Нещодавно мені довелося побувати в майстерні художньої вишивки. Близько десятка швейних машинок з програмним управлінням швидко і точно вистрочували хрестики заданого кольору. І коли це була тільки перша нитка, то контур майбутнього рисунка проглядався не дуже виразно, але ось на нього накладається другий, третій, четвертий колір… І вже зацвітають повновиді ружі, веселі маргаритки, ніжні лілеї, плететься горошок і дикий виноград…
Щось подібне відбувалося, коли я спробувала ближче познайомитися з однією великою християнською родиною, що мешкає (в переважній більшості) в м. Рівне. Розповіді батьків, дітей, онуків спліталися, перетиналися, доповнювали одна одну і врешті вклалися в неповторний візерунок їхньої долі, приготовленої і подарованої великим Богом.
Іван Корнійович Олійник (1898–1973) з с. Крупець Радивилівського р-ну Рівненської обл. і його дружина Єлизавета Хомівна (1902–1968) (дівоче прізвище Гунько, родом з с. Баранне) були одними з перших євангельських християн у тій місцевості. Жили вони на хуторі Крупецькі Гайки, мали шестеро дітей: доньку Віру і п’ять синів: Василя, Степана, Петра, Антона, Тимофія. Жили небагато, але й не бідували, бо не сиділи, склавши руки, а невтомно працювали. Батько був столяром, займався пасікою, мав 30 вуликів. У церкві євангельських християн-баптистів с. Баранне виконував дияконське служіння, був проповідником. Мав гарний голос і дуже любив співати. Написав багато віршів, пісень, на жаль, після його смерті всі записи десь загубилися.
Дітей учили любити Бога і жити за Його заповідями. Часто повторювали: «На землі все промине, але пам’ятайте, що на нас чекає вічність». Сімейним скарбом була велика батькова Біблія. Іван Корнійович був грамотним, тому, коли зав’язувалася дискусія з православними священиками, умів на підставі Слова Божого відстояти свої переконання.
Ще вчили дітей бути ввічливими, всім допомагати, а кривди прощати. Та діти вчилися не стільки з батьківських слів, скільки з їхнього повсякденного життя, в якому слово не розходилося з ділом.
Минули десятки років, але дотепер свіжі в пам’яті дітей, які вже мають не лише своїх дітей, але внуків і навіть правнуків, окремі події, особливо з часів воєнного лихоліття.
Пам’ятають, як батьки переховували від німців молоду єврейку Голду і як батько розповідав їй про Христа, про вічність, і вона прийняла це слово.
Пам’ятають, що самі потім жили по чужих хатах, бо у 1943 р. їхню хату спалили німці. Багато людей тоді загинуло. А їхня вся сім’я утекла в ліс, по них стріляли, але Бог зберіг. Коли озирнулися і побачили, що все горить, мама просто там у ліску впала на коліна і дякувала Богові, що всі залишилися живі.
Пам’ятають, як після війни батьки щедро обдаровували квасолею (це все, що на той час у них було) переселенців з Брянщини, і як по ночах, коли не прокинешся, світився каганець, і мама сиділа, схилившись над шиттям…
А ще запам’яталося, що бабуся Соломія (татова мама, дівоче прізвище Котик, прожила 106 р.) завжди голосно молилася і завжди згадувала про страждання Ісуса Христа в Гефсиманії, про те, як Його били, як текла Його кров. Діти часто і засинали, і прокидалися під її молитви.
Найстаршим сином у сім’ї був Василь. Народився він 25 березня 1927 р. Як і інші діти, виховувався у страху Божому, щоденній праці, шанував батьків, але на богослужіння ходив не їм на догоду, а тому, що воно завжди приносило задоволення.
Василь Іванович: «Ми просто «рвалися» на зібрання. Нас ніхто не примушував, але ми дивилися на батьків і намагалися роботи так, як вони. Коли мені було років п’ятнадцять, мені потрапила до рук книжка про життя перших християн. Я виходив у лісок і там її читав. Простий сюжет, коли єврейська дівчинка Юдиф ставить питання про Єшуа, торкався мого серця. Його переповнював жаль: чому євреї відкинули Христа. А я? Саме там, у ліску, читаючи книгу, я відчув дію Святого Духа, сльози полилися з моїх очей, я просив Бога простити мої гріхи і обіцяв служити Йому все своє життя. Там відбулося моє народження згори, а в 1946 р. я заключив завіт з Господом, прийнявши хрещення, це було в с. Баранне».
