Питання несправедливих звинувачень, непорозумінь і заангажованості завжди наповнювали історію людства. І, дивлячись на життя людей, які залишили свій розчерк на сторінках цієї великої книги, часто можна побачити, що правда й кривда, велич дарованого Богом таланту й бездушність суспільства завжди йдуть поряд.
Яскравим прикладом цього може слугувати життя видатного українського композитора, виконавця і диригента Артемія Веделя, творчість якого тривалий час була занедбана, незрозуміла й навіть заборонена в Російській імперії.
Народився Артемій Ведель навесні 1767 р. у Києві, у сім’ї київських міщан Лук’яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських. У 11 років він почав навчатися в Києво-Могилянській академії, де здобув філософську й музичну освіту, провчившись одинадцять років. Саме там відкрився його музичний талант. За красивий голос його прийняли в академічний хор, де він став солістом, скрипалем. А в старших класах сам диригував студентським хором і оркестром. Власне, за хорошу гру на скрипці товариші прозвали його Веделем (так називали один із видів старовинного струнного інструмента — попередника сучасної скрипки).
В. Аскочевський писав: «Ведель був поставний вродливий юнак з очима, що випромінювали світло. Вдачею тихий, лагідний, привітний, але над усе віддавав перевагу усамітненню… Молитва не сходила з його вуст. Хоч би що він робив, хоч би куди йшов, завжди стиха промовляв Псалтир, який знав напам’ять, і часто заливався сльозами, декламуючи на розспів пісні царя-псалмоспівця… У розмовах був стриманий, більше мовчав і завжди був задумливий».
1788 р. за клопотанням митрополита Галицького Артемія Веделя та ще двох талановитих юнаків відправили до Москви. І до 1790 р. Ведель керує капелами генерал-губернатора П. Єропкіна. Талант молодого диригента й композитора високо цінують у столиці. Твори Веделя стають широковідомими, виконувати їх вважають за честь, за них платять великі гроші, виступи проходять з незмінним успіхом, найвища знать навперебій запрошує славнозвісного майстра-красеня на гостину. Перед митцем відкривається блискуча кар’єра, але він… залишає Москву й повертається «у провінцію» — на Батьківщину. І ніколи не шкодує про це.
Приїхавши додому, Ведель веде активне музичне життя. 1792 р. навіть звільняється з державної служби в чині канцеляриста сенату. Уже через рік він очолює хор Києво-Могилянської академії. І саме цей період стає найбільш плідним у житті композитора. Він створює шість концертів, багато виступає зі своїми творами.
Унікальність Веделя полягає в тому, що він чи не єдиний геніальний композитор, який не написав жодного світського твору. Він жив молитвою, пломеніючи любов’ю до Бога, бажаючи якнайбільше відобразити у творах образ Того, до Кого був звернений усією душею, Кому служив усім життям.
Генерал Леванідов, якого призначили генерал-губернатором Хар-
ківського намісництва, високо цінував талант Веделя, тому запросив його переїхати з ним до Харкова. Там губернатор забезпечує блискучу військову кар’єру для митця. За короткий час Артемій стає старшим ад’ютантом генерала.
У Харкові Ведель знайомиться із 15-річним співаком Петром Турчаниновим, якого композитор, як сина, бере до себе й навчає мистецтву композиції та співу. Видатний церковний композитор протоієрей Петро Турчанинов усе життя згадував свого наставника зі сльозами вдячності, навіть більшу частину автобіографії присвятив спогадам про найдорожчого вчителя. Особистий приклад учителя вражав юного учня та спонукав до наслідування. Щодня Ведель ходив до церкви на ранню літургію, часто причащався, постив.
«Тільки я один, — згадує майбутній протоієрей, — був тому свідком та через молодість свою багато чого не розумів, хоч завжди дивувався його життю й терпеливості, не насмілюючись нікому нічого розповідати про нього, бо він мені суворо це заборонив».
Великий композитор ніколи не пишався своїм винятковим талантом. Власне, й не вважав його своїм, називаючи всі людські здобутки та здібності Божим багатством, довіреним задля примноження, задля служіння Богу і ближнім. «І, якщо даром отримали, — пише Ведель у листі до Турчанинова, — маємо даром іншим давати, аби не стати невдячним рабом, що заховав свій талант у землю. Інакше на нас чекає небезпека вічного покарання, а з цього випливає, що ми ще більше зобов’язані вдячністю тому, хто приймає, ніж тому, хто дає».
