Людмила Валентинівна Гарківець народилася 4 травня 1978 р. у Полтаві. Закінчила юридичний факультет Полтавського аграрного коледжу управління і права, Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, Біблійний інститут «Слово життя». Працює юристом у Міжнародній благодійній організації «Милосердя» у м. Харкові та реабілітаційному центрі «Звільнення» в с. Покотилівка Харківської обл.
Наше перше знайомство відбулося по телефону, і я відразу зрозуміла, що Людмила Гарківець – надзвичайно зайнята людина. Розмова неодноразово переривалася, оскільки моя співрозмовниця комусь терміново була потрібна. Ні, Людмила не багатодітна мама, не лікар, не керівник великого підприємства, але, як мама, вона турбується про своїх підопічних, як лікар, допомагає зціленню їхніх душ, як керівник, робить усе можливе і неможливе, щоб їхній дім існував. Цей дім – реабілітаційний центр «Звільнення» для тих, хто прагне позбутися наркотичної й алкогольної залежностей.
– Людмило, Ви молода освічена людина, маєте престижний фах юриста і пішли працювати в реабілітаційний центр для наркоманів. Чому?
– Працюю тут відносно недавно, близько року. Не скажу, що було просто прийняти це рішення, але, коли відчуваєш покликання від Бога, – неможливо сказати «ні». Думки про людей з подібними проблемами завжди непокоїли мене. Серце крається, коли бачиш, як сатана зруйнував їхні долі. Поєдную роботу юриста і духовного наставника в жіночому відділенні. Взагалі, наш центр існує 6 років. За цей час реабілітацію пройшло понад 500 чоловік. На жаль, останнім часом з’явилися «доброзичливці», які воліли б його закрити. От і доводиться вести судові тяжби через ділянку землі, яка нам украй необхідна, бо важливою умовою реабілітації є трудотерапія.
– Що, на Вашу думку, є причиною того, що люди потрапляють у залежність від згубних звичок?
– Можу відповісти одним словом – гріх.
Одні вбачають корінь проблеми в неправильному вихованні або відсутності виховання в сім’ях, інші перекладають вину на негативний вплив оточення, недостатню просвітницьку роботу в школах. На мою думку, проблема всередині самої людини. У багатьох наркоманів дуже хороші сім’ї, але вони вибрали наркотики. Хтось – через бажання виділитися, самоствердитися, показати, що він не такий, як усі, або навпаки – щоб не відставати від інших. А це все прояви гріха егоїзму.
– Чи можна здолати ці гріховні бажання? Можливо, закони держави мали б бути більш суворими, контроль із боку вчителів і батьків – жорсткішим?
– Такі засоби, безперечно, потрібно використовувати: заохочувати батьків приділяти більше уваги своїм дітям, заборонити вільний продаж в аптеках наркотичних засобів, припинити рекламу розпусного способу життя. Людина створена так, що їй потрібні рамки, правила. Якщо не буде законів, матимемо анархію і хаос.
Але самими лише зовнішніми чинниками серце людини не зміниш, гріховні бажання не викоріниш. Їх можна лише призупинити, приглушити. Далі потрібно діяти іншими інструментами, з духовного арсеналу. Людям потрібен Ісус Христос.
– Що Ви маєте на увазі?
– Те, що стосується не лише наших підопічних, але всіх людей на світі. Для того, щоб жити повноцінним життям за Божим задумом і згідно з Його заповідями, треба повірити в Ісуса Христа, Божого Сина, прийняти Його заступницьку жертву, визнати Його повновладним Господарем свого життя.
У цьому плані робота із залежними людьми має свою специфіку. Їм уже не треба пояснювати, що таке гріх. Вони це прекрасно усвідомлюють. Не треба розповідати про пекло – вони там уже побували. І Христа приймають із готовністю, але… як один із способів звільнення. Пробували наркологію, пройшли методонову програму, може, спробувати ще в Христа повірити?.. Змін не буде доти, доки не буде визнання, що Ісус Христос – єдина дорога до спасіння, єдиний Бог і немає інших.
– А як Ви особисто прийшли до такого розуміння сутності речей? Це результат виховання в християнській сім’ї?
– На жаль, ні. Я вдячна батькам за те, що виростили нас із братом. Але в Бога вони не вірили і, відповідно, нам цієї віри передати не могли.
Не скажу, що духовні питання мене зовсім не цікавили, навпаки, у коледжі я захоплювалася філософією, вірила, що є життя після смерті, але у формі перевтілень – реінкарнації. Людині зручно так вірити.
У мене була близька подруга. Ми з нею шість років в одній команді у волейбол грали. Мама у неї була віруюча. Одного разу, нам уже тоді по 19 років було, вона запросила нас поїхати в молодіжний християнський табір. Розпитавши, що там і як, і довідавшись, що дискотек не буде, пити/курити не можна, я відмовилася, а моя подруга поїхала. Я чудово провела час на дачі, не відмовляючи собі у розвагах. Коли ж Оля повернулася і почала із захопленням розповідати про табір, я обірвала її: «Це все дурниці! Ніхто того Бога не бачив. А Біблію звичайна людина написала».