У батьківському домі Василь прожив недовго. Ще не виповнилося сімнадцяти як переїхав у Рівне, пішов на роботу. В Рівному відвідував церкву євангельських християн-баптистів. Невдовзі був призваний на службу в армію.
Після армії хотів вступити в педагогічне училище в м. Броди, успішно склав іспити, але на співбесіді запитали, чи буде вчити дітей у комуністичному дусі. Оскільки відповів «ні», то відразу відрахували.
Пізніше вдалося закінчити Львівський технікум зв’язку, працював електромеханіком на залізниці.
1952 р. одружився з Ганною Олександрівною Гулійчук. Її батьки Олександр Харитонович (1898–1978) і Уляна Остапівна (1907–2000) жили в м. Броди Львівської обл.
Молода сім’я оселилася в Рівному. Перші сім років не було дітей, а потім Господь подарував їм чотирьох доньок: Лілію, Аллу, Людмилу і Наталю.
Алла: «У тому, що в нас в сім’ї четверо дівчаток, мама теж вбачає волю Бога. Тато дуже м’який до виховання і був зайнятий церквою, а що мама робила б з тими хлопчиськами?»
Відразу після армії Василя Олійника вибрали керівником молоді, потім членом братерської ради. Разом з дружиною вони співали в церковному хорі, тобто були активними членами громади. І коли в 1961 р. почався рух християнської молоді за освячення, були в числі його ініціаторів і учасників. Річ у тім, що по церквах було поширено «Інструктивний лист», інспірований радянською владою з метою придушення релігійної активності віруючих, в якому заборонялося місіонерство, біблійне навчання, відвідування богослужінь дітьми дошкільного і шкільного віку тощо. Не погоджуючись іти ні на які компроміси з атеїстичною владою, Олійники вийшли із зареєстрованої церкви і почали проводити богослужіння на квартирах.
1962 р. утворилася нова церква, яка на сьогоднішній день налічує близько 350 членів. Від початку її створення і дотепер Василь Іванович виконує пресвітерське служіння. Багато років пліч-о-пліч з ним трудилися рідні брати Степан і Тимофій Олійники та їхні сім’ї.
Ліля: «Батька сприймаю, найперше, як пресвітера церкви. З 8 до 17 — на роботі, з 18 до 24 — на служінні. Можна сказати, що сім’ю «тягнула» мама, хоча сама вона теж працювала на швейній фабриці. Не було тоді таких декретних відпусток, як зараз, через два місяці після народження дитини виходила на роботу (і кожні три години прибігала додому годувати немовля)».
Люда: «Пам’ятаю, що мама постійно поспішала, все робила дуже швидко. Казала: «За тиждень мені потрібно щось пошити: платтячко чи спідничку, — у мене ж дівчатка». Щосуботи були пироги, бо рідко яка неділя обходилася без гостей. А води ж в хаті не було — колонка через дорогу. Не було пральних машин. Як вона все встигала? А за роботою завжди розповідала нам про Бога, і так вміла розповісти про страждання, що в мене завжди текли сльози. Мама за всіх переживала, щоб усіх відвідати, щоб нікого не обминути увагою, щоб привітати з народженням дитини чи поспівчувати в горі. Жорсткого контролю над дітьми не було, була довіра, тому ми й відчували відповідальність і намагалися не підвести батьків».
Нелегкою була не лише дорога церковного служителя, але й усіх членів його сім’ї.
Ліля: «На жаль, про школу нічого приємного згадати не можу. Хоча вчилася добре, була відмінницею. Але у 8 кл. почала отримувати трійки, бо відмовилася вступати в комсомол.
З 5 по 8 клас практично кожний урок алгебри і геометрії починався у нас за одним сценарієм:
— Олійник, встань, чому ти без галстука?
— Бо я не піонерка.
І далі 15 хв. тривала «лекція» з атеїстичного виховання. Аналогічна ситуація повторювалася на шкільній лінійці. Але в шкільні роки я не відчувала дискомфорту. Ніхто нас спеціально не вчив, не переконував, але якось самі ми розуміли, що інакше не можна».
Люда: «Коли мене в дитсадку питали: «Як твоє прізвище?», відповідала: «Штунда». Пізніше зрозуміла, що це кличка, а спочатку сприймала як невіддільне від мене, бо так усі навкруг нас називали».
Алла: «Нас обзивали штундами, але ми сприймали це як звання християнина і намагалися бути гідними цього імені».
