Прислухайся до стогону землі
Прислухайся до стогону землі,
Вона донині не сховала тугу,
Згадай, як в серце ранили її,
Над нею зло чинили і наругу.
Топтали завойовники тебе,
Сліди навал — лиш попіл і руїна,
Хотіли так безбожні: хай помре,
Хай зникне навіть назва «Україна».
О, рідна земле! У твоїх дітей
Останню крихту ворог брав із хати,
А в ній дитя тягнулось до грудей,
Де на долівці впала мертва мати.
А на подвір’ї батько помирав,
Його зіниці гасли, наче зорі…
Отак мільйони кат життів забрав,
Згубив на смерть в страшнім голодоморі.
Тримав в облозі села і міста,
Зерно ж грузив в торгові ешелони,
Стріляв, щоб не підняли й колоска,
І ставив перед втечею кордони.
Бо в полі колосився урожай:
Пшениці, жита Бог зростив доволі, —
Все відібрав злий ворог, бо мій край
Занадто прагнув вирватись з неволі.
Занадто прагнув рідний мій народ
В державі вільній ниву засівати,
Орати в поті власний свій город,
В добробуті дітей благословляти;
Дар мови рідної нащадкам зберегти,
Співати пісню в тиші світанковій,
Під мирним небом в згоді розцвісти
І жити в Божій ласці та любові.
Здалось чужинцю: мрію затоптав
В голодний набряк в змученому тілі…
Отруту атеїзму підливав
І чатував при храмах у неділю;
Сибіром мерзлим страху додавав,
Щоб стерлась навіть з пам’яті країна.
І тільки Бог нас знищити не дав,
І, слава Богу, встала Україна!
Сльозами вмилась у тяжкій зажурі
По дітях тих, що гріх не шкодував…
Минулося… Голодні стихли бурі,
І волю, й долю Бог подарував.
Чому ж не всі схилилися в поклоні?
Чому в серця не прийняли Христа?
Він простягає зранені долоні,
Гріхи змиває Кров Його свята.
Ти вижив, мій згорьований народе,
Духмяний хліб у тебе на столі,
А в Бозі є спасіння і свобода —
Вклонись Творцю низенько до землі,
Прослав за все, що дав по благодаті
Й давав так щедро з давнини буття,
Хай Господом Він стане в кожній хаті
Й Небесним Хлібом вічного життя.
Мирослава Милян
Кривда
Як легко душу скривдити,
Не зваживши словами.
До дна серденько знітити
Ой гіркими водами.
Як легко болю прикрого
Налити аж по вінця.
Як важко все те витерпіть
І не помститись жінці,
Весь біль сльозами виплакать
І ні єдиним словом
Не ранити у відповідь…
А я ще не готова
Чинити так, любити так
І зло перемагати,
Ні більшим злом, ні меншим злом,
А лиш добром долати.
Як важко, Боже, вистраждать
Непогрішимість в слові.
Як легко потім вимовить
Палкі слова любові.
Алла Кириченко
В оборону хліба
Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, —
Я вже завмер, коли ти… півхлібини
«В дев’ятку» натреновано вгатив!
Солоним потом заливає спину…
Футбол, як бачиш, — не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину.
Бо є про що. І — вже давно пора.
Я просто, не домішуючи меду,
Скажу: коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб, твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.
Ти вдарив так, що потемніло в оці,
І по державні крайні рубежі
У всіх, що пухли в сорок шостім році,
Від жаху похолонуло в душі.
І у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю у бою,
Відкрилися старі солдатські рани,
І заболіли в смерті на краю.
І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м’яч,
Так застогнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач…
Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього, трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки тіло,
У нім народна світиться душа.
І я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м’яч, немов горох,
Але коли вже замахнувсь на душу, —
Дивись, щоб не спіткнувсь… на чотирьох!
Борис Олійник
* * *
Життя яскравим листом проліта:
Дитинство — мов весни листочок ніжний,
А юність — зелень літнього листка,
І зрілість — як осіннє жовте листя.
Та не у всіх листочок золотий,
Буває лист знебарвлений, пожухлий…
Чесноти в серці навесні посій,
І спалахнуть в житті яскраві барви дружно!
* * *
Як ледве-ледве вироста трава,
Як непомітно важчає колосся.
