Ірина Віталіївна Музичук народилася 1957 р. у Чернігові в сім’ї військовослужбовця. Закінчила Ленінградську консерваторію
ім. Римського-Корсакова. З 1984 р. проживає в Рівному, працює викладачем музично-теоретичних дисциплін у Рівненському музичному училищі.
Надворі буяє весна, а ми говоритимемо про жнива. Якби ми спілкувалися з агрономом, це було б природно, адже доля майбутнього врожаю значною мірою вирішується навесні, але я запросила до розмови педагога, викладача музики…
– Ірино Віталіївно, чи погодитеся Ви, якщо я назву Вас сіячем?
– Так, безперечно. Кожен із нас щось сіє, навіть тоді, коли не усвідомлює цього. Сіємо – чи добре, чи погане – й отримуємо відповідні плоди. Ми впливаємо на всіх, хто нас оточує: рідних, друзів, сусідів, тих, з ким підтримуємо ділові стосунки, випадкових знайомих.
Учитель, викладач не може не бути сіячем, а християнин, який не сіє правди про Бога, про Христа, – це або хворий, або номінальний, несправжній християнин.
– Чого Ви навчаєте своїх студентів у професійному плані?
– Я викладаю музично-теоретичні дисципліни: сольфеджіо, теорію музики, гармонію, аналіз музичних творів, поліфонію. Ці предмети є досить складними для учнів і вимагають від них наполегливості і постійності, особливо тому, що майже всі теми в них пов’язані одна з одною, не засвоївши попереднього матеріалу – не зможеш сприймати новий.
У цьому році найбільше викладаю теорію музики, яка закладає основи для вивчення багатьох інших дисциплін, дуже важливих для професійної підготовки майбутніх музикантів.
Заради правди скажу, що я знаю деяких музикантів, які не вивчали теорії музики, навіть нот не знають і все ж таки непогано грають. Але, по-перше, це стосується лише окремих обдарованих людей, а, по-друге, маючи відповідну базу, вони могли б досягнути більш високого рівня.
– Чим Ви засіваєте серця своїх студентів? Чи ставите Ви перед собою завдання виховати їх, сформувати ті чи інші чесноти?
– Звісно, я кажу своїм учням про відповідальність, про чесність, про повагу до інших, про закон жнив: що посієш – те пожнеш, кажу їм, що наш вибір завжди має певні наслідки. Наприклад, якщо дисциплінуєш себе, усе виконуєш вчасно і ретельно – матимеш успіх. А якщо обереш собі інше – гуляти, не виконувати завдання або списувати їх у інших – не дивуйся, що на іспиті матимеш погану оцінку. Але, як християнка, я розумію, що більш важливим є виховання у християнському дусі. Якщо професійна підготовка потребує доброї основи, то тим більше її потребує усе наше життя. Ось що говориться у Біблії: «Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос» (1 Кор. 3:11). На жаль, у нашому навчальному закладі відкрито говорити про Бога не дозволяється. Якось я пояснювала студентам, чому не можу поставити їм незаслужені оцінки. Ставлячи їх, я б пішла на обман, а обман – це гріх. Роблячи гріх, не можна сподіватися на Боже благословення. Після цього мені сказали, що згадувати Бога у розмові зі студентами – це злочин, і що не треба плутати хобі з роботою. Зауважте, це у нашій країні, у якій Президент під час інавгурації кладе руку на Біблію і в Конституції якої є такі слова: «…усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю…» Стосовно совісті, згадую інший випадок, коли дві мої колеги дуже емоційно дорікали мені: «Яка совість? Це ж діти!» (наймолодшим нашим дітям по 14-15 років).
Мої студенти знають, що я християнка, тому мені важливо самій ні в чому не схибити. Бог працює зі мною, змінює мій характер, і цей процес продовжується. Наприклад, учуся любити не тільки тих, хто добре до мене ставиться, але й тих, хто створює найбільше проблем, бо і Бог полюбив нас тоді, коли ми були ще грішниками.
– Чи могли б Ви проаналізувати методику навчання і виховання в Україні та їх результати?