Василь Іванович: «Діти бачили обшуки, як забирали християнську літературу, брутально поводилися, казали: «Якби наша воля, то всіх би вас порозстрілювали». Але ми пояснювали, що зараз є на те Божа воля, наводили приклади з Біблії, як благочестиві люди страждали. Діти сприймали Слово Боже як абсолютний авторитет і погоджувалися. Ми вчили бути за все вдячними: і Богові, і людям. Були моменти, коли дякувати було важко, тоді просили, щоб Господь вивів з цієї ситуації, але все одно дякували за випробування, які зміцнювали нашу віру…
Можна паском підняти дітей у сім ранку на сімейну молитву, можна виконати «букву закону», але ми намагалися передати нашим дітям євангельський дух і любов до Ісуса Христа і Його Церкви. Коли нашій наймолодшій доньці Наталі задали в школі вивчити вірш Івана Франка, у якому були слова «Не моліться вже більше до Бога», вона відмовилася, ми, батьки, навіть про це не знали, але вона сама розуміла, що такого говорити не можна».
У багатьох питаннях Василь Іванович був новатором.
Коли народилася перша донька, вперше в церкві провели молитву благословення над дітьми. Тоді ще дві пари принесли своїх первістків. Відтоді це стало церковною традицією.
Ліля: «Тато першим у нашій церкві віддав мене в музичну школу, це був своєрідний переворот, щоб дітей навчати музиці.
При всій зайнятості знаходив час і можливість (як залізничник, мав право на безкоштовний проїзд) щоліта возити нас на море. Як правило, ми їздили на два тижні в Сухумі. Хто зараз може таким похвалитися? Хоча, це ми були на морі, а тато зазвичай з братами на служінні. А був і такий випадок. У перший день як приїхали на море, тато залишив на пляжі гроші, документи, квитки у зворотний бік, — і все це вкрали. Два тижні ми відпочивали, а він працював на будівництві, щоб заробити гроші.
Батьки для нас зробили все, що могли!»
Після одруження Василь і Ганна Олійники знімали квартиру, потім отримали однокімнатну. Через 11 років двокімнатну. А далі майже 20 років Ганна Олександрівна стояла на пільговій черзі першою, а її весь час відсували і відсували. Але і в цьому було Боже провидіння. Бог дав квартиру тоді, коли всі дочки виросли, повиходили заміж, і так вийшло, що всі тепер мають окреме житло.
Алла: «Я дуже не любила ходити в дитячий садочок. Завжди просила, щоб залишили вдома, зі старшою сестричкою. З мамою такі номери не проходили, а тато іноді шкодував і залишав. Закриє нас самих, а нам — роздолля. Жили ми в одній кімнатці, а кухня — на три квартири. То все було під рукою. Мама розповідала, що і порошок посеред хати висиплемо, і яйця туди вб’ємо, і тісто місимо. А в обід тато навідається, нагодує нас і все для нього добре: діти граються. Тільки мамі все щось не так: але ставши мамою, ой, як я її розумію.
А ще пам’ятаю, як тато вранці вмикав радіоприймач «Транссвітове радіо» або «Дитячий куточок» (християнські передачі), і ми під ці чудові бадьорі звуки прокидалися, і кожен тихенько одягався, бо хотілося почути, що співають, що розказують. А ввечері знову передачі вже самі шукали, хоч часто глушило, але ми знали, як це робив тато. Голови повсаджуємо у радіо і слухаємо. Я дуже люблю такі передачі, і зараз теж слухаю».
Ліля: «Щовівторка проходило жіноче спілкування, але не так, як тепер, коли жінки збираються в залі, хтось виступає, а інші сидять і слухають. Мені запам’яталася інша картина: мама прасує білизну, хтось в’яже, а хтось читає Біблію, потім разом моляться про церкву, про чоловіків, про дітей».
Наталя: «На жаль, у нас не було суто сімейного читання Біблії. Десь мені, мабуть, цього не вистачало, тому зараз я зі своїм старшим сином намагаюся регулярно читати і бачу, що йому це дуже цікаво. А взагалі, ми багато чого переносимо у свої сім’ї з батьківських сімей. Іноді це навіть смішно виглядає. Маленькою я дуже погано їла, і тато час від часу водив мене в офіцерське кафе, що було навпроти нашого дому, і там я їла все, що давали. Тепер подібна історія повторюється з нашим Дімою».
