Дідусі та бабусі. У житті кожної людини вони були і є люблячими та мудрими наставниками, наріжним каменем сімейної педагогіки, яка, як струмочок, збігає у велику й могутню річку з назвою Українська народна педагогіка.
Мої дідусь Софроній і бабуся Маринка жили в лісі, на хуторі Діброва, а дідусь Григорій і бабуся Уляна жили на хуторі Новини. Від хутора до хутора можна було добиратися ґрунтовою кінною дорогою або пішки мальовничими лісовими стежками.
Моїм онучкам Марічці та Олі було важко уявити, що колись я теж була маленькою дівчинкою і в моєму дитинстві було безліч цікавих пригод. У цьому їм допомогли мої старенькі фотознімки та деякі сімейні реліквії.
Моя бабуся Уляна, на мій погляд, була талановитим народним педагогом. Незважаючи на воєнні та повоєнні труднощі, вона так уміло організовувала день, що мені було ніколи нудьгувати, пустувати чи вередувати. Називала мене дуже поважно: «Господиня». Сама була невтомною трудівницею й дуже вміло, ненав’язливо залучала мене до праці. Бабуся ніколи не пояснювала й не показувала, що і як робити. Я спостерігала за її працею й намагалася діяти так само. Бувало, випікає пироги. Уділить мені на стільниці шматок тіста, поставить начинку, дечку, і я самостійно змазую помазком із гусячого пір’я дечку, ліплю з цього неслухняного в дитячих руках тіста пироги, які ставали несусвітньо довгими, змазую їх яйцем, а потім сама кладу на лопату, стаю на стільчик і саджаю їх у піч. Коли пиріжки були готові, я пригощала ними дідуся. Яка це була насолода вдихати пахощі духмяної випічки й спостерігати, як мої пиріжки зникають за дідусевими сивими вусами! А він, запиваючи їх молоком, прихвалював, що таких смачних пиріжків не їв ніколи!
Хіба може сучасна чотирирічна дівчинка похвалитися своїми грядками?! А мені бабуся відводила на городі чималенький шмат землі, на якому були мої грядки з городиною. Бувало, йде садити капусту і каже: «Господине, ходімо садити капусту». Проходячи мимо мого городця, кладе біля стежки пучок розсади й іде далі. Мені доводилося спостерігати, що вона робить на своїй грядці. Дивлюсь: копає ямки — копаю теж, наливає в них воду — я теж наливаю, садить розсаду — я теж. Можливо, вона й поправляла мою роботу, але я цього ніколи не бачила. На моєму городі було все: квасоля, цибуля, огірки, помідори, капуста, морква й навіть гарбузи. Я дуже любила спостерігати, як у великих, жовтих гарбузових квітах хазяйнують джмелі.
Коли бабуся Уляна прала білизну у великій балії, вона з протилежного боку ставила другу пральну дошку й давала мені прати свої ситцеві хустки, носовички; я брала мило й з великим задоволенням працювала.
Улюбленим заняттям узимку було прядіння. Бабуся пряла на коловоротку, а я з другого боку прясниці — на веретені. У мене була ціла торбинка напрядених мною клубочків з кужелю, вовни. Коли все було попрядене, бабуся ставила в кімнаті великий верстат і виготовляла на ньому полотно, ткала килимки, рушники. Я дуже любила допомагати бабусі — сукала цівки. За німців, тобто в роки окупації, німці запасалися продовольством у господарствах українців. Одного разу в бабусиному житті була така пригода: прийшов ляндвірт і вимагав «масло, яйка, шпек», бабуся приховала торбинку з салом на педальках ткацького верстата, прикрила запаскою і дуже переконливо доводила ляндвірту, що сала немає. Кіт, не терплячи обману, витягнув сало зі схованки й із гнівним вуркотінням почав прокушувати в торбинці дірку. Довелось розпрощатись із салом на користь німця, який, задоволено посміхаючись, пішов із хати.
Зимові дні та вечори — це час проведення посиденьок, оденок, вечорниць. Посиденьки проводились у свята та присвятки, оденки — в буденні дні, вечорниці — у святкові й буденні дні. Це був час спілкування, обміну досвідом, молодіжних розваг. У святкові дні на вечорницях та оденках часто співали псалми. Псалом «Мудрі діви не дрімали» звучить у моїй душі ще й досі, поряд з наспіваними мамою українськими народними піснями. У буденні дні це був час не тільки для спілкування, співів та читання книг з татової бібліотеки, але й час для рукоділля. В’язали светри, рукавиці, шкарпетки, скатерті, прошви для подушок, вишивали рушники, картини тощо.
