СУМНА ГОСТЯ
День минає, вечоріє.
А про що Оленка мріє?
— Зараз всі мої думки
Про цікаві казочки.
Є в бабусі Ясочки
Знов для мене казочки?
— Так, про дівчинку Образу,
Що старішала щоразу,
Як до когось завітає.
— А у нас її немає?
— Може, є, а може — ні.
— Мамо, почитай мені!
Були собі дві подружки-нерозлийвода, Даринка та Марійка. Вони навчалися в одній школі, жили в одному будинку в невеличкому містечку, дуже схожому на наше. Як і всі дівчатка, вони полюбляли гратися з ляльками, стрибати через скакалку, вишивати. Та понад усе подружки любили ділитися своїми дівочими секретами. Одного разу зустрілися вони після уроків як зазвичай потеревенити.
— Ой, ти знаєш оту задаваку-задериніс Оленку з 3-Б? — почала улюблену тему Марійка. — Вона сьогодні обізвала мене язикатою Феською!
— Дивись ти! — обурилася Даринка. — А сама вона тоді хто? А ось уяви собі, Тетяна обізвала мене підлабузницею… А мама вранці сказала, що я — ледача! А чого це я ледача, скажіть, будь ласка? Ну, взагалі-то, я чашку за собою не помила після сніданку, то й що?
Дівчатка погомоніли ще трохи та й розійшлись…
Удома Даринка відразу ж узялася за уроки, але потім її зморило на сон. Дівчинка прилягла на канапі й задрімала. І наснилася їй Марійка. Подруга знову й знову переказувала свої улюблені образи, а потім якось непомітно зникла… Даринка й собі почала пригадувати свої образи… Як раптом, невідомо звідкіля з’явилася дівчинка зі старечим обличчям.
— Ти хто? Як тебе звуть? — розгублено запитала Даринка.
— Я — твоя Образа, — зітхнувши, відповіла сумна гостя. — Я завжди ходжу за тобою, наче тінь, доки ти мене пам’ятаєш. Ми, Образи, не по літах старіємо. Мої сестри тяжко працюють: повсякчас нагадують людям про себе. А мені б теж хотілося весело гратися, як і вам. Та коли ж нам…
Даринка пригадала, як довго могла дутися на своїх подруг через дрібниці. Смуток огорнув її серце.
— Чим же тут зарадиш? — у розпачі запитала вона.
— Лишень однісіньке слово — «вибач», — усміхнулася співрозмовниця, — і ти мене більше не побачиш. Але не кожній дівчинці стане мужності вимовити це слово. Мало хто знає, що воно вміє робити всіх щасливими. Навіть я помолодшаю…
Даринка прокинулася. Дівчинці враз захотілося поділитися своїм чудернацьким секретом із подругою. За мить вона просто з порогу переказувала Марійці свій сон.
— Лишень одненьке слово? — здивувалася та.
— Так!
— Чекай, чекай, я вже біжу до Оленки, потім до Наталки, потім до Маринки, а потім…
Радісна Даринка повернулася додому. Незабаром прийшла з роботи мама. Даринка кинулася до неї із поцілунками:
— Мамо, мамусю, вибач мені! Образа більше ніколи не завітає до нас у дім!
— А й справді, навіщо нам така сумна гостя, доню! — ласкаво всміхнулася мама.
Дорогі дівчатка та хлоп’ята! А чи часто заглядає до вашої оселі сумна гостя? Тепер ви впевнено можете з нею розпрощатися, лишень вам стане сміливості попросити пробачення. Пригадайте, що Ісус Сам нікого не ображав і ні на кого не ображався.
ЯК КАРТОПЛЯ, ХЛІБ ТА САЛО ПОТОВАРИШУВАЛИ
Диво дивне — свіже Сало
В нашу казочку попало.
Бо шипіло, бо шкварчало,
Ні на хвильку не вщухало.
І Хлібині, й Картоплині
На різдвяній скатертині
Не на жарт перепадало,
Доки Сало не розтало.