Алла: «Мама ніколи не нарікала на татове служіння, завжди йому допомагала. Вона смачно і швидко готувала, тримала у чистоті і порядку дім, тому що постійно у нас були люди. А приходили до тата люди з проблемами, брати з навколишніх сіл з різними питаннями. Це вже я зараз розумію, скільки людських доль, сімейних проблем, примирень пройшло у нашій хатинці.
Тато і мама були дуже гостинними, особливо до менш знатних, бо знатних після богослужіння відразу хтось запрошував на обід, а бідніших братів і сестер із сіл тато приводив до нас на обід; ще й проведе на автобус чи на поїзд, і квиток купить за свої гроші. Вдома у нас переодягалися солдати, які на той час несли службу в армії, ночували їхні родичі і ті, хто приїжджав до своїх близьких у в’язницю на побачення. Але це вже було таємно, бо такий був час».
Життя сім’ї Олійників було нерозривно пов’язано з церквою, і церква була і залишається для них рідною сім’єю.
Люда: «Одного разу на новий рік я захворіла, лежала в одній кімнаті, а в іншій брати і сестри проводили зібрання, співали, молилися, а мені було так прикро, що я не з ними. Та після молитви опівночі (така у нас новорічна традиція в церкві була) всі зайшли до мене, і я відчула себе в їхньому колі як серед найрідніших людей».
Алла: «Я дуже люблю своїх батьків. Батьки — це моя гордість, ось уже 57 років вони разом, для мене вони ще не старі, просто поважні. Вони не тільки не є для нас тягарем, хоча так і думати не можна, бо доглянути батьків — це прямий обов’язок дітей, але ще й нам допомагають, і за онуків і правнуків переживають, моляться постійно.
Мама щось смачненьке приготує і посилає тата, щоб нам приніс. Треба щось перешити — то біжимо до мами-бабусі. Якщо онуки приходять, то тато завжди дає їм гроші на маршрутку або на дрібнички. Хочу, щоб Бог дав їм ще здоров’я, любимо родиною збиратися в їхній оселі.
Я ніколи не чула, щоб вони скаржилися, що їм не вистачає пенсії, знала, що вони ніколи не позичали грошей, це правило є і у моїй сім’ї, і дітям кажу, що треба розраховувати на ті гроші, які у тебе є. Татові взагалі завжди всього вистачає, він усе має, всім задоволений.
Родина наша дружна, тому що батьки навчили нас допомагати одна одній. Наприклад, у Лілі було троє маленьких дітей (а у неї служіння хору, давала уроки музики, у їхній хатинці проходили репетиції струнного оркестру), значить я і Люда йдемо глядіти дітей, у мене малі діти — значить Лілині, які вже на той час попідростали, — йдуть глядіти моїх. А бувало, що ми з Людою всіх дітей до мами попривозимо, а самі на співанку або в поїздку, а пізно вночі забираємо».
За прикладом батьків, дочки, створивши свої сім’ї, постійно несли на руках молитви своїх дітей, довіряючи їх у Божі руки кожного дня. Ще до їхнього народження просили: «Якщо будуть у нас дітки, щоб служили Тобі, славили Тебе». Чи може бути така молитва не почута Господом?
Вдячні Богові і своїм батькам ростуть наступні покоління християн у цій благословенній родині. Змінюються прізвища, розширюються межі проживання, урізноманітнюються служіння, але залишається той самий дух і та сама основа: «Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його, — а все це вам додасться» (Мт. 7:33).
З глибокою повагою і любов’ю розповідають онуки Василя Івановича і Ганни Олександрівни про своїх батьків.
У Василя і Лілії Навчуків усі діти вже дорослі, з вдячністю, а часом і з гумором згадують вони батьківський дім.
Алик: «Від батьків навчився наполегливості, щирості, бути відповідальним, ввічливим, пунктуальним і комунікабельним. Найкращою сімейною традицією вважаю сімейний обід у неділю».
Оля: «Мамо, а всі люди повинні померти? А на небі не буде страшно? — Пам’ятаю, як часто подібні питання звучали в нашій дитячій кімнаті ввечері… Тоді я була ще зовсім маленькою, але той час був моїм першим знайомством з Богом. Відповідаючи на наші запитання, батьки вселяли нам впевненість у тому, що життя на землі не закінчується, що є небо, де нам, дітям, не буде страшно.