– Робити узагальнення я не берусь, але деякими своїми спостереженнями поділитися можу. На мою думку, у наших навчальних закладах незрівнянно більше уваги приділяється навчанню, ніж вихованню. Якоїсь системи виховання я взагалі не бачу, воно залежить тільки від особи вчителя. Наші викладачі готують немало фахівців з глибокими знаннями, але при належному вихованні їх могло б бути значно більше, адже добре виховані молоді люди і вчаться краще, бо вони більш відповідальні, організовані і цілеспрямовані. Крім того, не завжди добрий фахівець є доброю людиною, не зовсім правильною може бути і мотивація до навчання. Нерідко учня стимулюють лише власні амбіції та прагнення бути вищим за інших. Така позиція є досить поширеною. Нещодавно один відомий співак сказав у інтерв’ю, що він є першим в Україні, п’ятим у світі і співає лише за певну суму, тому що мусить за ім’я боротися щодня.
На жаль, у нас не всі викладачі вчать добре і не всі сумлінно ставляться до своїх обов’язків, а тим більше далеко не всі є справжніми вихователями. Серед молоді не стає менше таких явищ як безвідповідальність, нечесність, байдужість, лицемірство, агресивність, неповага до інших, невдячність, п’янство, наркоманія. І все це не з’явилося саме собою, воно колись і кимось було посіяно.
– Чи можливо щось радикально змінити?
– Я думаю, що якщо виховання залишиться виключно світським, суттєвих змін очікувати не варто. Людина, яка сама не будує свого життя на основі Слова Божого, не може прищепити істинних цінностей своїм вихованцям. Я не раз стикалася з тим, що навіть найпорядніші вчителі за певних обставин починають діяти нечесно. Недарма ж у Біблії неодноразово повторюються такі слова: «…нема доброчинця, нема ні одного!» (Пс. 13:3).
З часів гріхопадіння у людей розмиті уявлення про добро і зло, поступово навчитися їх розрізняти можуть тільки християни. Коли я була невіруючою, інколи робила контрольні роботи або давала роботи моїх учнів студентам інших навчальних закладів. Ставши християнкою, я зрозуміла, що таким чином я беру участь в обмані, а це – зло. Моя ж невіруюча колега, якій я раніше давала такі роботи, а тепер відмовила, сприйняла мою відмову як зло, прояв нелюбові.
Більшість моральних законів, про які говориться в Біблії, є загальновідомими. Але найбільше, що може зробити невіруючий учитель, – це досягнути певного стилю поведінки учня, а серця він змінити не може, бо це здатен зробити тільки Бог.
Не можу не сказати ще про одне, чи не найважливіше. Чи подякують своїм учителям добре навчені, виховані, високоморальні люди, які після своєї смерті опиняться у пеклі, тому що не усвідомили своєї гріховності і не звернулися до Христа?
Обнадійливим у цій ситуації є те, що стали з’являтися у нас в Україні християнські школи, про які я читала у вашому часописі. Також дуже добре, що в деяких школах з’явився предмет «Християнська етика». Я впевнена, що він дуже потрібний і в училищах, і у вузах, як для викладачів, так і для студентів. Важко досягнути вагомих результатів, якщо просто говорити людині, як вона має себе поводити. Важливо, щоб вона розуміла, чому треба так себе поводити.
Мені запам’ятався присвячений цій темі фільм – «Змінювач часу» («Time Changer») Річа Крістіано. Головна ідея фільму така: не можна розділяти авторитет Ісуса Христа та Його вчення. Неправильно просто сказати хлопчику: «Не кради», ми повинні сказати: «Ісус Христос вчив: не кради». Головним авторитетом для людини має бути Слово Боже.
– Чи доводиться Вам бачити плоди своєї праці?
