Ми забуваємо, нас забувають.
Варто розгорнути свій фотоальбом, і ти побачиш, як багато людей пройшло через життя. Хтось затримався у ньому на день, а хтось на рік… Але минув час, і ти починаєш розуміти: тебе забули. Забули ті, хто колись був поруч, ті, з ким ти ділився всіма своїми радощами й переживаннями, ті, у кого вкладав душу…
Ми клянемося на могилах рідних, що будемо довіку їх пам’ятати. Але минає час, і те, що великий Соломон назвав «марнотою та ловленням вітру», стирає чіткість образів до болю коханих людей.
Ми забуваємо, нас забувають…
Світ переповнений самотніми, забутими й покинутими людьми. Вони крокують у багатолюдному натовпі або самотньо сидять у парку на лавочці, їх можна зустріти в гомінкій компанії і в маленькій кімнаті притулку для літніх людей. Вони вже навіть звикли до своєї непотрібності. До того, що їх забули…
Самотність, як підступна змія, жалить нишком. Вона косить ряди людства з кожним роком усе більше і більше. І хоча світ забудований розважальними центрами, інтернет приваблює пропозиціями вигідних знайомств, самотність, як і раніше, залишається однією з головних причин самогубств. Самотність не вередлива й не перебирає друзями, вона знаходить спільну мову з багатими і бідними, молодими і старими, освіченими і неуками, чоловіками і жінками. Для неї неважливо, хто ти: учитель чи учень, є поруч з тобою хтось чи ні. Як хазяйка розгулює вона по планеті й, хтозна, можливо, вже оселилася у твоїй душі…
Сьогодні я звертаюся до тебе, мій друже, хто напередодні нового року нишком змахує з повік гірку сльозу самотності, хто втомився від «склерозу» друзів і близьких. Пишу, щоб нагадати те, що поверне тобі усмішку й справжню радість. Нехай ці слова зігріють твою захололу від чужої байдужості душу.
Дозволь на кілька хвилин вивести тебе із задушливих кімнат з низькими стелями, від новорічного столу, запалених свічок і гучного телевізора під просторе шатро небес. Відірви свій погляд від проблем і переживань і підніми очі до неба. Що ти там бачиш?
Ти бачиш незліченні маленькі світила, як бісер розсипані по небозводу? А пухнаті хмари, що повільно пливуть на схід? А величний Місяць, що зачаровує й манить своїм сріблястим світлом? Глибоко вдихни свіже повітря й послухай, що говорить про цю велич і пишноту на сторінках Біблії великий ізраїльський цар Давид: «Коли бачу Твої небеса, діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив…» Знаєш, коли Давид дивився на небо, він бачив — Великого Бога! Такого Славного, що простори небес Його не вміщають! Можливо, Давидові було легше бачити славу Бога, тому що в нього не було телевізора, він не захоплювався соціологією, психологією, астрономією тощо й не намагався пояснити життя з позиції «не зрозумію — не повірю». Можливо, Давид дивився на небо у момент, коли воно було ясним і безхмарним, а сьогодні небо затягнуте хмарами й тобі здається, що воно таке ж безрадісне, як твоє життя. Давай тоді розсунемо штори із хмар і зазирнемо за темну завісу. А там…
«У нескінченних просторах Всесвіту, подібно до групи островів, що тісно притиснулися один до одного, розсипані скупчення зірок — галактики. Променеві світла знадобиться сто тисяч років, щоб перетнути нашу галактику від краю до краю (світло рухається зі швидкістю 300 000 км/с і за рік воно проходить 9,46 х 1012 км. Ця відстань називається світловим роком). Астрономи за допомогою телескопів установили, що, крім нашої галактики, існують мільйони інших. Галактики віддалені одна від одної на сотні тисяч світлових років. Умовно галактики можна об’єднати в групи, кожна з яких складається з десятка великих і декількох сотень карликових. Найдальші з тих груп, які можна спостерігати, розташовані на величезній відстані від Чумацького Шляху. Вона вимірюється мільярдами світлового років. А деякі галактики розташовані так далеко від Землі, що навіть уявити собі цю відстань неможливо. Тому питання: «Скільки галактик у Всесвіті?» так, імовірно, назавжди й залишиться без відповіді» Захоплює?! Мене теж. Послухай ще: «24 грудня 1968 року, коли керівництво NASA попросило команду корабля Apollo 8 розповісти про свої відчуття під час їхнього перебування в космосі саме в переддень Різдва, Джеймс Ловелл, Вільям Ендрюс і Франк Борман відповіли, зачитавши по черзі 10 віршів з першого розділу книги Буття: „На початку Бог створив небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води…“» Те, що бачили їхні очі, не залишало сумнівів, що саме Бог є Творцем і саме Він тримає все у Своїй руці. Ісак Ньютон, міркуючи про велич Божого творіння, сказав: «Я повинен зізнатися, що почуваю величезну смиренність у присутності Всесвіту, що перевершує нас майже в усьому. Я почуваю себе дитиною, що, граючись на морському узбережжі, знайшла кілька яскравих черепашок і камінчиків. Переді мною простягається весь величезний океан істини, а його майже недоторкані й спокійні води проходять через мої пальці, що жадають знайти чудо». Цей Великий Творець — наш Батько!
