Інтерв’ю з Геннадієм Мохненком, пастором «Церкви Добрих Перемін» м. Маріуполя, засновником одного з найбільших у СНД реабілітаційного центру для дітей «Республіка Пілігрим».
Геннадій Мохненко народився 27 лютого 1968 р. в Маріуполі.
Закінчив Маріупольський індустріальний технікум.
Армійську службу проходив у Москві, був старшиною пожежної роти.
Закінчив історико-релігієзнавчий факультет Донецького інституту соціальної освіти.
Ступінь магістра богослов’я отримав у Київській філії Вестмінстерської богословської семінарії.
З 1992 р. пастор «Церкви Добрих Перемін» м. Маріуполя.
Засновник одного з найбільших у СНД реабілітаційного центру для дітей «Республіка Пілігрим» і низки реабілітаційних центрів для дорослих.
Одружений. Зараз разом з дружиною Оленою виховує трьох власних і трьох прийомних дітей.
Всього під їхньою опікою було 29 дітей, більшість з них уже повнолітні.
Благодійний фонд «Пілігрим» у Маріуполі при «Церкві Добрих Перемін» реалізує найбільший реабілітацій-ний проект на території України для дорослих і підлітків, які мають наркотичну залежність. Сьогодні тільки в центрі дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим» проходять адаптацію приблизно 70 підлітків найважчої соціальної категорії. Це діти підвалів і вулиці, переважна більшість яких має наркотичну залежність.
За короткий час роботи (з лютого 2000 р.) через дитячий центр пройшло більше 2700 підлітків, з яких по-над 60 % повернені в сім’ї чи інтернати. Багатьом підліткам оформлена опіка. Деякі діти всиновлені. Рік тому в благодійному фонді «Пілігрим» почав діяти ще один проект, мета якого — дати кожній дитині свою сім’ю. Уже організовано три дитячі будинки сімейного типу, у кожному з яких проживає від 6 до 12 дітей. Один із них спрямований на всиновлення дітей із ВІЛ-позитивним статусом. Це єдиний сімейний дитячий будинок такого типу на території країн колишнього Радянського Союзу.
Окрім дитячого центру діє мережа реабілітаційних центрів для дорослих. За прикладом маріупольської «Церкви Добрих Перемін» подібні проекти реалізують у 31 регіоні України й Росії. Уже декілька тисяч людей повернулися до нормального життя з наркотичного дурману. Загалом, на цей момент у цих центрах проходять реабілітацію понад 400 людей.
Благодійна діяльність фонду стосується людей, які перебувають у тюрмах і туберкульозних диспансерах, надають допомогу дітям-інвалідам, а також глухонімим людям. При фонді діє адаптаційний центр, який до-помагає тим, хто пройшов реабілітацію або повернувся з місць позбавлення волі, увійти в життя, відновити документи, влаштуватися на роботу, отримати тимчасове житло.
— Геннадію Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Я виріс у сім’ї алкоголіків. У дитинстві дуже боявся повертатися додому. У мене постійно був страх, що мої батьки можуть убити один одного в п’яній бійці і я застану їх мертвими. Коли переступав поріг своєї «хру-щовки», перевіряв, чи дихає мій батько, і коли переконувався, що він п’яний як чіп, то був дуже щасливий. Потім перевіряв, чи дихає мама, і коли розумів, що вона в «п’яному відключенні», також щиро радів. Можливо, через це мені сьогодні зрозумілі страхи дітей, з якими працюю, моїх прийомних синів, вихованців «Пілігрима», тому що сам пройшов через непрості випробування. Моя старша сестра також повністю спилася, і якби не Євангелія, яка одного разу прийшла в моє життя, то, напевно, все так само сумно закінчилося б і зі мною. Слава Богові, минув час і Господь спас мого батька. Він закінчив свій земний шлях християнином. Бог урятував і мою маму. Вона також фінішувала на цій землі, покаявшись перед Богом у своїх гріхах. Моя сестра вже багато років християнка. Таким чином, Господь спас усю нашу сім’ю!
— Ви — керівник найбільшого реабілітаційного центру в Україні. А як починалася ця робота? І яка головна мета цього центру?
