«Як же це складно — пробиратися крізь товщу чорного ґрунту на білий світ! — бідкалося мале зерня. — Коли вже? Ну коли вже я зможу розправити свої пелюстки й піднятися на повен зріст? А то все навприсядки та навприсядки… Та й холодно тут, страшно, — воно стало з острахом озиратися. — Ці хробаки так і нишпорять, аби щось підточити чи з’їсти. Добре, що очей не мають, ото напомацки живуть і напомацки жують. Отак всліпу й помирати будуть. А раптом до мене приповзуть? — лячно сахалася зернина. — Ні, не можна ось так просто здаватися. Треба рости!» — і вона щосили своїм пагоном розтуляла землю.
— О, що це так сліпить? — сказало зерня й завмерло. — А тепло як!.. Я потрапило в якийсь інший світ…
— Авжеж, — почулося у відповідь.
— А ти хто, таке сліпуче? — пагін роззявив свого невеличкого ротика. Потім він струсив грудочки землі зі своїх двох листочків.
— Твоє Сонце. Я буду тобі допомагати рости й міцнішати. Буду вчити тебе жити.
— А що таке жити?
Сонечко у відповідь засміялося:
— Таке мале, а вже такі дорослі питання ставить. А ти спробуй розплющити очі, тоді й побачиш, що таке життя.
— Розплющ очі, розплющ очі. Якби ж я знав, як це — розплющити ті очі, — рослинка боязко, повільно й розгублено зморщувала лобика, мружила й потирала оченята. І це ж не дивно! Вона вперше за все своє життя намагалася подивитися на світ очима!
— Яка краса! — захоплено мовила рослина й завмерла. А після довгого замилування світом вона запитала: — А я хто?
— Соняшник Сонь, — відповів йому знайомий голос, — син Соняха.
— Яке чудове ім’я! А звуся я так тому, що ти моє Сонце?
— Вважай, що так, — відказало небесне світило. — А, можливо, ще й тому, що вилупилося ти із соняшникової насінини.
— А хто нам дає імена? А чому ми повинні їх брати? А навіщо нам рости й жити? А чому я так довго сидів під землею, — засипав запитаннями маленький Соняшник велике Сонце, і якби мав ніжки, то таки, мабуть, ними затупав би…
— Таке куце, а таке говірке…
— А навіщо мені ці два листочки? А чому вони зеленого кольору? А чому той довгий дощ такий мокрий? — промовивши останнє запитання, Соняшник замовк.
«Особливий він, — подумало Сонечко, — з ним і я навчуся нового життя».
— Лягай спати, — мовило Сонце, — вечір уже вкриває землю туманами. Поспілкуємося завтра, побавимося, — сказало й заховалося за небокрай.
— Ач, яке швидке й заклопотане! А ще обіцяло життя вчити! Вір йому після цього! — буркотів собі під носик Соняшник Сонь і повільно засинав. Утомився, бідний. Він же сьогодні вперше в житті говорив зі своїм Сонечком!
Тепер йому все було цікаво. Адже навіть сон до нього при-йшов уперше в житті. Він ніколи раніше не вмів спати, не вмів пильно дивитися сни, не знав, як їх запам’ятовувати. Соняшник раптом подумав, що він знову сховається під свою надокучливу земляну ковдру. Але, на щастя, він помилився!
Наступного дня Сонце відповіло на всі його запитання.
— От ти кажеш, що всі у цьому світі повинні щось робити. А яке моє призначення? — говорив і по-дружньому гойдав своїм стебельцем Соняшник.
— Його ти обиратимеш сам. Захочеш — принесеш людям користь. А не захочеш — так і залишишся порожнім. Озирнися навколо себе! Бачиш, яке велике поле? На ньому живе вся твоя сім’я. Поряд ростуть твої батьки. Я гадаю, ви знайдете спільну мову? — мовило Сонце й тицьнуло своїм промінчиком Соняху в ніс.
