Читаючи сторінки Святого Письма, не раз стикаєшся із застереженням Бога щодо заздрості. Звісно, ти знаєш її силу і її підступ, проте це один із гріхів, на який сучасні люди не надто зважають. Нас більше турбують видимі прояви гріховної сутності людини: наркотики і наслідки їх вживання, проституція і поміскуїтет[1] молоді, алкоголізм матерів і доля полишених ними немовлят, свідоме й зважене поклоніння грошам та владі тощо. Ми бачимо результат такого життя, те, у що перетворюються люди, і це нас не просто лякає, а змушує похолодіти всередині й зупинитись серце.
Проте в житті людини є низка речей, які не помітні на перший погляд, проте мають не менш руйнівну силу: байдужість і егоїзм, брудні слова і клятвовідступництво, брехня і використання інших для досягнення своєї мети, плітки і атеїзм. Зазвичай вони не проявляються на поверхню наших масок, але, затаївшись глибоко в серці, вражають і нас, і тих ближніх, кого Бог поставив поряд із нами.
Хвороба
Одним із таких гріхів є заздрість. Це бажання, щоб тобі належало те, що є у іншого. Заздрість, немов хвороба, поволі вражає людину, а потім розповсюджується на весь організм. Ось як описує цей процес апостол Яків: «Бажаєте ви — та й не маєте, убиваєте й заздрите — та досягнути не можете, сваритеся та воюєте — та не маєте, бо не прохаєте, прохаєте — та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої… Пожадливість потому, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть» (Як. 4:2–3; 1:15).
Заздрити можна всьому: успіхові та зовнішності, таланту й непомітності, грошам і вмінню жити сьогоднішнім днем. Заздрість може перетворити будь-який об’єкт у нав’язливу ідею. Вона, як ракова пухлина, усе обертає для своєї користі й росте непомітно, поволі, поки не заповнить собою все.
Іноді кажуть, що є «біла заздрість», яка не доводить до гріха. Але хіба можна назвати рак «білим»? Є так звані доброякісні пухлини, але ж пухлини, і їх видаляють, бо організм не може при їх наявності повноцінно функціонувати. Так само із заздрістю: вона не може бути доброю чи білою. Вона є така, як є, — егоїстична, непомітна, проте готова на все заради об’єкта свого бажання.
Христос
І до цього виду хвороби піддатливі всі люди. Немає такої людини на землі, яка б могла самостійно протистояти заздрості. Адже завжди знайдеться в когось іншого те, чого в мене немає. І вже не важливо, чому Бог мені не дав цього, — головне, що я не маю!
Чим більше людині дано, тим більше вона починає помічати, що ще чогось їй не вистачає. І, здавалось би, у тих, хто наділений від Бога непересічними здібностями, має бути найменше спокуси в царині заздрості, а зась! Саме ці люди часто стають прикладом того, як цей гріх може призвести не лише до спотвореного життя, а навіть до смерті.
Найяскравішим прикладом цього є життя нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Адже Понтій Пилат, римський префект, чітко знав, що єврейська верхівка видала Христа і бажає Його смерті тільки через заздрощі (Мк. 15:10). Заздрощі до ще більшої поваги від людей, до глибокого знання Слова Божого й до того, що влада, яку так плекав синедріон, може бути втрачена через одного босоногого Проповідника. І саме ця заздрість змусила поважних людей, що представляли цвіт і гордість нації, які своєю мудрістю підтвердили право бути обраними в керівний орган Ізраїлю, вигадувати неправду, лжеприсягати й вимагати смерті невинної людини.
Біблійна історія просто підтверджує тезу, що для заздрості не можуть бути перепонами ні повага інших, ні статки, ні положення у суспільстві, ні досягнення і рівень знань, які ти здобув. Вона вражає всіх і однаково полонить і багатих, і бідних.
Моцарт і Сальєрі
У світі мистецтва випадки заздрості не просто непоодинокі, а трапляються постійно. Про одні ми чули, про інші — ні. Напевне, найвідомішим із них є легенда про стосунки Моцарта і Сальєрі. Про це зняті фільми, написані художні твори. Навіть Пушкін зобразив цю трагедію в одному зі своїх творів. Але чим вражає всіх ця історія? Не вдаючись у деталі, можна сказати наступне: своєю напругою та розв’язкою.
