Кожному (чи майже кожному) з нас у дитинстві доводилося чути: «Не лізь. Не чіпай. Стій. Не заважай. Не роби цього». У відповідь на запитання: «Чому?», чули: «Бо так правильно. Бо так треба. Бо я сказав». Так навчали в сім’ї, у дитячому садочку, у школі. І навіть коли аргументи були переконливими, ми часто залишалися без внутрішньої впевненості, що потрібно чинити саме так, а не інакше.
Таким методом люди намагаються виховати майбутнє покоління хорошим і добрим. Однак, якщо комусь у такий спосіб і вдасться виховати зовнішньо моральну людину, то внутрішня її природа від цього аж ніяк не зміниться. Мабуть, і вам доводилося зустрічати людей, які чемно себе поводять, усе правильно говорять і, навіть, на словах шанують Бога, але в серці зраджують, заздрять, ненавидять, обманюють тощо.
Прикро зізнаватися, але я сам пам’ятаю, якою злістю наповнювалося все моє єство, коли доводилося робити те, чого не хочеш і не розумієш чому це потрібно. Все твоє «я» не погоджується з тим, що каже вчитель чи батьки, хоча зовні це не проявляється і ти просто прекрасна дитина. Згодом, коли тиск гордості «зашкалює», з уст виривається цілий потік обурення, незгоди, грубих слів, «серце… плекає злочинні думки, ноги… сквапно біжать на лихе» (Пр. 6:18).
А далі — у кого як. Одні стають на шлях відвертого бунту й перетворюються на кримінальних авторитетів, хуліганів, бомжів (кому як «пощастить»), а інші успішно засвоюють політику фарисеїв, про яких Ісус Христос сказав: «Тож усе, що вони скажуть вам, — робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони — та не роблять того!» (Мт. 23:3), або запасаються «масками» на всі випадки життя.
Для того щоб з’ясувати, якою ж є істинна моральність, що веде до формування справді сильного, благочестивого характеру особистості, що принесе безліч благословень, в першу чергу для душі і, неодмінно, для тіла, варто розглянути питання походження, історії і природи моральності через призму Біблії.
Отож, близько 7000 років тому Бог вдихнув у ніздрі людини дихання життя, і вона стала душею живою. Та форма, яку зліпив Творець із земного пороху, була абсолютно безпомічна, нерухома й нежива, доки Він не наділив її частиною Себе Самого. Отець всього живого надав Своєму образові таких якостей, які відрізняють його від усього іншого творива.
Людина з Божим подихом отримала розум, почуття, волю, здатність до комунікації, самоусвідомлення та праведність. Отець, Син і Дух Святий Своєю безмежною владою вирішили створити таку істоту, яка буде віддзеркалювати Їх, Їхні атрибути, Їхні стосунки. А Господь Бог за Своєю природою абсолютно Святий, абсолютно Праведний, абсолютно Благий, абсолютно Справедливий, абсолютний Вседержитель, абсолютна Любов… У Ньому не було ні крихти гріха, жодної краплини неправди.
Тому моральність, про яку ми говоримо, має божественне походження — вона вилилася через Божий подих. І якщо розуміти її як відповідність поведінки людини до норми моралі, а мораль — як систему норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства (згідно з тлумачним словником), то можна сказати, що створена Богом людина у своїй поведінці, стосунках, діяльності була здатна орієнтуватися на найвищі, універсальні, божественні цінності.
На перших сторінках Біблії ми читаємо, що Бог дав людям можливість проявляти внутрішню моральність на практиці. Він сказав: «Із кожного дерева в раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (Бут. 2:16–17). Бог цим самим застеріг, що вони можуть втратити свою природну моральність (праведність), своє вічне життя, якщо скуштують плід з дерева пізнання добра і зла.