«Так! Бог великий, Його твориво унікальне», — втомлено зітхаєш ти… і повертаєшся, щоб піти. Ні! Ні! Зачекай! Адже ми ще не все почули. Велич Творця — це лише початок новорічного звернення Давида до нас: «Коли бачу Твої небеса, діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, — тепер слухай далі, — то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?»
Ти знаєш, я раніше чомусь найчастіше зупинялася на фразі «що є людина». Але одного разу Бог підкреслив для мене два інших слова. Коли я думаю про це — моє серце наповнюється тихою радістю. Будь ласка, зроби зупинку у своїй життєвій круговерті й, відкривши Слово Боже, знайди Псалом 8. Читай повільно, вдумливо, і коли дійдеш до 5-го вірша, не поспішай, візьми маркер і підкресли два прекрасних слова: «Ти пам’ятаєш».
Ці слова розбурхують мою свідомість і почуття. Великий, Славний, Всюдисущий, Всемогутній Творець пам’ятає про мене, ПОСТІЙНО ПАМ’ЯТАЄ! Забули друзі, родичі, кохані, а Він пам’ятає.
Бог пам’ятає, коли місяцями мовчить телефон, і в поштовій скриньці знаходиш лише рекламні флаєри.
Бог пам’ятає, коли всі забули привітати з днем народження і не провідали, коли занедужав.
Бог пам’ятає, коли ти перебуваєш у натовпі й немає жодної людини, якій ти був би небайдужий.
Бог пам’ятає тебе постійно!
Але це не все! Бог не тільки пам’ятає тебе, людино, Він ще відвідує тебе! Хоча доріжка до твого будинку вкрита недоторканим сніговим покровом, ти не можеш сказати, що тебе сьогодні не відвідали. Раннім ранком до тебе прийшов невидимий відвідувач — БОГ! Це Він дає тобі щастя жити у Його Всесвіті. Це тебе Він обрав і зробив спадкоємцем усього Свого величного творива! Це Він відвідав тебе в яслах Віфлеєма! Бог Неосяжний і Незбагненний, Той, Який створив усе це воїнство небес, поміщається у твоїй крихітній квартирці. Ти можеш собі це уявити? Це ж найбільше й найвеличніше чудо, яке може бути!
Тебе спіткали переживання, болі й розчарування, спокуси оточили тебе частоколом, тобі здається, що Бог давно забув дорогу до твого дому?
Відкрий своє серце, щоб почути ці прекрасні слова розради — ВІН ПАМ’ЯТАЄ тебе й не залишає самого у хворобах і спокусах. Послухай, що говорить великий страждалець Йов: «Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього? Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш…» (Йов. 7:17). Щоранку… Дорогоцінне дитя Боже, ти чуєш? Бог відвідує тебе щоранку! Коли ти ще лежиш у теплій постелі, додивляючись останній сон, Бог уже відвідав тебе й обновив Свою милість: «Це милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя!» (Пл. Єр. 3:22).
«Так чому ж я тоді так часто відчуваю себе самотнім, забутим, покинутим?» — думаєш ти. Знаєш, люди найчастіше самотні від того, що відкидають тих, хто їх любить, і женуться за любов’ю тих, хто до них байдужий. У погоні за однією трояндою від якоїсь людини, ми часто топчемо мільйони квітів, подарованих Богом.
Люди прагнуть спілкування і не спілкуються з Тим, Хто готовий їх слухати й відповідати: «Покликуй до Мене і тобі відповім…» (Єр. 33:3).
Люди хочуть спокою і не приносять тягар до Того, Хто його полегшить: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мт. 11:28).
Люди бажають правди, але відкидають Істину: «Промовляє до нього Ісус: Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6).
Люди сподіваються на стабільність і не довіряють Тому, від Кого все залежить: «Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28).
Нам усім, християнам, потрібно навчитися насолоджуватися Богом! Захоплюватися Його величчю! Радіти Його любові й цінувати всім серцем, що Творець Всесвіту, мій Творець, пам’ятає про мене й відвідує мене! Хіба може бути щось краще?
Дай, Боже, ніколи не забувати, що ми не забуті й не полишені!
Наталія Дубовик