— «Республіка Пілігрим» — це держава, як ми жартома називаємо, держава колишніх безпритульних з Ма-ріуполя і Донбасу. Десять років тому ми почали годувати на вулицях безпритульних дітей і, взагалі-то, не пла-нували нічого більшого. Але минув час і деякі хлопці прийшли в церкву, попросили підтримки й допомоги. Ми виділили декілька кімнаток, у яких починалась наша робота з дітьми. Дуже швидко цей проект почав розроста-тися і все більше дітей приходило з вулиць. Ми побачили перші хороші плоди, перші результати. Потім почали активно працювати на вулицях, робили рейди в підвали, каналізаційні люки, дістаючи звідти дітвору. Ось так збільшувалася держава колишніх безпритульників «Республіка Пілігрим». На сьогоднішній день уже більше двох з половиною тисяч дітей пройшло через цей центр, і ми бачимо чимало хороших плодів. Створюємо дитячі будинки сімейного типу, в яких наші прийомні діти ростуть разом із нами, з нашими співробітниками.
Мета цього центру — надати духовну й соціальну реабілітацію для підлітків, які потрапили в біду (мають наркотичну залежність, безпритульні, з різних причин опинилися у підвалах тощо).
— Чи трапляються випадки відновлення стосунків дітей із батьками, які були раніше зруйновані чи втрачені?
— У більшості наших вихованців справжня катастрофа з батьками й матерями: вони або п’янички, або нар-комани. І діти часто говорять: «Я нічого не хочу чути про свого батька та матір». Зовсім недавно ми хоронили маму однієї нашої вихованки. Цю жінку, яка до того ж була вагітна, забив кулаками співмешканець. Її просто нікому було хоронити. Тому привезли тіло в «Пілігрим», щоб провести хоч якусь службу, але дочка просто втекла. Вона заявила, що при житті не хотіла знати її і зараз не хоче. Добре, що через деякий час після похован-ня тіла, дівчинка повернулася.
Або, наприклад, рік тому ми знайшли матір одного з моїх прийомних синів. Він не бачив свою рідну неньку з 5 до 13 років. Ми шукали її 7 років. Знайшли адресу, а потім і саму маму. Була приємна й радісна зустріч, але, на жаль, особливого продовження ця історія не мала. Мама не проявляла ніякої цікавості до життя свого сина і, можливо, було б краще не розшукувати її, ніж знайти й переконатися в тому, що в неї немає ніякого інтересу до своєї дитини.
Тому досить складно навчати чи надихати дітей любити й шанувати своїх батьків. Але ми намагаємося: розшукуємо батьків, коли це можливо, заохочуємо дітвору молитися за своїх рідних і близьких і там, де це мож-ливо, підтримували нормальні людські стосунки.
— У вас є і свої кровні діти. Розкажіть, які принципи чи методики Ви використовуєте, щоб виховати духовно зрілих дітей?
— У мене дві доньки: одній майже 17, а іншій 15 років, а також трирічний син. Ніяких особливих методик виховання не застосовуємо. Головний принцип — любов до дітей. Важливо любити не лише на словах, але серцем бути з дітьми. Якщо ми по-справжньому любимо, тоді маємо право й на суворість, тобто право встанов-лювати певні обмеження. І тоді дітям легше ці обмеження сприймати й коритися.
Ще один важливий принцип — це самому бути прикладом для своїх дітей, та й для інших людей. Напевно, найстрашніше, що бачу в сучасних сім’ях, це посаджений на престол егоцентризм, абсолютно споживацьке життя. Називаю це «ублюдністю» життєвої філософії, коли все, навколо чого обертається життя людини, — це холодильник, комфорт, затишок, усе, що люди упаковують для себе як «блюдо» життя.
Я намагаюся жити від себе, але для людей, для вихованців, для прийомних дітей, для людей, які відві¬дують наші церкви. Думаю, що це найкращий приклад педагогіки, який я можу дати своїм дітям, — життя «від себе», життя для Бога, для людей.
— А чи бачите альтернативу християнському вихованню?
— У мене, як християнина, пастора церкви, все світосприйняття христоцентричне. Я переконаний, що віра в Бога — це та сама точка опори, яка може дати людині сили перевернути світ. Людина не може нічого сама вдіяти з собою, вирішити свої внутрішні проблеми, бо їй потрібна опора. Віра — це та сама точка, та констру-кція в цьому світі, яка дає силу для етики, для цілеспрямованості, для світлих рішень у житті. Світська ж педа-гогіка, відсунувши Ісуса Христа, не може стояти на чомусь фундаментально. Наша освіта, відкинувши Творця, а значить, й образ нашого Небесного Отця, спотворюється. Часто згадую вірш, почутий ще в дитинстві:
Як пугало біля тину
Стою, в голові — порохно,
В перекладі я — людина,
Та той переклад — лайно.