Отож перші люди, перша сім’я жили в повному мирі один з одним, бо мали безперервний зв’язок з Богом. Вони бажали один одному тільки блага, бо не мали в собі жодної вади, жодного гріха, вони навіть не знали, що це таке. Вони не боялися, що можуть бути враженими, а тому були повністю відкритими, голими, й не тільки буквально, своїми тілами, але й серцями. Вони нічого не приховували, не мали ніяких таємниць, бо були сповнені тільки правдою — два рівні між собою Божі творіння.
Але райська ідилія все ж була порушена. Смерть, про яку попереджав Бог у разі непослуху, відбулася. Втрата насолоди, втрата миру, спотворення розуму, почуттів, волі та совісті й, так само, вродженої моральності. Зараз це виглядає справді безглуздо: створені люди відрубали гілку, на якій сиділи, від’єднали себе від джерела живлення — Самого Бога, бо повірили в обман, ніби самі зможуть стати самодостатніми джерелами слави та сили, влади та святості.
Одразу після гріхопадіння прийшла ворожнеча. Вони прикрили свою наготу листям, а коли почули голос Бога, що ходив по раю, сховалися серед дерев. Той, Хто був їхнім найбільшим задоволенням, став ворогом. Та система законів (система моралі), що відповідала стосункам між Особами Трійці й була дарована людям, витерлася з людської душі. Сини Адама та Єви отримали в спадок природу саме своїх батьків, а не Бога. Каїн був не просто безсовісним, глухим до Божого застереження, але мертвим морально. Його аморальність убила молодшого брата й не могла покаятися, коли Господь уже вдруге звернувся до нього. Авель, на відміну від старшого брата, був праведним, тому що ввірував у Бога, як про нього написано в Новому Завіті (Євр. 11:4).
Як не прикро, я і ви, дорогий читачу, жнемо те, що колись посіяли наші прабатьки. Та милість Бога просто вражає! Творець не залишив пропаще творіння, бо мав план відновлення.
Минав час, люди наповнювали землю, а разом з тим і гріх у геометричній прогресії виливався з мертвих для Бога людських сердець. Написано, що всі їхні думки були «тільки зло повсякденно» (Бут. 6:5). Вся їхня могутність застосовувалася для пошуку задоволень плоті. Їхня аморальність досягла апогею, і чаша Божого гніву вилилася на них нестримним потоком води. Вода покрила всю землю і спасла лише родину праведного Ноя від цього розбещеного роду.
Незважаючи на потоп, аморальність не вмерла, мораль не воскресла. Праведний Ной був спасенний не тому, що був бездоганним, без плями й вади, але через благодать Божу. Незадовго після виходу з ковчега він так напився вина, що не міг контролювати своє зовнішнє благочестя. Хам побачив наготу батька й висміяв його перед лицем братів, що ще раз свідчить нам про глибину Адамового падіння й потребу в реальних внутрішніх змінах.
Вавилонська вежа. Тут грішники спробували довести свою, насправді, химерну міць. Вони вирішили достукатися до небес, завітати до Царя царів «на прийом», щоб заявити про свою самодостатність. Скажіть, ну навіщо будувати велетенську вежу, коли крім них більш нікого на землі не існує? Річ у тому, що до цього Бог велів наповнювати всю землю, а Німрод (ініціатор будівництва) зі своїм людом, наперекір цьому, почали здійснювати свій проект, щоб не розходитися по землі. Чому? За біблійною статистикою, — чим більше людей разом, тим легше, скоріше і більше можна грішити. Такий собі розсадник аморальності.
Кумедно, та написано, що Бог ЗІЙШОВ подивитися на те, що вони затіяли. І Він знов у Своєму суді являє милість — змішання мов розсіяло богоборців.
Невдовзі Небесний Батько вибрав серед світу ідолопоклонників Авраама і встановив з ним вічний, нерозривний завіт. Причому пообіцяв бути вірним у будь-якому випадку, навіть якщо невірність проявить Авраам. Яків, син Ісака, сина Авраама, стає родоначальником Ізраїлю. Протягом їхнього життя Господь з’являвся до них, спілкувався, встановлював завіт і благословляв.