А й справді, сім’я у Соняшника була настільки численною, що всіх не перелічити! Носила вона гарне прізвище — Сонячна. Батько вчив свого синочка, як потрібно добувати поживні речовини із землі, щоб рости здоровим і смачним. А матуся вчила Сонька, як правильно потрібно вбирати сонячне проміння, щоб дозріти зернистим, щоб його біленькі зернятка згодом потовстішали й почорнішали.
На жаль, ставши підлітком, Сонь махнув на батьківську науку своїм великим листком і геть забув про неї. Він вирішив, що вона йому не потрібна. Забув він і про батьківське виховання, і про мамине повчання. Як не переконували його батьки вчитися й працювати, та все було марним!
Виріс наш Сонь найвищим серед своїх однолітків-соняхів. Загордився, став задиркуватим. Голову до Сонця не повертав, із землі поживних речовин не черпав. Думав, що найрозумніший, найвродливіший. Але насправді це було далеко не так. Залишився він самотнім, ніхто із братиків чи сестричок не хотів із ним товаришувати. Егоїстичним виріс, байдужим до чужого горя, лайливим і придирливим.
Настала осінь. Прийшли у поле люди врожай збирати. Усі соняхи дозріли великими, круглолицими, були наповнені смачними зернятами. Дуже вже раділи люди соняшниковому врожаю!
Підійшов один чоловік і до нашого Соня. Зазирнув до нього в голівку й зупинився:
— О, а цей порожній! — сказав здивовано. — Із сотні тисяч соняхів він один промарнував усе літо! Що ж, лінивцю, не потрібен ти мені, залишайся стовбичити на цьому голому полі сам.
«Але ж мені холодно!» — подумала горда рослина і наказала: — заберіть мене з собою в тепло!
Тільки ніхто з людей не розумів мову соняшників, тому нічого йому не відповіли. І залишився наш Сонь один-однісінький стояти на великому чорному полі. Він хотів повернути свою голову до сонця, та сонця вже не було. Він хотів дістати із землі поживних речовин, проте та вже замерзла, і він навіть не міг ворухнути корінням. Він уже хотів спілкуватися зі своїми братами й сестрами, але їх не було… Тоді Соняшник гірко заплакав. Його сльози капали на холодну байдужу землю.
— Не мочи мене, — сказав хтось, — мені й так холодно. Я вкриюся солоною кригою й замерзну. А я хочу жити й приносити всім довкола радість.
Сонях уперше за все своє життя нахилив додолу задиркувату голову. З ним розмовляла маленька чорна насінина. Він витер сльози жовтим сухим листком і запитав:
— А хочеш, я тобі розповім одну повчальну історію?
— Історію хочу, а сліз — ні!
— Гаразд, вмощуйся зручніше і слухай мене уважніше…
Сонях нахилився низько-низько до землі. Він накрив зернинку собою й тим самим зігрів її. Він заховав її від холодного осіннього дощу, від вітру та морозу. Цілу зиму Соняшник тримав на собі велику кучугуру снігу, але так і не впустив до зернини жодної холодної сніжинки. Він піклувався про її здоров’я й про її життя. А довгими зимовими вечорами Соняшник розповідав тій крихітці про сонячне тепло, про бджіл і мурах, про те, як треба правильно повертати голівку до сонця, як увічливо розмовляти зі своїми братиками та сестричками. Навесні Соняшник заснув і більше ніколи не прокинувся.
