Земне, що переходить у вічне

На запитання «Чи ви вірите в Бога?» багато молодих людей відповість: «Так!». Значна частина так само ствердно відповість і на запитання «Чи належите ви до якоїсь кон­фесії?». Але коли запитаєш: «Чи часто ви відвідуєте храм, де проводять богослужіння вашої громади?», на жаль, такої одностайності у відповідях не буде.
Християни знають, що поклоніння Богові — найваж­ливіша справа віруючої людини. Церква вчить, що кож­ний християнин має виділити час у своєму житті не тільки для перебування наодинці з Богом, молитви за себе та за інших, вивчення Слова Божого, добрих справ і духовного зростання, але й для участі в спільних богослужіннях. З усіх земних справ віруючих тільки поклоніння буде також звершуватись на небесах, бо саме в поклонінні навіки пе­ребуватимуть викуплені. Воно буде продовжуватись на­віть тоді, коли всі інші справи на землі припиняться (Об. 5:11-14). Однак сьогодні багато християн перебувають у стані гнітючої необізнаності: вони не знають, у чому істин­ний сенс поклоніння і як досягти того, щоб спільне покло­ніння приносило їм більше наснаги. Як наслідок, маємо те що маємо: багато молоді залишають церкву, відверто заявляючи про відсутність інтересу до всього, що з нею пов’язано, посилаючись на те, що не бачать сенсу в бого­служіннях і не розуміють їх значення. Замість того, щоб у недільному богослужінні бачити кульмінацію всього тиж­ня, більшість уважає його нудним заходом.
«Нецікаво, нічого не розуміємо, одне й те ж щонеділі, нічого нового, не бачимо сенсу…» — ось на що найчасті­ше посилається молодь, аргументуючи свою відсутність на богослужіннях. Але й серед тих, хто постійно відвід­ує богослужіння, часто немає розуміння того, що є голо­вним: проповідь, молитва, музичний супровід? Парафія­ни не завжди розуміють зв’язок між різними частинами богослужіння, вважають, що різні його складові вибрано цілком довільно, і порядок, за яким воно проходить, до­тримують лише за традицією.
Ще одна поширена думка, яка існує серед християн, що якість спільного богослужіння залежить від кількості засобів, за допомогою яких піднімають емоційний стан людини. Сучасна людина стала глядачем і споживачем. Для нас стало звичним і нормальним сидіти перед екра­ном телевізора й годинами дивитись телевізійні серіали, художні фільми, спортивні й шоу-програми, мультфільми тощо. У вільний час ходити в кінотеатри, на концерти, на стадіони. Тому навіть у церквах люди проявляють прита­манну їм психологію глядача. Вони звикли сприймати із захопленням усе, що є цікавим і хвилює душу. Тому не див­но, що й у храмі люди намагаються отримати максимум позитивних емоцій. На їхню думку, програма богослужін­ня неодмінно має бути захоплюючою, а проповіді — емо­ційно піднесеними й запальними.
Як це не сумно, але в наш час багато церков, які при­ймають Біблію як Слово Боже, намагаються догоджати потребам парафіян, які, як і багато наших сучасників, за­хоплені спрагою видовищ. Але використання новітніх досягнень сучасності, отримання естетичної насолоди від побаченого й почутого, що само по собі не є поганим, зовсім не гарантує, що церква перебуває в істинному по­клонінні. Оцінка богослужіння залежить не від того, який вплив — умиротворений чи захоплюючий — воно чинить на тих, хто бере в ньому участь, а від того, наскільки його учасники свідомі того, що вони роблять.
Кожний християнин повинен бути навченим того, в чому полягає сенс поклоніння, особливо спільного. І свя­щеники, і всі члени церкви повинні чітко розуміти зна­чення спільного поклоніння, і також знати засоби, завдя­ки яким віруючі можуть виконувати вимоги святого Бога й щонеділі отримувати в церквах духовну їжу, необхідну для укріплення у вірі й зростання в пізнанні Господа.
Надзвичайно важливо, щоб наше розуміння суті спільного поклоніння у житті церкви базувалося не на людських уявленнях, а на Божих принципах, записаних у Його слові. Цікаво, що так само, як Біблія не доводить іс­нування Бога, а є відкритим листом Творця до Свого тво­рива, так і щодо поклоніння — Писання не переконує нас у його необхідності, а застерігає від його відсутності.