Проте саме тоді, 1797 р., імператор Павло І розформовує корпус Леванідова, а генерала відправляє у відставку. Починається період репресій щодо української культури: забороняють виконувати церковні твори українською мовою, розформовують багато хорів, чимало українських митців стають неугодними престолу і, навіть, небезпечними.
Того ж року композитор переходить працювати у відомство Олександра Теплова, губернатора новоствореної Слобідсько-Української гу-
бернії. Артемій Ведель продовжує музичну діяльність: керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу в казенному училищі при Харківському колегіумі, його учні займали перші місця в придворній капелі Петербурга, митрополичих хорах Москви й Петербурга. Славетний Дмитро Бортнянський називав веделівські вокальні класи «музичною академією». Та культурно-мистецьке життя Харкова щодалі занепадає, ліквідовано губернську капелу, театр, симфонічні оркестри.
Таке ставлення до культури рідного народу надзвичайно впливає на композитора. Відмовившись від усіх атестатів і посад, роздавши своє майно й бібліотеку, композитор переїздить наприкінці 1798 р. в Київ, у будинок батьків. Там він веде усамітнений, скромний спосіб життя. Неможливість творити і бути задіяним дуже гнітить Артемія. Іноді йому здається, що Бог відвернувся від нього. Проте саме тоді він пише надзвичайної краси піснеспіви. Це були 11 і 12 концерти на слова 85 і 119 Псалмів. Головний лейтмотив цих творів: «Господи, визволи душу мою… Зглянься на мене і помилуй мене; дай силу слузі Твоєму, спаси сина раби Твоєї» .
Несправедливість, яку він бачить на той момент в Україні, змушує його звернутися до 136 Псалма «На ріках вавилонських» (13 і 21 концерти). Слід сказати, що цей псалом-плач був написаний єврейським народом у вавилонській неволі як молитва до Бога щодо несправедливого ставлення халдеїв до полонених. Власне в цих творах сам митець оплакує своє життя й висловлює бажання скоріше прийти до Небесного Отця. Проте звучить й інший підтекст: оплакування долі рідного народу, який, довівши до злиднів, змушують співати «чужих пісень».
Саме ці обставини спонукають композитора ще більше шукати втіхи в Господа. Ведель нікого не звинувачував, він лише виливав перед Господом біль свого серця. Молитва й читання Слова Божого були невід’ємною частиною життя Веделя. Це відображається як у його творчості, так і в особистому житті. 17 січня 1799 р. він стає послушником Києво-Печерської лаври. Незважаючи на свої колишні заслуги й титули, він веде просте й скромне життя, стаючи для багатьох людей прикладом лагідності й покори. Беручи участь у житті монастиря, він і далі не перестає творити церковні піснеспіви.
Проте внутрішній стан не дозволяє йому просто бути на одному місці й провадити розмірене життя. Ведель вірив у те, що його місце не лише тут, у монастирі, бо вважав, що «Бог не в церкві, а в серці». Під іншим іменем він починає мандрувати містами і селами України.
Через кілька місяців Веделя заарештовують, начебто «за бродяжництво», а потім звинувачують у злочині проти царської особи. А події розвивалися так: у травні 1799 р. в одній з учительських кімнат Києво-Могилянської академії знайшли книгу про святих угодників «Служба преподобному отцеві нашому Нилові», на чистих аркушах якої було написано «багато нісенітниць» політичного характеру, про те, що, мовляв, Павло I убив свою матір Катерину II, а самого Павла теж буде вбито. Крамольну книжку віднесли митрополитові. Той доповів київському губернаторові.
Дуже швидко «знайшовся» винуватець і «автор» цих рядків: на підставі лише схожості почерків підозра впала на Веделя. З власної ініціативи митрополит Ієрофей Малицький послав своїх служителів, щоб заарештували мандрівного композитора. Кілька ченців зустріли митця на Подолі й привели в Печерську лавру. Малицький оголосив Веделя божевільним і 25 травня його передали комендантові міста Ф. Вігелю під арешт. Так виникла політична справа № 12. Оскільки в Києві ніхто не був уповноважений вирішувати політичні питання, справу відправили до Петербурга.
