ВЕСНЯНА МУШКА
Коли пригріло весняне сонечко, молоденька мушка Зузана вперше побачила світ. Почуття захоплення переповнювало її серце, вона весело кружляла, радісно жебоніла, доки не розбудила від зимового сну стару муху Жоржету.
— Ах! Як чудово ж-ж-жити! — виспівувала мушка.
— Ет, молоде-з-з-зелене! — думала Жоржета. Вона поблажливо посміхалася, пригадуючи свою юність. Затим, шкодуючи свою юну подругу, промовила:
— Будь обереж-ж-ж-жна, Зузі, наше ж-ж-життя повне непередбачуваностей. Особливо не мож-ж-ж-жна довіряти людям. Вони навмисно відчиняють кватирки на кухні, щоб солодкі аромати з-з-з-запаморочували нам голови.
Але Зузана відмахнулася від надокучливих повчань старенької:
— Що вони, оці літні, розуміють про ж-ж-життя! — подумала вона. Сама ж вона, мабуть, знає смак солодощів!
І нерозсудлива мушка влетіла у кватирку.
— Не мож-ж-ж-жна, не мож-ж-жна! — долетіло бурчання старої Жоржети.
Гостинні хазяї, напевне, знали, що мушка була ласункою. Вони люб’язно залишили для неї на столі крихти цукру, краплинки меду, блюдце з малиновим варенням. Очі у Зузани розбігалися! У нерішучості вона кружляла над усією цією смакотою. Раптом у дверях з’явився чоловік.
— Напевне, хоче привітатися зі мною! — розчулилася мушка.
Що сталося потім, вона не пам’ятала, тому що знепритомніла — хазяїн, озброєний мухобійкою, збив її. Прийшла до тями Зузана вночі й з гіркотою пригадала попередження Жоржети. Зібравши залишок сил, вона вилетіла з кухні. Після цієї сумної пригоди з нею стався легкий переляк та одна ніжка була зламана. Кульгаючи, Зузі підповзла до затишної місцинки, де сиділа досвідчена подруга.
— Я ж тебе поперед-ж-ж-жала, — тихо прошепотіла вона…
— Не мож-ж-жна, не мож-ж-жна! — жебоніла Зузі своїм молодим сестрам, що залітали у кватирку.
Дорога малеча! Чи сприймаєш ти слова своїх батьків, які попереджають тебе про небезпеку? Чи, може, ти, як і нерозумна мушка, ставишся до них нерозважливо?
ДВА ДЖЕРЕЛА
Зустрілись якось на битому шляху два Глечики та й розговорилися. І нумо один одному душу виливати! Давно не бачилися, а подій набралося нівроку, образ та заздрощів — по самі вінця. Розплескали все, що несли, й розпрощалися… І начебто гіркої води позбулися, але ж і всередині — порожньо-порожньо, аж луна гуде.
Що робити? Смутні чалапають кожен у свій бік. Аж назустріч одному з них — повний радощів Глечик. Усміхнувся щиро, запросив давнього приятеля до себе на гостини.
— Чим це ти такий потішений? — запитав приятеля спустошений Глечик. — Адже ти такий самий як і я! Невже ж тобі весело живеться? Хіба тебе не б’ють, не полощуть?
— А що з тобою трапилося? — запитав той.
— Та ось, ішов я додому, повний невдоволенням, зустрів такого ж засмученого брата. Начебто від душі погомоніли, а на серці зовсім порожньо зробилося.
— Так он воно що! Ти був повний гіркою водою. Де ти її дістаєш?
— У річці Поганці…
— Слухай-но, друже, а чом би тобі не піднятися до гірського джерела? У ньому тече прозора та чиста вода.
— Ой, та чув я про нього, але ліньки вгору дертися. Тяжко. А річка Поганка зовсім поряд, лишень за городи метнувся — і там. Клопоту якось менше… мені добре й так.
— То хіба ж тобі добре?
— Узагалі-то — ні, — почухав потилицю Глечик, — щось тут не те… не так щось.