Гірко тоді заплакала насінина. Проте зігріта щирим теплом їхньої дружби, з болем у серці, вона почала рости й пробиватися крізь товщу байдужого ґрунту. Вона впевнено тягнулася до Сонечка, бо мала передати йому найважливіші слова свого друга Соняшника. Він зрозумів свої помилки, тільки виправити їх уже, на жаль, не мав часу. Проте навчив правильного життя маленьку насінину. Вона принесе людям подвійну радість — за себе й за свого друга. Ось побачите, що так воно й буде! Розкаяне серце завжди говорить правду!«Як же це складно — пробиратися крізь товщу чорного ґрунту на білий світ! — бідкалося мале зерня. — Коли вже? Ну коли вже я зможу розправити свої пелюстки й піднятися на повен зріст? А то все навприсядки та навприсядки… Та й холодно тут, страшно, — воно стало з острахом озиратися. — Ці хробаки так і нишпорять, аби щось підточити чи з’їсти. Добре, що очей не мають, ото напомацки живуть і напомацки жують. Отак всліпу й помирати будуть. А раптом до мене приповзуть? — лячно сахалася зернина. — Ні, не можна ось так просто здаватися. Треба рости!» — і вона щосили своїм пагоном розтуляла землю.
— О, що це так сліпить? — сказало зерня й завмерло. — А тепло як!.. Я потрапило в якийсь інший світ…
— Авжеж, — почулося у відповідь.
— А ти хто, таке сліпуче? — пагін роззявив свого невеличкого ротика. Потім він струсив грудочки землі зі своїх двох листочків.
— Твоє Сонце. Я буду тобі допомагати рости й міцнішати. Буду вчити тебе жити.
— А що таке жити?
Сонечко у відповідь засміялося:
— Таке мале, а вже такі дорослі питання ставить. А ти спробуй розплющити очі, тоді й побачиш, що таке життя.
— Розплющ очі, розплющ очі. Якби ж я знав, як це — розплющити ті очі, — рослинка боязко, повільно й розгублено зморщувала лобика, мружила й потирала оченята. І це ж не дивно! Вона вперше за все своє життя намагалася подивитися на світ очима!
— Яка краса! — захоплено мовила рослина й завмерла. А після довгого замилування світом вона запитала: — А я хто?
— Соняшник Сонь, — відповів йому знайомий голос, — син Соняха.
— Яке чудове ім’я! А звуся я так тому, що ти моє Сонце?
— Вважай, що так, — відказало небесне світило. — А, можливо, ще й тому, що вилупилося ти із соняшникової насінини.
— А хто нам дає імена? А чому ми повинні їх брати? А навіщо нам рости й жити? А чому я так довго сидів під землею, — засипав запитаннями маленький Соняшник велике Сонце, і якби мав ніжки, то таки, мабуть, ними затупав би…
— Таке куце, а таке говірке…
— А навіщо мені ці два листочки? А чому вони зеленого кольору? А чому той довгий дощ такий мокрий? — промовивши останнє запитання, Соняшник замовк.
«Особливий він, — подумало Сонечко, — з ним і я навчуся нового життя».
— Лягай спати, — мовило Сонце, — вечір уже вкриває землю туманами. Поспілкуємося завтра, побавимося, — сказало й заховалося за небокрай.
— Ач, яке швидке й заклопотане! А ще обіцяло життя вчити! Вір йому після цього! — буркотів собі під носик Соняшник Сонь і повільно засинав. Утомився, бідний. Він же сьогодні вперше в житті говорив зі своїм Сонечком!
Тепер йому все було цікаво. Адже навіть сон до нього прийшов уперше в житті. Він ніколи раніше не вмів спати, не вмів пильно дивитися сни, не знав, як їх запам’ятовувати. Соняшник раптом подумав, що він знову сховається під свою надокучливу земляну ковдру. Але, на щастя, він помилився!
Наступного дня Сонце відповіло на всі його запитання.
— От ти кажеш, що всі у цьому світі повинні щось робити. А яке моє призначення? — говорив і по-дружньому гойдав своїм стебельцем Соняшник.
— Його ти обиратимеш сам. Захочеш — принесеш людям користь. А не захочеш — так і залишишся порожнім. Озирнися навколо себе! Бачиш, яке велике поле? На ньому живе вся твоя сім’я. Поряд ростуть твої батьки. Я гадаю, ви знайдете спільну мову? — мовило Сонце й тицьнуло своїм промінчиком Соняху в ніс.