О, скільки разів, бувало,
Повторюю собі сам:
«Будь ближчим до оригіналу».
Та, де ж той оригінал?!
Якщо в нашому житті немає оригіналу, стандарту, немає високого образу, то руйнується вся етична сис-тема, немає на чому стояти. Цими днями, з великим задоволенням перечитуючи «Братів Карамазових», знову думав про заяву Івана, що, якщо забрати віру в Небеса, то етика тоді не має основи. Тоді все добре повинне стати злим, тоді все зло слід канонізувати, тобто тоді вибір зла — розумний. Я не бачу альтернативи христи-янській освіті й християнській етиці.
— Як вам вдається знаходити порозуміння зі своїми дітьми і з вихованцями реабілітаційного центру?
— Ви знаєте, з прийомними дітьми іноді навіть простіше. Хоча вони в нас з дуже, м’яко кажучи, непростими долями. Наприклад, один із моїх синів — хлопець, який прийшов у «Пілігрим» у 14 років без жодного документа. Він ніколи ніде не вчився, не знав жодної букви, навіть «А». Протягом року навчився читати!
Інший хлопчина, взятий під опіку рік тому, починаючи з п’яти років, щодня випивав. У шість — спробував наркотичну травку.
Тому непросто воювати з їхніми проблемами, з їхніми спокусами, але, з іншого боку, це те, заради чого вар-то жити. Це ті успіхи, які надзвичайно надихають і дають тобі силу.
Ми знаходимо спільну мову, хоча й бувають певні труднощі. Але в мене чудові хлопці. Зараз оформляю під опіку 29-ту прийомну дитину. За ці роки в нас уже багато перемог за плечима. Ми — підкорювачі Евересту, а також найвищої вершини Європи — Арарату, знаменитої біблійної гори. Два місяці тому разом з двома прийо-мними синами, завдяки допомозі однієї людини, ми змогли підкорити найнебезпечніший і найвищий вулкан США. Один із моїх синів — чемпіон України з боксу. Хлопці займаються спортом — молодці!
…І не так вже важко знаходити з ними спільну мову.
— Чи вважаєте себе щасливим батьком? Чи добре живеться вам у сьогоднішньому світі?
— Я абсолютно щаслива людина. Я розумію, що у світі, де люди пачками їдять антидепресанти, це може звучати трохи дивно. Ісус Христос багато навчав про щастя. Тому, дві головні речі з рецептів щастя від Ісуса Христа. Перше — залежність людини від Бога. Це «якість» твоєї віри. Коли з цим усе добре в моєму житті, я справді щасливий. А другий рецепт такий: «Блаженні засмучені». Я вірю, що йти назустріч болю, до людського горя, розбитих життів і нести добрі переміни — це й робить тебе по-справжньому щасливим. Коли прокидаюся, бачу своїх синів і дочок, які мають дах над головою, мають затишок, турботливих дорослих людей поряд із ними, то я справді щасливий.
— Що б Ви хотіли побажати людям, які, подібно до Вас, піклуються про людські душі?
— Ну, по-перше, не сумувати. Нещодавно видана моя книга «Непедагогічна поема». Певне продовження доброї полеміки з Макаренком, прочитаним мною неодноразово ще в дитинстві. Цю книгу я присвятив людям, які вкладають своє життя в турботу про дітей. Це — святе. Це справді те, заради чого варто віддавати свої сили й здоров’я, наше коротке, швидкоплинне життя. Я бажаю не сумувати й не забувати, що перед обличчям Творця пишеться пам’ятна книга, як каже Писання, про всяке добре діло, яке ми здатні на цій землі зробити.
— Сьогодні з Вами знайомиться велика освітянська аудиторія. Чи є у Вас слово до читачів нашого часопису?
— Блез Паскаль колись сказав: «Найбільший привілей, даний людині її Творцем, — бути причиною добрих перемін у чиємусь житті». Найбільша радість, яка може бути на землі в людини — вплинути на чиюсь долю так, щоб чиєсь життя змінилося на краще. Хороший учитель це і робить. Нехай Господь дарує всім нам у цьому успіх!
Матеріал підготував
Артем Приступа