— Постривай, а ходімо зараз разом до гірського джерела, там така краса!
— Ну як так, то ходімо, — з неохотою вимовив приятель.
Вирушили Глечики разом. Та давай воду брати з того джерела, а та вода — ох і вода ж: і солодка, і холодна, і кришталево чиста! Коли спустошений Глечик спробував її на смак, він зрозумів, чому його приятель світився радістю. І раптом він пригадав про свого засмученого брата. Треба ж і йому показати шлях до гірського джерела!
Щасливі Глечики, наспівуючи, спускалися з гори.
…А річка Поганка з тої пори геть замулилася, та спересердя й висохла…
У бабусі Ясочки
Є чудові казочки
Для дівчаток і хлоп’ят,
Школярів і дошкільнят.
Звідкіля вона їх знає?
І куди, скажіть, складає?
Перша казка — у фартушку,
Решта казочок — у мішку,
А мішок здоровий,
Різнокольоровий.
— Ой, бабусю Ясочко,
А про що ті казочки?
— Про новесеньке відерце
І про радісне суденце…
Та не гаймося, сідаймо,
У нову казку вирушаймо!
КОРАБЛИК
В одному порту зі стапелів зійшов на воду маленький Кораблик. Плавати він умів, як і його старші та величніші родичі, і все його спорядження було справжнє-справжнісіньке. Яскраво сві-
тило Сонечко, Вітерець надимав Вітрила, а Хвилі дбайливо передавали малюка в обійми одна одній. Новенький Кораблик, виблискуючи склом ілюмінаторів, відважно вийшов у відкрите море.
Чайки, тріпочучи крилами, кликали за собою Вітрила. Ті хором співали у відповідь:
— Ні, Кораблик міцно тримається за нас, тому він і пливе. Ми тут найголовніші!
Гордовиті Щогли поблажливо усміхалися — о, вони знали собі ціну! Працьовите Стерно було закохане у свою справу й не звертало ніякої уваги на гомінких чайок. Натужно ревів Мотор. Усі завзято працювали, тільки Якір розлігся в кутку без діла.
— Мабуть, він їде як пасажир! — глузливо думало Корабельне спорядження. — Скажіть, будь ласка, яка поважна персона — цей Якір! Дивіться, ми всі працюємо для нього, а йому байдуже!
Кораблик ішов, весело вистрибуючи на хвилях. День був безхмарним, ніщо не віщувало бурі. Вона знялася ввечері. Зів’яли Вітрила, безпорадними стали Мотор і Стерно. Пролунала команда капітана: «Якір — за борт!» І відразу ж почувся дзенькіт якірного ланцюга: «До справи! До справи!»
— За що це його так? — спантеличено покрутило головою здивоване Стерно, — Бідолаха ж нічого не накоїв! — Стерно вперше вскочило в таку халепу й мало що розуміло. Воно було недосвідченим мореплавцем.
Ніхто не бачив, як зниклий у морській безодні Якір старанно заривався у пісок на дні моря. Тільки він тепер і міг врятувати Кораблика. Чим дужче напирав Північний Вітер, тим пружнішим ставав якірний ланцюг, тим міцніше чіплявся за ґрунт Якір. Він радісно співав: «Гов-гов! Дми сильніше, несамовитий Вітре! Щоб зрушити мене з місця, тобі доведеться перекинути морське дно!»
Незабаром буря вщухла. Кораблика було врятовано.
— От тобі й маєш! — не тямилося Корабельному спорядженню. — Дивакуватий хлопчина — цей Якір. Лежить собі на палубі, начебто без діла, а як знадобиться — його кидають за борт…
Кораблик поспішав до рідного берега. Він розучував нову командну пісню «Надійний якір так потрібен кораблю…»
Любий малюче! Напевне, ти іноді буваєш незадоволений своїми друзями. Пам’ятаєш, які слова тоді опановують тобою? Якщо вони грубі й образливі, як ти думаєш, сподобаються вони Господу? Адже Він дарує тобі друзів…
СОНЯШНИКОВЕ НАСІННЯ
Соняхи того року вродили на славу! Насінинки були чорненькі, пругкі, аж лускали од веселощів. Стільки шурхоту вони наробили, коли їх засипали в один куток, а яка курява здійнялась! Ото була забавка!