Життя отців Ізраїлю відрізнялося від усіх, хто жив навколо, і все ж вони не були бездоганними. Авраам скористався послугами, за висловом сьогодення, сурогатної матері, хоча нащадок мав народитися від його законної дружини. Ісак любив вельми добре попоїсти, що аж був готовий порушити Божі Слова — «старший служитиме меншому» — і передати своє благословення Ісаву. Яків (значить — брехун): і ім’я, як для отця Божого народу, правду кажучи, непідхоже, і частина життя, відповідна імені, не вражає.
Та вірний завіту Бог продовжував здійснювати Свій план. Через єврейський народ мав прийти Визволитель, Той, Хто дасть свободу, свободу людині від самої себе…
Читаючи П’ятикнижжя Мойсея, розумієш, що таке мораль, яка вона за природою, які правила в собі містить і, нарешті, доходиш висновку: Десять заповідей, а ще коротше — «люби Бога і люби ближнього», і є відображенням сутності моралі. Сам Бог промовив їх. Це значить — Його постанови мають Його природу, а оскільки мораль виходить тільки з Божої праведності, то Адам з Євою мали у серцях закладену Богом мораль, яка відповідала заповідям, даним Ізраїлю в пустелі.
У перших людей до гріхопадіння і думки не виникало, щоб не любити Бога, чи не любити одне одного. У них не було ніякого потягу до зла. Прочитайте ще раз уважно Десять заповідей і ви побачите, що вони складаються з 8 заборон («не робіть») та 2 повелінь («робіть»). Відповідно, грішники схильні скоріше творити зло, ніж добро; знайти ідола, а не вклонятися Богові; не працювати шість днів, а в сьомий чомусь обов’язково це зробити; шанувати всіх, а не батьків; вбивати, а не лікувати; чинити перелюб, а не бути вірним; красти, а не віддавати; свідкувати неправдиво, а не вихваляти; жадати всього, що є у ближнього, а не бути задоволеним тим, що є.
Частіше під мораллю розуміють певну порядність, увічливість, доброту тощо. Та істинна зовнішня моральність має виходити з внутрішньої, тобто, з духовності.
Духовність, у свою чергу, неможлива без Божого Духа. Закон, даний євреям, ще раз показав людську неспроможність самостійно повернутися у стан праведностворених, а не народжених людей. Бог саме для цього й давав закон. Новий Завіт говорить, що закон — «виховник», який приводить до Христа, щоб людина могла виправдатися вірою. Тобто його завданням було привести, наче батько сина за руку, до жертви Ісуса.
Ще за декілька тисяч років до приходу Ісуса Христа через пророків було сказано: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті. І духа Свого дам Я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36:26–27). А коли Ісус прийшов і навчав, то мав зустріч з Никодимом (одним з начальників Ізраїлю) і пояснював ту ж саму ідею: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ів. 3:5–8). Так і ми — не бачимо Духа, але спостерігаємо ті зміни, які він робить з людиною, що і впливає на її поведінку.
Це справді здійснилося. Бог дотримав обіцянки й у смерті та воскресінні Ісуса Христа реалізував Свій бездоганний задум. Тільки ті, хто вірує у Христову жертву за власні гріхи, мають Духа Святого, що поступово робить їх справді моральними, Божими світочами, які розганяють морок світської, безбожної «моральності».
P. S. Ми можемо й мусимо виховувати зовнішньо моральних людей, але їхня моральність буде схожа на паперовий кораблик, який при першій бурі зникне в темноті гріховної безодні. Фундаментальні ж зміни приходять лише з покаянням перед Богом, коли людина визнає свою неспроможність змінити себе самотужки.
Найбільша втіха — знати, що у тобі живе Дух, Який є завдатком того спадку, що чекає Божих дітей на небесах. Безмежну радість можуть мати тільки ті люди, серце яких віддане Богові в усій повноті.
О, Ісусе, Твоє ім’я
Понад усе кохаю я.
Воно дорожче за життя,
Святе ім’я Ісуса.
Артем Приступа