– Буває по-різному. Легше їх побачити у роботі з зацікавленими і наполегливими студентами, які мають гарні результати у навчанні. Приємно, коли учневі після мого пояснення вдається добре впоратися із завданням, яке спочатку здавалося йому важким і незрозумілим. Радує, що ті студенти, які після закінчення нашого училища вступають до вузів, є достатньо підготовленими з моїх предметів. Крім того, надіюсь на те, що деякі зернята, посіяні мною, колись посприяють і переміні сердець моїх учнів. Звісно, побачити ці переміни важче, ніж успіхи у навчанні, тому що вчинки людей явні для нас, а серце бачить тільки Бог. Якось ми говорили зі студентами про те, що списувати і давати списувати – це гріх перед Богом. Через деякий час одна дівчинка сказала: «Після тієї розмови я вже ніколи не буду так робити». Сподіваюся, згодом ця дівчинка зрозуміє, що думка Бога важливіша за думку будь-якої людини. А от той хлопець, якого я «спіймала» на списуванні домашнього завдання, думає поки що інакше. Він так пояснив, чому він списував: «Я не знав, як Ви до цього ставитеся».
Є і те, що мене засмучує. Немало студентів «хронічно» не виконують домашніх завдань, постійно обманюють, не дотримуються обіцяного. Молюся за них, питаю у Бога, що ще я можу зробити.
Не завжди я можу бачити плоди своєї праці, тому що ми сіємо, а зрощує Бог. Виправляю те, що можу, і далі намагаюся сіяти. Як підтримку згадую слова: «А ви, браття, не втомлюйтеся, коли чините добре» (2 Сол. 3:13).
– Чи вдячні Вам учні за науку?
– Що насправді думають мої студенти, я не можу знати, але на словах є і такі, що дякують, і такі, що не дякують. Цікаво, що це не залежить від того, добре чи погано вони вчаться. Найприємніше, коли свою вдячність висловлюють ті, хто вже закінчив училище, бо у них менше підстав для нещирості. Ті ж із нинішніх студентів, які не хочуть вчитися, навряд чи вдячні мені, скоріше, моя вимогливість їх дратує, бо заважає жити спокійно.
Стикалася я із «вдячністю» наперед. Буває, перед іспитом або заліком батьки студента приносять щось викладачу, як вони кажуть, «від щирого серця». Такі батьки і викладачі, що приймають подібні «подарунки», сіють у душу дитини погане насіння. Які плоди виростуть з нього? Дитина засвоїть, що можна жити нечесно, що її проблеми можуть вирішувати інші, що необов’язково трудитися – є більш легкі шляхи і таке інше.
– Які складності у педагога-християнина?
– У нехристиянських навчальних закладах нерідкістю є певний тиск на християн з боку керівництва та нерозуміння з боку колег. Християни є «незручними» людьми, бо їх цікавить тільки правда, а керівництву треба виконати план щодо кількості студентів, щодо певних відсотків успішності тощо. У деяких навчальних закладах християни роками не беруть участі у вступних іспитах, мабуть, тому, що можуть заважати приймати тих абітурієнтів, у яких з певних причин зацікавлені керівники.
Знаю випадок, коли ледве не звільнили декількох християн з роботи, але не знайшли достатніх юридичних підстав для цього.
– А які переваги? За що Ви особливо вдячні Богові?
– Переваг значно більше, ніж складностей. Найголовніше: «Коли за нас Бог, то хто проти нас?» (Рим. 8:31). У будь-якій ситуації я можу бути впевненою, що Всемогутній і Люблячий Бог захистить мене, підтримає, втішить, дасть надію, дасть сили і все необхідне для життя. Коли це усвідомлюю, то відчуваю велику радість і внутрішній спокій. Треба тільки завжди залишатися вірною Йому. Дуже хочу, щоб те саме могли відчути всі мої рідні, друзі, інші люди, з якими я спілкуюся.
Найбільше я вдячна Богові за Нього Самого і за те, що Він прийняв мене у Свою сім’ю, назвав мене Своєю дитиною, а я тепер з повним правом можу називати Його своїм Батьком.
– Традиційно, Ваші побажання читачам часопису.
– Кожного з нас очікують останні жнива, а у Слові Божому сказано: «Хто сіє кривду, той жатиме лихо» (Пр. 22:8), «хто ж праведність сіє – заплату правдиву одержує» (Пр. 11:18). Я бажаю собі й усім читачам отримати «заплату правдиву».
Розмовляла Надія Доля