Пам’ятаю, як тато вчив мене плавати. Сказав: «Стрибай у воду і пливи!» Я стрибнула і, зі страху, попливла… Потім звинуватила тата в тому, що він не хоче «по-нормальному» мене вчити, так, як це робили батьки моїх подруг. Зараз я розумію, що це і було навчання!
Уроки самостійності були важкими, але цікавими. Батьки навчили мене змалку орієнтуватися в місті, і в музичну школу я їздила сама, аж у центр міста! Який приємний був той час! Мої подруги по-доброму мені заздрили… Що було важкого в самостійності? В той час, коли мама допомагала моїм друзям писати твори з української мови, я змушена була «мучитися» над ними сама… Походи в ЖЕК за кожним новим документом на субсидію також не радували мене. Але, оглядаючись назад, я бачу, що ці маленькі завдання навчили мене самостійності і зараз допомагають мені в житті пройти через важкі, невідомі, інколи навіть страшні моменти життя.
Тато і мама навчили нас сприймати фізичну працю, як невід’ємну частину життя. Хоч не завжди хотілося працювати, але звичка не давала і не дає змоги забути, що це важливо і необхідно. Я часто думаю, що було б, якби вони виховували мене по-іншому, де б я була?»
Іра: «Мої батьки навчили мене трьох важливих речей: любити Бога, співати і працювати. Якось нікого не було вдома, я знала, що всі прийдуть втомлені й голодні, і вирішила зварити суп, щоб зробити всім приємне. Почала сипати вермішель, і все мені здавалося, що суп занадто рідкий. Закінчилося тим, що ложка в ньому вже просто стояла. Але нічого, розводили водою і їли. Мені тоді років сім було».
Аня: «Батьки з дитинства завжди давали нам свободу дій. Коли я гуляла з подругами, і ми хотіли відійти на кілька метрів від дому, їм треба було бігти додому і питати батьків, а мене мама відпускала, вона мені довіряла, і я їй за це дуже вдячна, хоча приймати самостійні рішення і відповідати за них не завжди просто. Я рідко чула від батьків слово «люблю», навіть ображалася за це в дитинстві, але тепер розумію, що добре виражати свою любов словами, але ще краще — на ділі. Дотепер пам’ятаю, як тато терпляче вчив мене правильно запалювати сірники, а мама — ліпити вареники».
Діти Миколи і Алли Кляпків переконані, що їхні батьки — найкращі.
Альона: «Бог подарував мені найпрекрасніших батьків у всьому світі, і я Йому за це дуже вдячна. Я не уявляю собі іншої мами, вона є для мене подругою, яку не замінить ніхто. Вона вложила в моє серце любов до Бога. Кожний вечір ми читали Біблію і різні християнські розповіді — це те, що я дуже любила в дитинстві і люблю до цього часу. А якби не мій чудовий татко, не знаю, чи полюбила б я так музику, вона живе у моєму серці скільки я себе пам’ятаю. Навіть тоді, коли я була зовсім маленькою, тато вмикав магнітофон, і я засинала під музику. Він усю свою любов до музики вклав у дітей, для того, щоб ми могли славити Бога. Те, що я стала диригентом, — це не моя заслуга, Бог дав мені можливість продовжити працю на ниві Божій моїх дідусів, тому що у мами і в тата батьки були диригентами».
Тимофій: «Я вдячний Богові і батькам, що я живу, тому що вони подарували мені це життя. Також я дякую батькам за виховання, за те, що вони посіяли Божі зерна в моє серце. З дитинства згадую, як мама читала мені християнські розповіді і ми з нетерпінням чекали продовження. Я вдячний, що батьки передали мені любов до музики, тому що зараз можу прославляти свого Спасителя співом чи грою на музичних інструментах. Я дякую Богові, що я народився в такій прекрасній сім’ї. У мене найкращі батьки на світі».