В один із вечорів читали поему Шевченка «Катерина». Уточнивши в бабусі, що Катерина насправді втопилася, а Івасик залишився сиріткою, я довго й невтішно плакала. Питання сирітства для дітей війни, які в будь-яку мить могли отримати трагічну звістку про смерть тата, було дуже болючим. Прабабуся Надя розповіла правнучкам Олі та Марічці такий випадок: «Жну пшеницю, а ваша бабуся Тоня, яку я в чотирирічному віці взяла на жнивне поле, гралася на узліссі, яке межувало з полем. Граючись, побачила під кущиком зайчатко, взяла на руки, принесла до мене та й питає: «Мамо, а де його мама?» Я сказала, що вона зараз прибіжить і тому зайчатко слід покласти під кущиком. Вона продовжує запитувати: «А тато зайчатка на фронті?..»
Прабабуся Надя, розповідаючи Марічці та Олі про дитинство бабусі Тоні, розказувала про підготовку до Різдвяних свят. Іграшки для ялинки виготовляли з паперу, соломки. Ялинку прикрашали яблуками, горіхами, коржиками, шоколадними цукерками, які зрізували у святкові дні для колядників, гостей, і іграшками, виготовленими власноруч. Під ялинкою було гніздечко із сіна, у яке «Бозя клала» діткам святкові гостинці. Напередодні свята маленька Тоня бігала по хаті, спостерігала за тим, як бабуся Маринка випікала до свята коржики. У якийсь момент бабуся нищечком поклала цих ще гарячих коржиків у гніздечко під ялинкою. Відійшла до печі й каже: «Піди-но поглянь, може Бозя поклала тобі в гніздечко гостинчик?». Коли маленька Тоня побачила в гніздечку коржики, вона схопила їх в руки, побігла до бабусі Маринки й радісно вигукнула: «Бабусю, Бозя пече такі самі коржики, як і ви!»
Ще розповіла прабабуся Надя про те, як одного разу їхня бабуся Тоня в дитинстві розбила ненароком горнятко. А посуд після війни був великою цінністю. І коли мама гнівно запитала, чому так сталося, Тоня відповіла: «Воно саменьке скочило зі столу!»
Коли я із своєю внучкою Олею пішла на город і побачила, як вона мобілкою фотографувала джмеля, пригадала мамину розповідь про те, як я її вчила називати джмелика Іванчиком. Був у нас у селі чоловік на прізвище Іванчик, але його по-вуличному кликали Джмеликом. Коли я побачила його на вулиці, то сказала, що йде Джмелик. Мама сказала: «Не кажи Джмелик — кажи Іванчик». Коли, перебуваючи з мамою в полі, я побачила джмеля, то запитала: «Що це?» Вона відповіла: «Джмелик», а я їй зауважила: «Не кажіть Джмелик — кажіть Іванчик!»
Розповіла прабабуся Надя, як вона зі своєю донечкою Тонею недільного дня поверталася з храму. Дорога від села до хутора була не близькою, потрібно було пішки пройти в обидві сторони 10 кілометрів. Вирішили по дорозі додому перепочити в маминої старшої сестри Марії на хуторі Лиса Гора. На дворі в піску гралися діти. Мама сказала Тоні: «Залишайся з дітьми, тільки не будь дурненькою» (мала на увазі, щоб доня не гралася в піску й не забруднила святкового одягу). Минуло хвилин двадцять, Тоня зайшла до хати, де старші спілкувалися, і сказала: «Мамо, а можна я трішки побуду дурненькою?..» Бажання гратися з ровесниками було непереборним…
Іграшки дітей війни, вірніше їх відсутність і потреба в них кожної дитини, — особлива сторінка в житті моїх ровесників. Скільки саморобних іграшок з овочів, всілякого ганчір’я, німецьких консервних банок, обрізків дерева було виготовлено нашими дитячими руками! Траплялося, що вже після війни хлопчики гинули від снарядів, знайдених на полях боїв і використаних у дитячих іграх. Пам’ятаю, як після похорону когось із сусідів я взяла маленьке коритце, яке змайстрував дідусь для поросятка, помістила туди саморобну ляльку і відтворювали в грі похорон: викопали за льохом ямку, поклали туди ляльку в коритці, засипали землею, сформували могилу й прикрасили її квітами. Наступного дня дідусь зоглядівся, що нема коритця, довелося його відкопати й повернути дідусеві. Грались ми у весілля, проводи в армію, у сім’ю. Майже весь день перебували на подвір’ї, у полі, у лісі, купались у природних водоймах, які виникали після дощу.