Але, як кажуть, коли Магомет не йде до гори, гора йде до Магомета. Через два місяці я закінчила навчання і почала шукати роботу. І ось ця сама жінка пропонує мені звернутися в одну організацію, якій потрібен юрист. І виявляється, що саме ця організація – християнська місія – проводила табір, у який я відмовилася поїхати. Мене взяли туди на роботу, а через рік знову запросили в табір, але цього разу вже просто приїхати в ролі гості. Оскільки я вже працювала з цими людьми, то відмовитися було незручно, і я на три тижні поїхала у християнський табір. Спочатку це була для мене мука – я засинала на проповідях, страшенно хотілося курити, де тільки можна було, я починала сперечатися і заперечувати існування Бога. Мовляв, ніхто Його не бачив, тому Його не існує.
Якось ми ближче познайомилися з однією дівчиною, і мене дуже здивувало те, що сторінки її Біблії у багатьох місцях були позначені, вірші підкреслені. Спочатку я розгорнула Біблію на книзі Об’явлення, цікаво ж почитати, що буде в майбутньому, але для мене там була суцільна фантастика. Найбільше позначок було у книзі Приповістей. Я почала читати і зрозуміла, що такої глибокої мудрості людина не могла написати. Так Бог уперше похитнув фортецю мого невір’я. Але безпосередньо Господь торкнувся мого серця через 138 псалом: «Ти виткав мене в утробі матері моєї… Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було…» У мене завжди було багато комплексів, мене не влаштовував мій зріст, не подобалась зовнішність. А тут я раптом зрозуміла, що це Бог мене створив, що я особлива. Я не знала, що в цей час уся команда молилася за мене.
В передостанній день табору у нас було традиційне багаття і таке символічне дійство: той, хто хотів позбутися своїх гріхів, залишити старий спосіб життя, мав кинути у вогонь прутик. Діти підходили і кидали, і я кинула зі словами: «Боже, якщо Ти є, допоможи мені в Тебе повірити». Наступного дня я вже не сумнівалася в існуванні Бога, я привселюдно засвідчила про те, що визнаю свої гріхи і прошу Ісуса Христа увійти в моє серце. Так, 13 серпня 1998 р. я назавжди увійшла в Його сім’ю і досі жодного разу про це не пожалкувала.
– Що змінилося у Вашому житті після цього?
– Спочатку було дуже непросто, адже після табору я повернулася в ті самі умови, до старих друзів. А я ж то вже була іншою! Щоправда, родичі і знайомі поставилися до мого рішення з повагою, хоча й досі вважають це фанатизмом.
Бог дивовижним чином благословив мене вступом до Київського університету, це було майже нереально, але для Бога немає нічого неможливого. Наша сім’я не дуже заможна, потрібні були кошти на проїзд, проживання, підручники. І все це з Божою допомогою вирішувалося.
Повертаючись до вашого запитання щодо ребцентру, скажу, що було б і нерозумно, і просто негарно з мого боку йти, наприклад, у комерцію чи в політику, коли Бог так благословив і зараз показує потреби інших людей, яким я можу допомогти, в тому числі, використовуючи свій фах.
– Ви мріяли стати юристом, чи просто так склалися обставини?
– У дитинстві у мене була улюблена собака, і я мріяла стати кінологом. Згодом захопилася телесеріалами, та так, що твердо вирішила бути адвокатом, як Джулія і Мейсон із «Санта Барбари». Це насправді стало і мрією, і реальною метою, яку я перед собою ставила.
– Людмило, Ви постійно маєте справу із законодавством. Зараз нерідко можна почути, що воно у нас, в Україні, недосконале. Як Ви дієте в складних, неоднозначних ситуаціях?
– Переконана, що закони держави, як і Божий закон, треба поважати і виконувати. Складні ситуації трапляються. Сама молюся і постійно прошу своїх друзів молитися про те, щоб мені ніколи не йти проти Бога, проти власного сумління і проти законів держави.
– Перед Вами зараз широка освітянська аудиторія. Чи є у Вас слово до читачів нашого часопису?
– Я схиляюся перед працею вчителя. Дуже поважаю тих учителів, які трудяться над формуванням християнського світогляду у дітей. Якщо Ви навчите хоча б одну дитину молитися, любити Біблію і мати страх Божий – Ви виконаєте дуже важливе служіння перед Богом і не залишитеся без нагороди. Але для цього потрібно самому мати правильні стосунки з Богом і сміливо, послідовно та вірно на власному прикладі показувати переваги християнського життя. Нехай Господь допоможе Вам у цьому.
Розмовляла Надія Доля
«Любая система мышления начинается с некоего высшего принципа. Если в её основании не Бог, то Его место займет какое-нибудь измерение творения: материальное, духовное, биологическое, эмпирическое или какое-то другое. И тогда уже эту точку отсчета необходимо будет принять верой».
Ненси Пирси, «Абсолютная истина», стр. 41