А й справді, сім’я у Соняшника була настільки численною, що всіх не перелічити! Носила вона гарне прізвище — Сонячна. Батько вчив свого синочка, як потрібно добувати поживні речовини із землі, щоб рости здоровим і смачним. А матуся вчила Сонька, як правильно потрібно вбирати сонячне проміння, щоб дозріти зернистим, щоб його біленькі зернятка згодом потовстішали й почорнішали.
На жаль, ставши підлітком, Сонь махнув на батьківську науку своїм великим листком і геть забув про неї. Він вирішив, що вона йому не потрібна. Забув він і про батьківське виховання, і про мамине повчання. Як не переконували його батьки вчитися й працювати, та все було марним!
Виріс наш Сонь найвищим серед своїх однолітків-соняхів. Загордився, став задиркуватим. Голову до Сонця не повертав, із землі поживних речовин не черпав. Думав, що найрозумніший, найвродливіший. Але насправді це було далеко не так. Залишився він самотнім, ніхто із братиків чи сестричок не хотів із ним товаришувати. Егоїстичним виріс, байдужим до чужого горя, лайливим і придирливим.
Настала осінь. Прийшли у поле люди врожай збирати. Усі соняхи дозріли великими, круглолицими, були наповнені смачними зернятами. Дуже вже раділи люди соняшниковому врожаю!
Підійшов один чоловік і до нашого Соня. Зазирнув до нього в голівку й зупинився:
— О, а цей порожній! — сказав здивовано. — Із сотні тисяч соняхів він один промарнував усе літо! Що ж, лінивцю, не потрібен ти мені, залишайся стовбичити на цьому голому полі сам.
«Але ж мені холодно!» — подумала горда рослина і наказала:
— Заберіть мене з собою в тепло!
Тільки ніхто з людей не розумів мови соняшників, тому нічого йому не відповіли. І залишився наш Сонь один-однісінький стояти на великому чорному полі. Він хотів повернути свою голову до сонця, та сонця вже не було. Він хотів дістати із землі поживних речовин, проте та вже замерзла, і він навіть не міг ворухнути корінням. Він уже хотів спілкуватися зі своїми братами й сестрами, але їх не було… Тоді Соняшник гірко заплакав. Його сльози капали на холодну байдужу землю.
— Не мочи мене, — сказав хтось, — мені й так холодно. Я вкриюся солоною кригою й замерзну. А я хочу жити й приносити всім довкола радість.
Сонях уперше за все своє життя нахилив додолу задиркувату голову. З ним розмовляла маленька чорна насінина. Він витер сльози жовтим сухим листком і запитав:
— А хочеш, я тобі розповім одну повчальну історію?
— Історію хочу, а сліз — ні!
— Гаразд, вмощуйся зручніше і слухай мене уважніше…
Сонях нахилився низько-низько до землі. Він накрив зернинку собою й тим самим зігрів її. Він заховав її від холодного осіннього дощу, від вітру та морозу. Цілу зиму Соняшник тримав на собі велику кучугуру снігу, але так і не впустив до зернини жодної холодної сніжинки. Він піклувався про її здоров’я й про її життя. А довгими зимовими вечорами Соняшник розповідав тій крихітці про сонячне тепло, про бджіл і мурах, про те, як треба правильно повертати голівку до сонця, як увічливо розмовляти зі своїми братиками та сестричками. Навесні Соняшник заснув і більше ніколи не прокинувся.
Гірко тоді заплакала насінина. Проте зігріта щирим теплом їхньої дружби, з болем у серці, вона почала рости й пробиватися крізь товщу байдужого ґрунту. Вона впевнено тягнулася до Сонечка, бо мала передати йому найважливіші слова свого друга Соняшника. Він зрозумів свої помилки, тільки виправити їх уже, на жаль, не мав часу. Проте навчив правильного життя маленьку насінину. Вона принесе людям подвійну радість — за себе й за свого друга. Ось побачите, що так воно й буде! Розкаяне серце завжди говорить правду!
Андрій та Олена Медведєви
Великолепно!