Людина створена для поклоніння Богові
Створена за Божою подобою, людина отримала вели­кі повноваження й відповідальні завдання (володіти зем­лею та доглядати її), однак найвищим благом для неї була честь перебувати в постійному особистому спілкуванні з Богом. У книзі Буття, де розповідається про початок зем­ної цивілізації, немає чітких установ щодо організації по­клоніння, одначе є декілька цікавих моментів, які нам до­зволяють судити про поклоніння у той період.
Бут. 2:2–3 — Бог відділив сьомий день від усіх інших днів, благословив і освятив його, і тим самим установив перший особливий обряд поклоніння. Це відбулося від­разу ж після створення людини, ще до гріхопадіння. Зго­дом «субота» стала знаменням особливих стосунків Гос­пода з Ізраїлем, нагадуванням про обітницю спокою, в який Бог бажав увести Свій народ через Ісуса Христа.

Жертвоприношення в поклонінні
Бут. 4:3 — під час поклоніння Богові почали прино­сити жертви. Дехто вважає, що Бог запровадив принцип жертвоприношення, коли зробив шкіряні одежі й зодяг­нув у них перших людей Адама та Єву. Так чи інакше, жерт­воприношення почало відігравати головну роль у всьому богослужінні Старого Завіту та вказувало на єдину доско­налу жертву, яку приніс Сам Син Божий.
Ми не знаємо, наскільки глибоко розуміли пророчий і символічний зміст своїх жертвоприношень перші поко­ління людей. У Старому Завіті немає детальних відомос­тей про те, що складало віру праведних людей в епоху до Авраама. Але ми знаємо, що Бог дав Адаму обітницю про майбутнього Спасителя і про Його перемогу над сатаною (Бут. 3:15).
Бог дав людині жертвоприношення не тільки як за­сіб поклоніння, але й як спробу зрозуміти глибоку істину про велику прірву, яка відділяє грішну людину від свято­го Бога, і про те, що «без пролиття крові немає прощен­ня» (Євр. 9: 22). Згідно з Божим задумом, усяке жертво­приношення у старозавітному поклонінні вказувало на жертву Ісуса Христа — єдину достатню для спокутування гріхів людини. Отож, жертвоприношення грало головну роль у поклонінні дітей Божих від початку творіння й до смерті Христа.
Бут. 4:26 — люди почали збиратись для спільних бого­служінь: «Тоді зачали були призивати Ймення Господнє».

Поклоніння звершували згідно з Божими вказівками
Бог дав синам Адама певні вказівки щодо їхнього по­клоніння. Він не бажав, щоб люди поклонялися Йому так, як хотілося їм самим. Без вказівок Господа Авель не міг би принести свою жертву «вірою» (Євр. 11:4). Свідома не­покірність Каїна є яскравим доказом того, що людина від початку днів противиться Богові, вважаючи, ніби Творець мусить приймати все, що забагнеться творінню.
Бут. 4:16 — «пішов Каїн від лиця Господнього», Бог не приймав поклоніння таким, як того хотіла сама людина.
Мільйони людей у наші дні приносять Богові те, що їм до вподоби, нехтуючи Божими повеліннями, записаними у Його Слові.

Поклоніння після потопу
Бут. 8:20 — Ной із сімейством побудував жертовник Господу. Це був особливий знак його благоговіння й подя­ки за те спасіння, яке Бог дав йому самому та його родині. У поклонінні Ноя ритуал жертвоприношення ускладню­ється, зазначено про будівництво жертовника, а також про спалювання жертви. Ной приніс у жертву тільки «чис­тих» тварин, які були з ним у ковчезі. У цій дії є вказівка на те, що Бог може приймати від людини тільки чисту й позбавлену вади жертовну тварину.
Якої жертви хоче Бог? — Тільки чистої. Багато років потому псалмоспівець скаже: «Хто зійде на гору Господ­ню, і хто буде стояти на місці святому Його? — У кого чисті руки та щиреє серце» (Пс. 23:3–4). Ми повинні утримува­тися від поклоніння, якщо наші серця нечисті від гріхів, в яких ми не розкаялися перед Господом Ісусом Христом.