Наталя: «Я дякую Богові за те, що подарував мені чудових батьків і чудову християнську родину. Я дякую батькам за те, що вони показували Божу любов не тільки на словах, але й на ділі. Я дякую Богові за моїх дідусів і бабусь, які служили ділами для Бога: проповідували, допомагали бідним, давали притулок тим, хто потребував цього, завжди співали: і в радості, і в горі, писали вірші, пісні, за те, що вони були вчителями, диригентами, вірними служителями. В дитинстві мене вразив учинок мого дідуся Федора (татового батька): він продав свою корову (на той час це були немалі гроші) і купив баян, щоб вчити своїх дітей грати на ньому і прославляти Бога музикою. Для мене це стало прикладом, щоб я цінувала своє життя і те, що мені подарували батьки. Я вдячна батькам, що віддали мене в музичну школу, де я вчилася гри на скрипці. З 8 років я почала грати в ансамблі скрипалів «Небесні мелодії». Ми їздили по всій Україні, граючи, співаючи, розповідаючи людям про Бога. Тепер я служу в своїй церкві, навчаючи маленьких дітей гри на скрипці, вкладаючи їм бажання служити Богові і свідчити про Нього через музику. Я дякую батькам за їхні молитви, у відповідь на них Бог відкривався мені у кожній справі, у кожному задумі, що б я не робила, Бог був і є зі мною».
У сім’ї Віктора і Людмили Дєдухів шестеро дітей.
Таня: «Небесний Батько подарував мені чудових, прекрасних та турботливих маму і тата, а також найкращих братиків і сестричок, з яких складається наша дружна і весела сім’я. Настанови тата, щоденні молитви батьків і мамині сльози, вечірні молитви всієї сім’ї, читання Біблії, пошук відповідей на складні біблійні запитання, розуміння та величезна підтримка батьків у служінні — це тільки початок того, що можна перераховувати, це ті моменти мого життя, які ніхто і ніщо не зможе стерти з моєї пам’яті. Саме батьки вселили в моє серце любов до Ісуса. Глибоко поважаю батьків за те, що вони завжди давали і дають мені право вільного вибору. Щиро дякую їм за те, що дали мені можливість навчатися в музичній школі. Дивлячись сьогодні на своїх батьків, хочу бути такою відповідальною, як мама, пунктуальною, як тато, і рости духовно, так як це роблять вони щоденно».
Вікторія: «Я вдячна Богові за те, що народилася в сім’ї віруючих батьків. З дитинства батьки вказали нам шлях до Спасителя. Назавжди залишаються в моїй пам’яті постійні сімейні молитви і читання Слова Божого, і ці молитви були недаремними, ми відчували і відчуваємо великі Божі благословення».
Даниїл: «Дякую Богові, що у мене є батьки. Думаю, що головним завданням батьків є виховання дітей, бо коли дитина ще маленька, то є шанс чогось її навчити, а коли вона вже стане дорослою і буде мати безпосереднє спілкування з гріховним світом, тоді вже дітям важко щось пояснити, але найстрашніше, що тоді діти починають пояснювати своїм батькам, як потрібно жити. У книзі Приповістей Соломонових записані такі слова: «Хто стримує різку свою, той ненавидить сина свого, хто ж кохає його, той шукає для нього картання». Я вдячний моїм батькам за те, що вони не жаліли для мене цієї різки, бо якби не вона, то моє життя було б далеко не таким, як сьогодні».
Наймолодші ще не можуть висловити чи викласти на папері свої почуття, але їхня любов і вдячність батькам світиться у їхніх очах, виявляється у ніжних обіймах і бажанні бути завжди поряд.
Яким чином Господь так міцно об’єднує цю родину? Звичайно, найперше — це Божа любов, спільна віра, служіння в церкві… Але є ще одна «ниточка», за допомогою якої Господь скріплює ось уже п’яте покоління Олійників — Гулійчуків — Навчуків — Кляпків — Дєдухів — Бабаків. Це музика! Співав прадід Іван Корнійович Олійник, грав на скрипці Олександр Харитонович Гулійчук, диригентом хору був Василь Іванович Олійник, хористкою — його дружина Ганна Олександрівна, вона й у зібрання вперше прийшла у дев’ять років, захоплена піснею, через пісню Дух Святий проговорив до її серця і назавжди приєднав до Божої сім’ї. Диригентом хору був і їхній сват Федір Іванович Кляпко. Усі їхні дочки, зяті та онуки — музично обдаровані, серед них — два диригенти хору, керівник ансамблю скрипалів, музиканти духового оркестру, керівник і учасники двох вокально-інструментальних ансамблів, три акомпаніатори, майже кожен грає на кількох музичних інструментах, а саме на: фортепіано, скрипці, флейті, кларнеті, саксофоні, гітарі, трубі, сопілці, барабанах тощо.
Скажете: особливі люди, вигадані герої, релігійні фанатики? — Ні, звичайна християнська родина, яких, на щастя, ще багато в нашій Україні, збудована на Божому слові, вірі, молитві та християнській пісні.
Божого благословення Вам і многая літа!
Надія Доля