Антоніо Сальєрі (1750–1825) досяг успіху як композитор завдяки важкій і наполегливій праці. Для того щоб виходець із сім’ї купця міг «пробитися» у житті, йому довелося старанно працювати. А маючи за вчителів таких композиторів як Гассман і Глюк, Сальєрі навчився чітко розуміти, як потрібно й що важливо писати й виконувати в певний час і в певних умовах. Саме ця здатність із працелюбністю привели до того, що наприкінці життя він став придворним композитором та капельмейстером імператорського оркестру.
А Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791) — просто молодий геній. Син музиканта, він злетів на вершину імперії, навіть не усвідомлюючи і не цінуючи того дарунку, яким наділив його Господь. Зіграти із заплющеними очима — просто, записати складний твір з пам’яті — завиграшки. Вигадати оперу за короткий термін — немає проблем, писати твори з першого разу начисто — а як іще можна їх писати? Не переписувати ж!..
Саме оця безтурботність і легкість, з якою молодий Моцарт вирішував проблеми, і була, як кажуть, об’єктом заздрості Сальєрі. Те, до чого один ішов усе життя, відмовляючи собі в усьому, для іншого далося не просто легко, а без жодних зусиль. Разом з тим, усі ці досягнення не були чимось важливим для Моцарта. Він легко творив, легко жив, легко витрачав кошти, так само, як і легко їх здобував.
Ніхто достеменно не знає правди про смерть великого композитора, і чи насправді його отруїв заздрісник. Доказів ні в кого не було і немає. Проте саме те, що Сальєрі недолюблював Моцарта й чинив перешкоди, щоб твори Амадея набували популярності, послугувало підґрунтям для породження легенди про смерть від отрути. А може, геніальний композитор не витримав того тиску, якого зазнавав уже перед самою смертю?..
У житті Сальєрі ж не відбулося великих змін, він залишився придворним композитором. Зовні нічого не змінилося, проте життя того, хто заздрив, перетворилось на суцільний біль, адже він вважав, що хтось інший привласнив усі його заслуги.
«Електрична» заздрість
Іноді заздрість розповсюджується на ті сфери життя, які не мають для нас важливого значення, а іноді навіть на речі, які взагалі до нас не мають відношення. Щось подібне відбулось у стосунках між двома відомими винахідниками — Томасом Едісоном і Ніколою Теслою.
Томас Едісон (1847–1931) був винахідником, який одним із перших зрозумів цінність винаходів (у грошових еквівалентах). Більшість із його майже 3000 винаходів були практичними й такими, що могли приносити прибутки. Саме він розробив і запатентував відому лампу розжарювання, яка тепер світить у кожному помешканні. Завдяки такому підходу, Томас Едісон побудував цілу «імперію», на яку працювало багато невідомих, проте талановитих винахідників.
Одним із них був сербський хорват Нікола Тесла (1856–1943). На відміну від Едісона, який досліджував постійний струм, Тесла вивчав змінний. І досяг неабияких успіхів. Його називали людиною майбутнього, справжнім генієм і пророкували велику славу як першовідкривачеві нових горизонтів для людства. Та раптом на голову Тесли посипались проблеми: Едісон вигнав його зі своїх лабораторій та ще й притягнув до суду за плагіат. І хоча всі 11 позовів судом були відхилені, життя хорватського винахідника перетворилося на суцільний жах.
Едісон, який просував свої дослідження у царині постійного струму, дійшов до невтішного висновку: цей струм можна використовувати лише на коротких відстанях (до двох кілометрів). І при таких умовах електростанція мала бути розташована десь поблизу. Більше того, напруги таких електростанцій було недостатньо для промислових виробництв. Із змінним струмом таких проблем не було.
І коли Едісон побачив, що в Тесли справи йдуть усе краще й краще, він злякався, що його дітище, імперія прибутку, буде зруйноване. Саме це змусило його витрачатись на судові тяганини й інші неприємні речі.
Можна було б сказати, що це не була заздрість у прямому сенсі цього слова, якби не наступний крок винахідника. Він найняв газетярів, які мали друкувати статті про шкідливість змінного струму, а сам писав буклети та прокламації проти Тесли. Обидва вчені прожили довге життя — проте до самої смерті Едісон не змирився з існуванням Тесли й робив усе можливе, щоб його винаходи й наукові праці не були оцінені сучасниками. Лише після смерті Тесли, у вік космічних польотів і неймовірних швидкостей, світ почав відкривати для себе талант хорватського винахідника, який усе життя хотів лишень допомогти людям і полегшити їхнє життя.