Поклоніння древніх євреїв
Досліджуючи життя Авраама, Ісака, Якова, ми можемо багато дізнатися про поклоніння древніх євреїв.
Бут. 12:7 — поклоніння Авраама стало відгуком на те, що Бог явився йому та відкрив Свою волю щодо його життя. Авраама справедливо називають «людиною шатра й жертовника». Де б він не ставив свого намету, він буду­вав жертовник, щоб виявити свою віру через поклоніння (Бут. 12:8; 13:17–18; 26:25). Богословський характер його поклоніння заслуговує особливої уваги. Про його покло­ніння написано: «І прикликав ім’я Господа». Аврааму були відкриті деякі імена Бога:
Бут. 14:18-19 — Ель Еліон, Бог Всевишній;
Бут. 17:1 — Ель Шаддай, Бог Всемогутній;
Бут. 21:33 — Єгова Ель Олам, Бог Вічний;
Бут. 22:14 — Єгова-Іре, Господь нагледить.
Призивати ім’я Бога означало визнавати все, що пов’язано зі значенням Його імен, вірити в це й шанувати Його за все, на що вони вказують.
Бут. 14:18–20 — згадується десятина як елемент по­клоніння Богові.
Бут. 28:22 — Яків дає обітницю віддавати Богові деся­тину — і це є актом поклоніння.
Лев. 27:30 — «…десятина… належить Господу; це свя­тиня Господня».
Заклик шанувати Господа «десятинами і приносами» не повинен сприйматися віруючими як порожні слова. Бог відплачує тим, хто віддано служить Йому десятиною.
Істинне християнське поклоніння звершується тільки тоді, коли Бог перебуває зі Своїм народом. Порівняйте два біблійні тексти, записані в Старому й Новому Завітах: «І снилось йому, — ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й схо­дили по ній… І прокинувся Яків зі свого сну, та й сказав: „Дійсно, Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав!“» (Бут. 28:12, 16) і «Поправді, поправді кажу вам: Від­тепер ви побачите небо відкрите та Анголів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускаються» (Ів. 1:51). Ісус Христос Сам є Бог, Він перебуває зі Своїм народом. І одночасно Він є тим мостом, тією драбиною, яка поєднує нас із Небом. Тільки в присутності Христа, Який пообіцяв, що перебуватиме всюди, де двоє чи троє зібрані в Його ім’я, може відбуватися істинне християнське поклоніння.

Поклоніння в часи Мойсея
Вихід із Єгипту був визначною подією в історії ізраїль­тян, який не тільки утвердив їх віру й сенс життя, але й по­клоніння. Саме через цю подію Бог відкрив Своєму наро­ду, що значить бути викупленим.
Десять заповідей — моральний закон народу Божо­го — починається такими словами: «Я Господь, Бог твій, Котрий вивів тебе із землі Єгипетської, із дому рабства» (Вих. 20:2). Божий народ завжди поклонявся Богові як на­род викуплений, і це відрізняє древнє єврейське та хрис­тиянське поклоніння від будь-якого культу, що будь-коли існував у світі. А це означає, що істинна біблійна релігія завжди починається з діянь Бога, а не з вимог, які Бог пред’являє людям, і не з того, що люди побажали б при­нести Йому.
Якщо в часи, описані в книзі Буття, згадки про спільні поклоніння можна кваліфікувати як фрагментарні, то кни­га Вихід знаменує початок нових взаємовідносин Господа і Його народу. Ці відносини задумав Сам Господь, Який те­пер ще більше відкрив Себе вибраним. Тепер Він показав Себе не тільки через Свої діла, але й словами, передани­ми через Мойсея.
Господь спас Своїх людей від єгипетського рабства й пов’язав Себе з ними узами завіту. Завдяки цій події ізра­їльтяни зрозуміли, що Бог був для них перш за все Богом- Спасителем. Він з ласки Своєї викупив їх. Їхнє поклоніння, по суті, було зворотною дією, викликаною почуттям вдяч­ності за визволення. Отже, істинне поклоніння можливе тільки в рамках завіту.

Скинія і система жертвоприношень
Через обряди богослужінь Бог особливим чином на­вчав Своїх дітей вічних духовних принципів. Засобами складної системи жертвоприношень і навіть засобом по­будови скинії у пустелі, а згодом єрусалимського храму, Він відкрив їм велич Особи майбутнього Спасителя, Який по­вністю й навіки виконає вимоги Божої праведності.
Бог повелів Мойсею піднятися на гору для того, щоб поклонитися Йому й отримати настанови щодо будівни­цтва скинії. Однак перед цим Мойсей дав розпорядження принести цілопалення й мирну жертву, окропив кров’ю жертовник, прочитав із книги заповіту та окропив людей кров’ю (Вих. 24:8). Кров була не тільки печаткою завіту, але й засобом, завдяки якому люди мали відчути, що завіт складено з ними тільки через пролиття крові й окроплен­ня нею. Бог приймає їх тільки завдяки викупній жертві. А всі благословення Божого завіту стають їхнім надбанням лише завдяки Його благодаті.
Сьогодні ми не приносимо кривавих жертв і не окро­плюємо кров’ю на наших богослужіннях. Навіть думка про це бентежить і шокує. Наш Спаситель прийшов і про­лив Свою кров за грішників один раз і назавжди! Покло­няючись Богові живому, ми не повинні забувати, що своїм спасінням цілком завдячуємо пролитій крові Господа Іс­уса Христа (1 Петр. 1:18–19).
Поклоняючись, пам’ятаймо про вічну жертву Христа.
Писання нагадує нам про те, що наше поклоніння й служіння Богові є відгуком на Його благодать і милість. І нам слід намагатися, щоб цей відгук був достойним.
У Писанні досить багато уваги приділено цьому важ­ливому питанню: у книзі Вихід дано вказівки щодо обла­штування місця для поклоніння; у книзі Левит — правила, які роблять поклоніння угодним Господу. Псалми — книга поклоніння, молитовник і збірник гімнів Божого народу. Пророки також багато говорили про поклоніння Богові. Вони суворо докоряли людям за те, що ті допускали сер­йозні помилки у своєму поклонінні (Іс. 1:11–14; Мих. 5:13; Єр. 7:9–10). Основа поклоніння — чисті серця, інакше це — мерзота перед Господом. Гріх приходити до Бога в по­клонінні, виявляючи безцеремонність, не усвідомлюючи того, що включає поклоніння, без сповідування гріхів і прохання про очищення (Пс. 33:19; Пс. 65:18).