Співи птахів, споглядання рослин, тварин, живої природи, спілкування з ними доповнювались народним фольклором, піснями, загадками, прислів’ями, якими обдаровували нас наші рідні. Ось загадки і прислів’я, які збереглися в моїй пам’яті з дитинства:
«Під землею птиця кубло звила і яєць нанесла» (картопля),
«Стоять коні на припоні, не їдять, не п’ють, а товстішими стають» (огірки),
«Удень з ногами, а вночі без ніг» (чоботи),
«Сидить дід за подушками і стріляє галушками» (хмари, грім, град),
«Виса висить, хода ходить, виса впала, хода з’їла» (фрукти на деревах, люди),
«Як дбаєш — так і маєш»,
«Хочеш їсти калачі — не сиди на печі»,
«Аби руки й охота — буде зроблена робота»,
«Юхим і з води вийде сухим»,
«Говорить Мирон рябої кобили сон»,
«Шия з намистом, а голова зі свистом»,
«На дерево дивись як родить, а на людину — як робить»,
«Бджілка мала, а й та працює»,
«Навчання і труд — поряд ідуть»,
«Мудрим ніхто не вродився, а навчився»,
«Де розумом не дійдеш — у книжці знайдеш»,
«Добре того вчити, хто хоче все знати»,
«Грамоті вчиться — завжди пригодиться»,
«Не бійся, коли не знаєш, — страшно, коли знати не хочеш».
Мої бабусі та дідусі були неписьменними, але їхні життєві настанови за своєю важливістю досі залишаються для мене на другому місці після Божих, біблійних.
Бабуся Уляна взимку любила на печі «погріти кості», як вона любила висловлюватись. Брала на піч і мене з собою. Я там «плавала» в теплому просі, яке чекало обробки в ступі на пшоно. Потім брала з кубашка німецьку банку, наповнену ґудзиками, і «вчила мене читати». Саме оті прислів’я й приказки, які були в неї в голові, вона видавала за прочитане, а я думала, що вона їх насправді читає. Ще вона любила приказувати: «Вчися, може писаркою станеш». І коли згодом мені під час навчання в інституті, а потім на роботі доводилося конспектувати твори Леніна, матеріали партійних з’їздів, я завжди думала: «Збулися бабусині мрії!» Але якби вона побачила, що я пишу, — вона б жахнулась, бо конфлікт з радянською владою вона носила в своїй душі до смерті. Колгоспного укладу життя з його носіями в нашому селі вона терпіти не могла. Вона психологічно була не готова віддати невідомо кому і в які руки нажите майно, землю, худобу, сапати на відведеній у колгоспі ділянці коксагиз, який вона називала «костогриз». Коли вона бачила, що з села їдуть на хутір голова, бригадир, дільничний міліціонер, вона хапала мене за руку, ми перебігали дорогу біля нашого двору, ховалися в лісі і з-за кущів спостерігали, що вони в черговий раз витягнуть з хати чи з двору. Вони, поцілувавши на дверях клямку, підходили під навіс, де були літня кухня і піч, відсували затулу, побачивши, що там на черені сохнуть вишні, брали на стільчику біля печі відро з водою, виливали в піч, коцюбою нагортали туди вугілля, попіл і старанно перемішували. Після того з почуттям «виконаного обов’язку» залишали двір. Майже трагічно переживала бабуся хвилини, коли здана в колгосп кобила втікала звідти. Прибігала додому, стояла за зачиненими воротами, звісивши у двір голову, і плакала. Ми всі теж плакали, але нічим не могли їй зарадити і знову повертали до «нових хазяїв». Потім вона, вистрибуючи з кошари, поламала ногу й вони її застрілили. Повернення додому кобили не було одиноким і випадковим. Догляд птиці й худоби в господарстві був настільки «гуманним», що навіть продана в сусіднє село молода корівка через кілька днів прибігла додому. Коли прийшов за нею новий господар, дідусь Грицько пішов у хату, взяв отримані ним за корову гроші, віддав їх, а корову забрав до хліва. Був у нас кіт, який полював на домашню птицю, особливо любив «погратися» з маленькими курчатками, гусятками, каченятками. Дідусь з бабусею, ідучи на базар, «депортували» його, випустивши в селі за сім кілометрів від дому. Через три дні вранці, коли відчинили двері, побачили, що наш «розбійник» спокійно відпочиває на порозі.