Хазяїн був задоволений.
Дав Бог діждати щедрого врожаю! З цього насіння має бути вдосталь доброї олії в жертву Живому Богові!
І тому зразу ж заходився віяти. Багато пажитниці треба було відділити від насіння, щоби олія була чистою, без домішок. Хазяїн найняв совісних робітників, які тільки тим і були зайняті, що цілими днями очищували дорогоцінний урожай.
Нарешті справу було зроблено. Затим треба було злущити з насінинок лушпиння. За літо вони так звикли до своїх чорненьких кожушків, що аж ніяк не хотіли з ними прощатися з власної волі. А раз так, то вскочили вони в таку халепу! Вальцювальний пристрій спритно роздягав насінинки. Вони навіть і не здогадувалися, хто це їх роздягає!
— Ой, ускочили, так ускочили! — плакали й стогнали насінинки, нарікаючи на свою долю. Але хазяїн знав, для чого все це було потрібно. Він дбайливо тримав у своїх долонях біленькі насінинки. Під шкаралупою вони всі однаковісінькі. І тільки зараз було видно, хто був здоровий, набирав вагу, а хто хворів і не їв, яке насіннячко виросло хворобливим і сухеньким. Хазяїн пестив їх, називав кожну насінинку на ймення, говорив кожній:
— Ти моя люба дитинко.
Насінинки розуміли, що хазяїн любить їх, заспокоювались і більше не плакали. Вони починали довіряти йому.
Їхнє життя входило в свою звичну колію. Але якраз саме тепер і починалися справжні випробування. Хазяїн сповістив насінинкам їхнє майбутнє. Виявляється, їх треба було пропустити через жаровню і прес, щоб отримати справжню олію!
— Якщо ви мої, тоді будьте слухняні! Не лякайтеся вогняного випробування!
Тут зчинився такий ґвалт, що насінинки самі себе не могли впізнати. Зазвичай тихі та спокійні, на жаровні вони поціляли на хазяїна, звинувачуючи його в несправедливості. Вони спересердя мало не лускали від бажання показати усім-усім, щоб знали… Але на той час надлишок вологи вже випарувався. Насінинки заспокоювались і рівномірно прожарювались під пильним оком хазяїна. Він знав напевне, що олія повинна бути якісною, без зайвої вологи. Підготовлені таким чином насінинки покірно зносили тиск чавильного преса. Пахощі чистозбитої олії розливалися у приміщенні.
— Ой, сестронько, це ти? — тихо виспівувала краплинка олії. — А я вже втратила надію тебе знову побачити. Ти була така худенька, що здавалося, з тебе не можна було витиснути й краплинки олійки!
— Я сама дивуюся, що я тут разом із вами, — розгублено відповідала та.
Краплини олії обіймалися, цілувалися, розливаючи найкращі у світі аромати — аромати любові. Якщо олію наливали на хліб, вона заповнювала всі шпаринки. Якщо її змішували з борошном — вона приймала і його у свої обійми. Вона придбала зовсім іншу сутність, відмінну від насіння, лушпиння, зовсім-зовсім не схожу на них!
Сонечко за полем сіло,
За віконцем геть стемніло.
Я до ліжечка вкладаюсь,
До матусі пригортаюсь:
— А бабуся Ясочка
Нам розкаже казочку?
— Певно, донечко, розкаже.
Тільки-но Оленка ляже,
То почує, як зимою
Розмовляли між собою
Ґудзики. Та як шкода,
Сталася між них біда:
Ґудзики, бач, розгубились.
Зайве, думаю, вертілись…
Годі, донечко, лягай,
Нову казку зустрічай!