Новозавітне поклоніння
Оскільки поклоніння — це найважливіше покликання кожного християнина, кожний із нас має проаналізувати, як відбувається поклоніння в нашому особистому житті.
Поклоніння завжди підпорядковане вірі.
Наше поклоніння завжди залежить від того, у що ми віримо, оскільки поклоніння — це засіб, який дозволяє нам віддати Богові честь і хвалу, виявити любов і упоко­рення, на які Він заслуговує.
Основою новозавітного поклоніння є слова Господа Ісуса Христа, сказані в бесіді з самарянкою: «Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклоня­тися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомольців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Ів. 4:23–24).
Істинне християнське поклоніння неодмінно свідчить про те, що віруючий розуміє значення атрибутів Триєди­ного Бога, які відкриває нам Святе Письмо.
«Я Господь, — оце Ймення Моє, і іншому слави Своєї не дам, ні хвали Своєї божкам» (Іс. 42:8). Маємо розуміти, що пізнавати Бога можна тільки в Ісусі Христі й через Ньо­го, Котрий є Господь і Спаситель. Тому Бога задовольняє тільки таке поклоніння, яке випливає із спасаючої віри в Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого.
Поклоняючись Ісусові Христу, ми повинні пам’ятати про Його сутність і природу, про Його втілення, про Його земне життя, діла, служіння викуплення, смерть, воскре­сіння, друге пришестя, про таїнства, які Він постановив для Своєї Церкви.

Зміст спільного поклоніння
Людина легко може спотворити уяву про єдиного й істинного Бога й при цьому вважати, що поклоняється Йому. Часто вона сама встановлює собі свої стандарти поклоніння й при цьому переконана, що Бог приймає їх. У наш час мільйони людей вірять в бога, але їх бог — не Бог Писання, не Бог Отець Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа, не Бог — Особистість, незмінно праведний і справедливий і водночас безкінечно люблячий. Богові не угодне поклоніння, яке є плодом думок людини або її ду­шевних і тілесних сил.
Сутність християнського поклоніння в тому, що Свя­тий Дух, Який діє у народженій згори людині, дарує їй здатність поклонятись Богові. Тому поклоніння не є дія суто людська. Якщо ті, хто поклоняється, не покладаються на Святого Духа, їхнє поклоніння не можна назвати хрис­тиянським.
Дух Святий об’єднує християн в одне Тіло й веде до спільного поклоніння Богові. Кожний віруючий — член Тіла Христового, член Божої родини. Він виконує своє призначення лише тоді, коли виконує свої обов’язки, по­кладені на нього як на члена Тіла Христового.
Спільне поклоніння дещо відрізняється від особисто­го поклоніння окремого християнина. Відомі слова Марті­на Лютера: «Коли я вдома, я не відчуваю в собі особливого бажання поклонятися, але коли я приходжу в церкву, де збирається багато людей, у моєму серці спалахує вогонь і виривається назовні».
«Не кидайте збору свого.., але заохочуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той» (Євр. 10:25), — радить нам Святе Письмо. Христи­янське спілкування приносить нам благословення й під­бадьорення, спільне поклоніння зміцнює та надихає нас, «бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, — там Я серед них» (Мт. 18:20). Ця обітниця дана не для одного християнина, який поклоняється наодинці, а для зібрання віруючих.
Християнин не може жити відокремлено від інших ві­руючих. Видимим проявом Тіла Христового, вселенської Церкви, є помісна церква, навіть якщо вона складається з невеликої кількості віруючих.
Цінність спільного богослужіння полягає не в тому, що воно дає його учаснику, а в тому, що воно несе Богові!
«А Тому, Хто може вас зберегти від упадку, і постави­ти перед Своєю славою непорочними в радості, Єдиному премудрому Богові, Спасителеві нашому через Ісуса Хрис­та, Господа нашого, слава, могутність, сила та влада перше всього віку, і тепер, і на всі віки! Амінь» (Юди 1:24–25).

Наталія Зайчук