Хто шкварчить і не вгаває,
З тим завжди отак буває.
Десь та колись в одній бідній оселі жила невеличка сім’я. Іван та Марічка раділи, навіть коли на столі були лишень хліб та вода. Дітлахи їли не поспішаючи, відщипуючи від кусня по шматочку, а хлібні крихти під столом підбирала кішка Мурка. А коли до хліба була ще варена картопля — отоді обід був справжнім святом!
Одного разу перед Різдвом на столі з’явився нечастий гість — духмяне Сало. Воно легко порозумілося з сусідами. Хліб, Картопля та Сало жили в мовчазній згоді, доки одного разу Сало не кинули на розжарену пательню. Та злощасна пательня так розв’язала йому язика, що, здавалось, кінця краю не буде його балачкам.
— Як ти можеш це терпіти? — роздратовано шкварчало Сало до Хліба. — Тебе всі безжально скубуть та ламають! Картопля, та хоч булькотить у казані…
— Я від задоволення! — стиха промовила та, солодко зітхаючи гарячим паром…
— А ти!.. Ти мовчки зносиш усі знущання! — кипіло обурене Сало. — А ось мене спробуй, ну, спробуй, вщипни чи розламай! Сили забракує втримати — вислизну! Знай нашшш…
І раптом клекотіння вщухло, тому що Сало геть усе… роз-то-пи-лося. По хаті розлилися апетитні пахощі… Марічка полила Картоплю розтопленим Салом і поставила на столі поряд із Хлібом. Хліб увесь цей час доброзичливо слухав белькотіння розімлілого Сала, і от тепер настала мить висловитись і йому.
— Добре тобі казати, ти ж — Сало, — зітхнув Хліб. — Вас із Картоплею смакують і холодними, і гарячими. А Сало їдять навіть старе — для декотрих воно справжні ласощі. Але інша справа — Хліб. Мене найбільше полюбляють свіженьким та м’якеньким, щоб легко ламався, щоб скоринку відщипнути… А сухий хліб навіть собакам не до вподоби.
Хліб трохи помовчав, розмірковуючи, та знов звернувся до притихлих сусідів:
— А хіба ти, Сало не знаєш, що ми створені як їжа для людей? Ми даємо їм наснагу, а за те люди дякують Богу!
О, Хліб-таки всьому голова, розумник… Що й говорити, яка то була радість для бідної родини — скуштувати на Різдво смачнючої страви!
З того часу Хліб, Сало та Картопля по-справжньому потоваришували. Звичайно, Сало не могло мовчати на пательні, але… воно навчилося бути вдячним.
РУКАВИЧКИ
У бабусі Ясочки
Знов з’явилась казочка:
Як сестрички-рукавички
Розгубилися з полички,
Де одна із них лежала
І чого так низько впала,
Як вернулася додому…
Правда ж, вам це невідомо?
— Ой, бабусю Ясочко,
Розкажи нам казочку!
Ось і завітала до нас зима з хуртовинами, сліпучим інеєм та співучими морозами. Бабуся Настуся дістала рукавички зі скрині. Вона їх любила й берегла, тому речі служили їй вдячно та довго. Сива жінка поглянула на улюблені рукавички — вишивані, подвійного плетіння, — їх вона особливо цінувала.
— Тепер таких не придбати, — зітхнула бабця, пригадуючи з якою радістю вона носила їх ще в молодості, на свята. Сидячи на скрині, бабуся задумалася й незчулася, як задрімала. Білі Рукавички першими порушили тишу:
— Ач, як любить нас хазяйка! — захоплено виспівували сестриці. — Вона завжди милується нашим білим кольором, який нагадує їй про святість Бога.
— Так, поталанило вам, — ображено пробубоніли шкіряні Рукавички. — Наш чорний колір може нагадувати лише про гріх. Після цього бабуся гірко плаче та дуже довго молиться.