Так само, певно, наповняється душа
І а чи добрий, а чи злий врожай приносить.
По дрібній краплі істини щодня
На добру землю та роса лягає
І все те добре, що таїть в собі земля,
По Божій милості живить і напуває.
Але коли обманеться душа,
Дурман липкий туманом землю вкриє,
Неквапом бур’янини поспішать,
Не зглянешся — земля під терном скніє…
Не зможе швидше вирости трава,
За день не наливається колосся.
Ми тільки про єдине маєм дбать:
Щоб в душу Слово Правди лиш лилося.
Й тоді зітхне полегшено земля,
І, як весняним сонечком зігріта,
Буде кохатись правдою душа,
Зав’яжуться плоди у ніжних квітах.
Алла Кириченко
Осінь…
Осінь завжди нам приносить плоди,
Хочемо того чи ні;
Риску підводить, як жив, що робив,
Маєш всього ти вповні?
Неба блакить відлітає від нас
Вирієм журавлів,
Дощиком плачеться небо про час
Теплих та лагідних днів.
Хтось поважає її, а хтось – ні,
Листя додолу летить;
Саме ось так пролітають і дні,
Так і життя пролетить.
Рано чи пізно у наше буття
Осінь потиху прийде.
Плід, що плекав усе своє життя,
Ти все одно принесеш.
І на святковім бенкеті небес,
Що розпочнеться в раю,
Кожен покаже оте, що приніс,
В чім плекав душу свою.
Video осінь прокрутить своє:
Хто що любив і насправді ким є…
* * *
Раптово, якось, осінь стала,
Дощі заплакали навзрид,
Немов з журби, похолодало,
І листя, наче гурт сновид,
Кружля між деревом й землею.
Зітха природа сумовито
Й, немов погоджуючись з нею,
Курличуть птахи діловито,
Ключами в’ючись в високості,
Летять у вирій до тепла,
Щоб, там побувши трохи в гостях,
Вернуть до рідного гнізда.
Олег Блощук
Дитинство
М’які пахучі дитячі щічки туляться довірливо до твого лиця…
Маленькі чіпкі долоньки беруть твою руку і кудись тягнуть тебе… Ведуть на свої стежечки, щоб причастити до власного світопізнання.
Пухкенькі ноженята невтомно біжать — спішать назустріч листочку, що падає з осіннього дерева, назустріч киці, що необачно з’явилась в полі зору маленького дослідника, до людей, до світу, що широко розкинувся перед блакитними допитливими оченятами.
І ось ти відпустив мамину руку, побіг сам, спіткнувся, впав, покректуючи підвівся, озирнувся («мама є») — можна бігти далі, туди, де чекає юність і весна!
Молитва мами
Всевишній, молюся до Тебе,
щоб Ти беріг моїх дітей
Від зрад, хвороб, недобрих серцем
і злонамірених людей.
О, збережи, Всесильний Отче,
сердечка їхні від гріха,
Уста від слів, які не славлять Тебе,
і Духа, і Христа.
Не дай ступити на дорогу,
що до загибелі веде,
Торуй їм шлях в святу країну.
Хай ворог Слово не краде.
Даруй смирення, й думки чисті
хай будуть, як гірський кришталь,
Щоб не горнулись до земного,
а нісся дух в небесну даль.
Допоможи мені, Ісусе,
їм приклад добрий подавати,
Щоб юні душі моїх діток
Тобі для вічності придбати!
Згадалося…
Батьківський дім завжди відкритий для дітей. Готовий прийняти їхні успіхи і невдачі, радощі і печалі. Зустріне теплими лагідними маминими руками, апетитним запахом з кухні, ароматом ванілі, лимонної цедри і свіжої випічки.
Ти не почуєш там колючої насмішки, на тебе не повіє вітром зневаги. Там безумовне прийняття і любов. І тато, що завжди прийде на допомогу і, не виказуючи почуттів, буде в серці переживати за тебе ще більше за маму.
Все життя у серці жеврітимуть спогади про щедрість батьківського дому. Всі ми родом з дитинства. Хай хранить Господь Вас, тату і ненько! І дарує Вам довгі роки життя у здоров’ї.
Нехай благословить Господь наш край повними сім’ями, мирними батьківськими хатами, що благословлятимуть дітей в життєву дорогу.
Віра Муляр