі, а люті які! Як мороз січневий! А чи знаєш ти, полосате створіння, що хто ким переможений — той тому і раб! Не можна бути переможеним їхнім злом!
Дід Панас підніс кулака вгору.
Треба бути вищим від їхнього метушіння. Пошкодуй їх за їхню короткозорість. Якщо вони навіть чинять неправильно, ти не відступайся — люби їх!
Погладив кота й узяв на руки, зазираючи в очі.
Та де там тобі зрозуміти моє прозріння…
Хтось подзвонив у двері. Діти, внуки, сусіди таки згадали діда, мабуть, теж прозріли.