Після невеличких роздумів вони зловтішно додали:
— Зате бруд не так помітно на чорному тлі. А вас їй, бідоласі, доводиться прати мало не щодня!
Жовтенькі Рукавички знали, що й вони цінні для власниці, і мовчали — такі сварки не варті й дірки з бублика.
— Як би ви не вихвалялися своєю білизною або чорнотою, — рішуче припинила сперечанку права Рукавичка, — а на прогулянку ми підемо першими! Ви ж самі чули, що про молодість їй нагадуємо саме ми!
Після такої самовдоволеної заяви суперечка зійшла нанівець.
Бабуся Настуся прокинулася та заходилася збиратися на прогулянку. Вона взяла свої улюблені рукавички, вийшла з квартири і зайшла до ліфта, там почала квапливо їх надягати. Права Рукавичка почала вертітися і соватися від цікавості. Раптом вона зісковзнула й полетіла прямісінько у шахту ліфта.
«Може, — міркувала вона собі, — мене там чекають незвичайні зустрічі та пригоди?» Але на самому дні шахти було порожньо, брудно й темно. Бідолашна Рукавичка зрозуміла, що самій їй звідси не вибратися. Ой-ой, згляньтеся хоч хто-небудь над бідолашною рукавичкою!
Тим часом засмучена хазяйка довго не могла заспокоїтися:
— Що мені робити з однією рукавичкою? — журилася вона. — Хіба що викинути? Яка мені користь з однієї рукавички, адже зручно — з двома!
Ліва Рукавичка з острахом прислухалася і тремтливо чекала на рішення бабусі Настусі, бо молитися вона не вміла.
— Невже мені валятися у кошику зі сміттям? — хлипала плетена улюблениця.
— Ні, — сказала сама собі бабуся, — хай лежить у скрині, може Господь змилується наді мною і поверне пропажу. Буду надіятись!
У мінливому чеканні пропливали дні. Рукавички тепер часто бачили улюблену хазяйку з Біблією у руках. Стихли суперечки між ними, усім їм було якось ніяково.
Одного разу, повертаючись із базару, Настася Петрівна застала робітників, які ремонтували ліфт.
— Сам Бог мені вас послав! — вигукнула вона.
Молодий робітник здивовано дивився на бабусю. Він аж ніяк не очікував, що зламаний ліфт може когось так потішити.
— Розумієте, — пояснила жінка, — моя рукавичка впала у шахту…
— То вам її дістати? — запитливо усміхнувся юнак.
Права Рукавичка лежала на самому дні ледь жива та тепла. Невже її визволять? Невже вона ще послужить своїй дорогій хазяйці, побачить своїх сестер?
— Та я ж так забруднилась! — раптом пригадала вона, і її радість зів’яла. — Адже при денному світлі всі побачать цей жахливий бруд: і робітник, і хазяйка, і всі сусіди! І всі-всі!
Та ось брудна рукавичка лежить на долоні старенької Настасі Петрівни, яка сама стрибала би від щастя, якби була трішечки молодшою…
— Дякую Тобі, Господи, — молилася вона, — Ти так ніжно нагадуєш мені цією брудною рукавичкою про моє очищення…
Бабуся набрала в таз води та випрала знахідку. Хоч мило щипало й лізло в очі Рукавичці, у її серці був справжній тріумф — вона знову вдома, поміж сестрами! Чистеньку утікачку зустріли і білі, і чорні, і жовтенькі сестрички-рукавички. Вони разом співали, сміялися, веселилися, бо нарешті зрозуміли, що недобре сперечатися заради того, аби довести свою зверхність.
Друже! Можливо ти також полюбляєш вихвалятися та наполягати на своєму? Як ти думаєш, чи не з цієї причини рукавичка потрапила в біду? Може, краще відмовитися від необережних хвалькуватих слів, поки не пізно?..
Валентина Грек,
переклад з рос. Вікторії Кишкової,
автор приказок Алла Кириченко