Заздрість на віки
Але є випадки, коли заздрість однієї людини розповсюджується на цілі віки і впливає на цілі покоління, формуючи їхнє ставлення до тих чи інших історичних подій і життів. Таким прикладом є історія Джорджо Вазарі (1511–1574) — італійського художника, архітектора і теоретика мистецтва.
Навчаючись у різних видатних художників свого часу, серед яких були і Мікеланджело та Бандінеллі, Вазарі набув майстерності, яку оцінили в багатьох містах Італії. Користуючись прихильністю родини Медичі, митець мав велику популярність і багато замовлень, він займався викладацькою діяльністю та виданням книжок. Вазарі був насправді різнобічно обдарованою людиною. Проте його роботи не вирізняються ні вишуканістю, ані чимось надзвичайним. І в свій час він просто був одним із багатьох художників, якими так прославилась середньовічна Італія.
Найбільшого успіху й слави йому принесла книга «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів», видана в Римі 1550 р. У книзі були подані біографії й оцінка творчості італійських художників, попередників і сучасників автора. Над цим твором Вазарі працював ретельно, залучаючи своїх друзів для літературної і художньої правки.
На довгий період ця книга стала джерелом відомостей про художнє життя Італії того часу. Більше того, вона вважалася незаперечним авторитетом у царині історії мистецтва. Тарас Шевченко був знайомий із цією книгою. Він мав доступ як до французького перекладу, так і до італійського оригіналу, що зберігався в Петербурзькій академії мистецтв. У своїй повісті «Художник» він згадує книгу, як правдивий документ своєї епохи. А у своєму «Щоденнику» за 23 липня 1857 р. він зазначив, що твір Вазарі переживе недолугі твори сучасників.
Але немає нічого таємного, що не розкрилося б. Це закон, який встановив Сам Господь, а ми, люди, лише відкриваємо його дію. У ХХ столітті люди отримали доступи до архівів та історичних документів того часу. Саме це дало можливість поглянути на твір Вазарі під іншим кутом і виявити, що автор писав життєписи своїх сучасників у контексті їхнього ставлення до власної персони чи своєї творчості. Таким чином ті, хто хвалив твори Вазарі, були удостоєні схвальної біографії і піднесення, а ті, хто наважувався критикувати автора, були змальовані як недалекі й не надто талановиті митці.
Іноді, не маючи можливості знати всі обставини, автор включав у свої оповіді плітки, що побутували на той час серед людей. Так, він описав у книзі історію про те, ніби художник Андреа дель Кастаньо убив свого вчителя. Історію сприйняли за цілком очевидний факт. Це призвело до того, що Кастаньо не міг працювати як художник, його фрески були зафарбовані, а ім’я його було викреслено з пам’яті народу на довгі часи. Тільки в недалекому минулому були переглянуті документи й з’ясована страшна помилка. Задля збереження творів художника (яких не так уже й багато залишилось) у Флоренції відкрили музей Кастаньо.
Таким чином заздрість однієї людини розтяглася на довгі роки й формувала уявлення кількох поколінь людей.
Бог
Але над усім, що відбувається на землі, стоїть Бог. І Він, давши заповідь, що наказує нам перевіряти себе і не допускати в своє серце заздрості, стоїть на сторожі Своїх заповідей. Кожен дасть відповідь за те, чим наповнене його серце. І запорукою чистоти серця не можуть стати ні досягнення, ні знання, ні знайомства, ні статки, ні таланти, які Бог дарує кожному. Запорукою нашої чистоти може бути лише Сам Господь, Який здатний очистити наші серця і зберегти їх від скверни заздрості. Адже те, що є скарбом для людини, буде володіти її серцем. Те ж, що володіє людиною, буде формувати все її життя.
А якщо життя пронизане заздрістю, то ти не зможеш побачити й оцінити жодного із тих дарунків, які Бог приготував тобі…
Олег Блощук
[1] Проміскуїтет (від лат. prōmiscuus «змішаний», «спільний») — невпорядковане, нічим і ніким не обмежене статеве життя з різними партнерами. Цей термін застосовується для опису статевих відносин у первісному людському суспільстві до створення інституту сім’ї і для опису невпорядкованого статевого життя індивіда.