Ворогами мого дитинства були півень, баран і бджоли. Півень зненацька накидався на мене, міг вискочити на плечі і клювати дзьобом, аж доки хтось не обороняв мене, почувши мій несамовитий крик. Баран теж міг легенько ззаду підібрати на роги, але його нападки були контрольовані пастухами. Він міг напасти, коли йшов на пашу або повертався з неї, коли пив воду в кориті, коли ж його зачиняли в кошару — небезпека минала. А от бджоли мене дуже «любили» і часто «давали меду», що аж очі запухали. Особливо важко було переживати час, коли гнали мед. І ніякі бабусині розповіді про те, що це Божі комашки, які приносять людям багато цілющого меду, який лікує, і їхні укуси — теж ліки, не допомагали. Вони мені наганяли стільки страху від очікуваних болісних укусів, що я й меду не любила їсти, а його було вдома так багато, що його просто гладишками роздавали родичам і сусідам.
Харчування в моєму дитинстві було особливим: мед, свіжі молочні продукти, ніяких консервів. Усі ягоди, фрукти тільки свіжі або сушені. У бабусиній коморі було повно торбинок з сухофруктами: черешнями, вишнями, сливами, яблуками, грушами, лісовими та волоськими горіхами, грибами, квасолею, горохом, лікарськими травами, суничником, чорничником, липовим цвітом, м’ятою та безліччю інших рослин. У погребі зберігалися бочки з квашеними огірками, помідорами, капустою, яблуками, соленими грибами, картопля, морква, редька, буряки, хрін, солений сир. На горищі в сіні, прикритому для утеплення старими покривалами та кожухами, зберігались свіжі яблука, зимові груші, цибуля, часник.
І хоч праця в господарстві не ділилась, сама собою була чітко визначена чоловіча й жіноча робота. У дворі й хлівах, де все іржало, мукало, хрюкало, крякало, бекало, гавкало, нявкало, пищало й кукурікало, давали всьому лад невтомні трудівники — дідусі й бабусі. Звичайно, при потребі допомагали й діти та внуки, але відповідальними за планування і якість роботи були найстарші.
Пам’ятаю, як у неділю після богослужінь і відпочинку дідусь брав мене з собою і ми обходили поля, дивились, чи достигло збіжжя, чи не пора косити. Оглядали ділянки з картоплею (колорадських жуків, фітофтори ніхто не знав і не бачив, нічого хімікатами не обробляли).
Дідусь Грицько любив мене якось по-особливому, як ніхто з рідних. Я цю любов відчуваю й пам’ятаю донині. Це був велетень і добряк. Його любили всі, а найбільше Бог, бо забрав його з цього світу на Великдень 1953 року. На третій день його хоронили. Я не відходила від труни, бо прощалася з найближчим із ближніх. Його спокійного ласкавого погляду, мовчазного погладжування по голівці не могли замінити ласкаві слова мами й бабусь. Коли моя внучка Марічка ще була маленькою і я, укладаючи її спати, стала називати її тими ласкавими словами, якими називали в дитинстві мене («ти моя пташечка», «ти моя квіточка», «ти моє сонечко», «ти моя рибонька» тощо), вона, коли я замовкла, сказала: «Бабусю, кажи ще!»
Час змінює все. Змінилися умови й середовище, у яких зростають сучасні діти — мої внуки та їхні ровесники. Їм іноді здається, що ми відстали від поступів науково-технічного прогресу. Ні, ми здатні все освоїти й осягнути, втім, на відміну від них, бачимо в усьому і негативний бік — примарний блиск світських цінностей і досягнень та їхній руйнівний вплив на дитячі душі. Коли я на кілька тижнів вихоплюю своїх онучок із виру їхнього життя, намагаюсь ознайомити їх з духовними й культурними цінностями, красою української природи, залучаю їх до праці на городі, у квітнику, до приготування національних українських страв. Особливе місце в нашому спілкуванні займає читання і тлумачення Слова Божого, молитва. Розповідаю дівчаткам про той час, коли була заборона проявляти свої релігійні почуття, якою сильною була богоборча машина, але сталося не так, як хотілось безбожникам, а так, як сказав Христос: «Побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18).
Якось Оля запитала: «Бабусю, ви що, не читали зі своєю бабусею Біблії?» Я відповіла: «Ні! Бо бабуся була неписьменна і купити Біблію не було де, задовольнялися тим, що чули читання й тлумачення Слова Божого в церкві, молились і трудились, як Бог велів». Після цих слів подумалось мені, що дитинство моїх внучаток у порівнянні з моїм має великий плюс — вільне спілкування з Богом через Його Слово.
Антоніна Мельничук
Бабусі завжди вкусно готовлять