ОСТАННІЙ ҐУДЗИК
Жила-була собі бабуся Настася. Одного разу вона придбала собі нове зимове пальто. Ввечері погледіти на обнову прийшли дві сусідки. Поки вони роздивлялися покупку, на них широко витріщалися чорненькими оченятами-дірочками брати Ґудзики. Бабусі одностайно схвалили вибір подруги: і тканина, і підкладка добротні, і хутро гарне, і ґудзики оригінальні. Задоволена хазяйка запросила гостей до столу. А пальто лишилося висіти в передпокої.
Дочекавшись слушної миті, Ґудзики вирішили поділитися враженнями.
— Ви чули, — підморгнув братам один із них, — вони визнали нас оригінальними!
— О, в нашої хазяйки гарний смак! — долучився до розмови другий.
— У неї добрі приятельки, — докинув слівця третій.
— Ох, та й попрацюємо ж! — у захваті підсумував останній Ґудзик.
Уранці Настася Петрівна з радістю вдягла нове тепле пальто й вийшла на подвір’я. Рипучий сніг розповідав їй свою нескінченну білу історію. А Ґудзики широко розплющеними очима видивлялися на зимову дивину.
— Я бачу пухнасті посріблені дерева, сонце, небо! Я — найвищий за всіх вас! — пихато випнувся перший Ґудзик.
— А ось не задавайся, — притримав брата другий Ґудзик. — Я лишень на десять сантиметрів нижче пришитий!
Третій Ґудзик мовчки щось мудрував собі, а останній так хотів побачити небо! Він старанно крутив головою, доки… не відірвався. Брати роздивлялися на різні боки, тому не помітили цієї пригоди.
Повернувшись додому, хазяйка вгледіла пропажу.
— Що мені робити? — думала вона, — З-за одного неслухнянця викинути всі інші ґудзики? Який жаль, адже вони зовсім новенькі й такі гарнюнчики!
Поміркувавши трохи, вона переставила на низ пальта верхнього ґудзика. Згадавши притчу про загублену драхму, Настася Петрівна попросила Божої підтримки хай навіть у такій дрібній справі. Опісля вдягла пальто, закуталася шарфиком і разом з подругою пішла шукати невдаху-ґудзика. Спочатку вони йшли вулицею і зосереджено дивилися собі під ноги. З часом, майже зневірившись в успіхові, сусідки розговорилися. Верхній Ґудзик тепер сидів найнижче від усіх своїх братів. Він до болю в очах видивлявся на засніжений шлях. Тепер тільки він міг відшукати свого брата. І раптом їхні погляди зустрілися! Але хазяйка за розмовою нічого не помітила і продовжувала йти далі.
Що робити? Ґудзик почав завзято вовтузитися в петельці і таки викрутився з неї! Настася Петрівна нахилилася застебнути пальто і раптом помітила пропажу.
— Я знайшла! — вигукнула вона.
Дві бабусі розплакалися, не вірячи своїм очам. Повернувшись додому, бабуся Настася міцно пришила вимитого ґудзика під самим комірцем пальта. «Перші стануть останніми, а останні — першими», — пригадався їй вислів з Біблії.
Раділи й Ґудзики. Сумував лише останній, найнижчий братик.
— Треба ж було так помилятися! Дарма я вважав, що найважливіше — бути найпершим. Адже, якби наш братчик не знайшовся, нас викинули б усіх до одного. Тільки всі разом ми можемо служити! Але, чому так важко буває зрозуміти ці прості речі?
— Угамуйся, не ятри себе, ми всі помиляємося, — втішали його брати, зворушено кліпаючи очицями. — Яке то щастя — бути знову разом!
Любий малюче! Ти, напевне, відчував, як болісно вислуховувати слова задавак! Поглянь, на твоїх рученятах — п’ять пальчиків, вони ніколи не сваряться. І навіть найменший із них, мізинчик, теж дуже потрібний…
Хто до казочок охочий?
Хто мудрішим стати хоче?