Звідти негайно прийшла відповідь. Без жодного доказу злочинцем було названо «сумасшедшаго капітана Веделя». Далі — неправедний суд і жорстокий вирок (здавалося б, неймовірний для православної держави, де юродивих і сумирних божевільних не позбавляли волі): цар «повєлєть соізволіл, буде он, Ведель, виздоровєл, взять от отца, отослать в дом сумасшедших в Кієвє і держать без випуску» із забороною давати йому папір, перо й чорнило. Після арешту твори Веделя царським наказом було заборонено виконувати та друкувати.
Дев’ять років провів композитор у домі для душевнохворих. Тут, у будинку божевільних, за часів Артемія Веделя, тримали разом усіх, кого належало втихомирювати, — п’яниць, хуліганів і психічно хворих. Тісні палати нагадували тюремні камери. Гамівних сорочок ще не винайшли — буйних просто зв’язували. На їжу щодня витрачали 5 копійок — третину заробітку маляра. Артемій Ведель гроші, які йому передавали, роздавав тим, хто жив із ним у божевільні, або солдатам із охорони. Навіть перебуваючи в нелюдських умовах божевільні, Ведель не втратив лагідності, світлого смирення й любові до ближніх.
В одному з листів до Петра Турчанинова Ведель пише: «Що ти хочеш у них (селянах) знайти?.. Смирення, терпеливість, убогість? Усе знайдеш у найвищій мірі, так що вони зрозуміти своєї слави не можуть. О Всепремудрий Боже! Як Ти в такому саду зрощуєш невидимо троянди з дикої шипшини!.. Знай, друже мій, що Христос, Істинний наш Бог, не в рукотворних храмах живе, і я більше бачу Його в бідних селянах… Молю тебе, знайди бідного мужика і йому, замість мене, сотвори милостиню… Ти цим більше за все зобов’яжеш Христа і піднесеш до небес душу свою, чого більше за все бажає тобі твій брат Артемій». Коли Турчанинов приїхав з Петербурга провідати свого вчителя, Ведель сказав йому: «Я отримав цей дім від Господа».
Незважаючи на клопотання багатьох людей, новий імператор Олександр І не скасував покарання й не повернув Україні її геніального композитора. Веделя було звільнено лише за кілька днів до смерті. У батьківському домі він опинився посеред друзів і, за свідченням архімандрита Мефодія, здивував усіх присутніх тихою передсмертною бесідою про те, що ми повинні бути «лагідними, смиренними, не самовпевненими, благочестивими й особливо щедрими в любові до ближніх».
Серед людей, які любили композитора й вірили в його талант і невинність, 1806 р. відійшов до Господа той, хто увесь свій талант присвятив оспівуванню величі, чистоти, святості й любові Творця.
Похорон був велелюдним і урочистим. Весь Київ прийшов прощатися. Труну з покійником для відспівування несли до Києво-Братського монастиря студенти і професори Києво-Могилянської академії. Поховали Веделя на Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю знищене, і невідомо, де була могила Артемія Веделя.
Чиновники Російської імперії хотіли, щоб ім’я Веделя було стерте із пам’яті людської. Саме тому перша стисла біографія Веделя вийшла лише через півстоліття після його смерті, а заборона видавати й виконувати твори трималася аж до початку XX ст. Проте безсмертні піснеспіви ніколи не припиняли лунати в церквах. Попри заборони й нищівну критику упереджених російських композиторів і музикознавців та звинувачення в «італійщині», твори Веделя (зокрема Многоліття, «Христос воскрес!», «Від сходу сонця», «Покаяння отверзи ми двері») стали частиною церковного обіходу: від часу створення й донині їх співає як уся Україна, так і вся Росія. Ці улюблені піснеспіви поширювали під чужими іменами або анонімно, вони розходилися по всіх усюдах. Хорові твори композитора спрямовують слухачів до думки по те, що пізнання вічної істини, сенсу людського буття заховане у наверненні до Бога — єдиного Джерела життя і світла. Ця музика вказує на безодню людської немочі та гріховності і те, що порятунок із цієї безодні лежить у покаянні перед Всемогутнім Переможцем гріха і смерті.
Матеріал підготував Олег Блощук
Джерела:
1. Старостенко Т. Артемій Ведель — трагедія таланту. — Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3430/art/1227820836.html.
2. Гриневич В. Артемій Ведель помер, молячись у батьківському саду. — Режим доступу: http://gazeta.ua/post/239106.
3. http://rulex.ru/01030505.htm