До бабусі завітай,
Про Краплинки розпитай.
І про матінку Хмарину,
І про Вітер, що невпинно
Ті Краплинки роздував —
Жити дружно не давав…
— Ой, бабусю Ясочко,
Розкажи-но казочку!
— Наставляй скоріше вуха,
Нову казочку послухай.
СЛУХНЯНІ КРАПЛИНКИ
Жила собі щаслива матінка Хмаринка. Тисячі пухкеньких близнючок Краплинок росли дружними, слухняними й тішили її своїми успіхами. Та ось прийшла пора відпускати їх на землю. З хвилюванням Хмара наостанок навчала своїх діточок.
— Любі мої! Пам’ятайте, що ви необхідні для землі. Без вас на ній нічого не виросте. Не бійтеся узяти на себе бруд із запиленого Повітря, не бійтеся, коли вас буде шмагати холодний Північний Вітер. Він намагатиметься розігнати, розсіяти, роз’єднати вас. Тримайтеся разом. Тільки так ви зможете стати благодатним Дощем. Для цього я й посилаю вас на спраглу землю.
Хмара поцілувала малечу і сказала:
— Донечки мої! Я не прощаюся, адже ми з вами ще зустрінемось. Запам’ятайте: останнє ваше випробування — пекуче Сонце. Його проміння поверне вас до мене.
Розчулившись, матуся схлипнула, і Крапельки, немов розправивши невидимі парашутики, стрімголов помчали вниз.
Сонечко гралося з ними у веселку, лоскотало їхні кругленькі бочки, від чого сестрички-товстунки весело сміялися. Пам’ятаючи настанови матусі-Хмари, вони стійко витримали перенавантаження від атмосферного пилу, що налипав на них. Навздогін їм лунало вдячне зітхання очищеного Повітря. Краплинки у чудовому настрої літали в небі. Вони тішилися тим, що виправдали мамині сподівання.
Раптом з’явився Північний Вітер. Він безперестанку кидав малюків у різні боки. Одних йому вдалося роз’єднати, інших розбити в найдрібніші бризки. Знесилені маленькі Краплинки повернулися до своєї матусі для другої спроби. А ті, що змогли втримати за руки одна одну, злилися докупи й стали ще сильнішими. Вони стали обіцяним Дощем!
Нарешті вони пролилися на землю. Дощові Краплини захоплено вистукували чечітку на листі дерев та траві, на ніжних пелюстках квітів. Вони то розбивалися на сяючі діаманти бризок, то зливались у гомінкі струмки. Сестрички раділи, що витримали труднощі! Це додавало їм щастя та наснаги. Краплинки жили душа в душу. Іноді вони з острахом згадували про останні випробування. Не хотілося розлучатися з рослинами, чиє життя стало частиною їх самих.
— Дінь-дон! Гарно нам тут бути! — проспівала одна Краплинка.
— Дінь! Ми тут головні, — підспівувала їй інша. — Вода потрібна не тільки рослинам, а й людям!
— Усі нас так люблять, — зітхала третя. — Навіщо нам іти звідси?
— А як же інакше ми зустрінемося з матусею? — нагадала четверта.
Аж ось нестримні промені пекучого Сонця обпалили їх. Краплини затремтіли в останньому пориві. Одна за одною вони перетворювались на пару. Бруд, що встиг пристати до них, лишався в землі, а чистенькі Краплинки поволі підіймались у повітря.
— Ми вміємо літати! Ми летимо-о-о-о! Оце так диво! — радісно дзвенів беззвучний хор, а пара все вище й вище підносилася над землею. Усі страхи лишилися позаду, а попереду чекала тріумфальна зустріч на небесах.
Люба дитино! Нині ти всього лиш мамина та татусева Краплинка. Відтак, тобі конче потрібно слухатися своїх батьків! Тоді найкращі Божі обітниці виповняться й у твоєму житті.
Автор – Валентина Грек
Переклад з російської Вікторії Кишкової.
Автор приказок – Алла Кириченко